Резолюція сейму Республіки Польща «У справі віддання данини жертвам геноциду, вчиненого українськими націоналістами щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943—45 роках» — виклик для України. Як зазначається в документі, прийнятому тиждень тому польським сеймом «землі давніх східних воєводств Польщі особливо сильно постраждали під час Другої світової війни… Дії німецьких і радянських окупантів створювали умови для пробудження ненависті на національному та релігійному грунті, а спроби досягти порозуміння представниками польської держави з українськими організаціями не принесли результату. 11 липня 2016 року відзначається 73-тя річниця апогею хвилі злочинів, які на східних кресах (східних окраїнах) Другої Речі Посполитої вчинили цивільні структури Організації українських націоналістів, збройні формування Української повстанської армії, дивізії SS (саме таке написання в резолюції сейму) «Галичина», а також інші українські формування, що співпрацювали з німцями. Під час вчиненого в 1943—45 роках геноциду вбито було понад 100 тисяч громадян Польщі, в основному селян…» Така вона, «польська правда», прийнята уже на державному рівні.
А яка правда українська і як наша держава має реагувати на намагання польських політиків виставити свій народ жертвою, а сусідній — убивцею? Слово голові ОУН Богданові Черваку.
Насамперед слід відмовитися від «страусової політики», не робити вигляд, що нічого суттєвого в Польщі не відбувається. Врешті — стати на захист своїх національних інтересів, без огляду на те, що це, може, не сподобається полякам.
Варто наголосити, що для антиукраїнської істерії в Польщі немає серйозних політичних підстав. Коли Україна і Польща відзначали 60-ту річницю трагічних подій на Волині, парламенти та президенти двох країн ухвалили документи, які назвали «історичними» і які можна вважати спільним знаменником на шляху до порозуміння між українським та польським народами.
Уже після відзначення 60-ї річниці подій на Волині українська сторона пішла на безпрецедентний крок у взаєминах зі своїм «європейським адвокатом». У Львові, в червні 2005 року, незважаючи на потужні протести місцевих жителів, на Личаківському кладовищі було урочисто відкрито «Цвинтар орлят», на якому поховані польські солдати, котрі придушували національно-визвольні змагання українців за свою державність на зорі минулого сторіччя. Тоді перемогла думка про необхідність порозуміння в ім’я «спільного європейського майбутнього», а окремі державні діячі навіть поквапилися заявити, що, врешті-решт, відбувся «акт українсько-польського примирення».
Очевидно, що безглуздо заперечувати факти масових вбивств під час українсько-польської війни на Волині у 1943 році. Але ще безглуздіше не бачити і не розуміти української мотивації.
У 1941 році Волинь опинилася під окупацією Німеччини. Логіка здорового глузду підказувала, що за таких умов поляки, які залишилися на Волині, не повинні встрявати у конфлікт з українцями. Натомість екзильний польський уряд, який перебрався у Лондон, віддав наказ саме на Волині творити підпільне збройне формування — Армію Крайову (АК), яка ставила за мету утримати Волинь у складі майбутньої польської держави.
Водночас на цей час припадає процес активного становлення українських націоналістичних збройних формувань. Зокрема, у липні 1941 року на Волині постала Українська повстанська армія «Поліська січ» під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця. Згодом почали діяти бойові загони ОУН. Українські націоналістичні організації боролися не просто проти окупантів, а за встановлення на українських етнічних землях незалежної держави. Це неминуче ставило їх у конфлікт з АК та польським урядом у Лондоні, який і надалі вважав Волинь польською землею.
Навесні 1943 року німці готували чергове відправлення молоді на роботу до Німеччини. До цієї акції було залучено українську поліцію, однак вона відмовилася допомагати німцям. За це у Здолбунові нацисти роззброїли поліцаїв: 12 осіб розстріляли, а решту вивезли до райху. Цей інцидент дав поштовх до масового переходу частин української поліції в лави ОУН і УПА та посилення німецьких репресій супроти українців.
Обставини ускладнювалися тим, що в лави поліції почали масово вступати поляки. З них дуже часто формувалися каральні експедиції, які роз’їжджали селами Волині й переслідували мирне українське населення. У квітні 1943 року польські поліційні частини розташовувалися у багатьох районах, повітових містах, держмаєтках Волині. Саме поляки дуже часто провокували виступи німців проти мирного українського населення.
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, стали події 17 березня 1943 року в селі Ремель, що на Рівненщині. Тут каральні загони СС не без допомоги польської поліції вчинили криваву розправу над мирним українським населенням. Було замордовано і розстріляно 615 ні в чому не винних селян. Вціліло лише 70 мешканців села. За свідченнями багатьох опитаних вдалося з’ясувати причини жахливого погрому. Виявилося, що «вина» українців полягала в тому, що вони взяли до своїх сімей колишніх полонених радянської армії — східняків-українців.
До речі, не лише німці та АК відкрито виступали проти місцевого українського населення. У 1942 році на Полісся і Волинь вирушили спеціальні відділи червоних партизанів, які були призначені для боротьби з німцями та УПА і в лавах яких було чимало польських комуністів.
Відплатні акції не забарилися. УПА вирішила деполонізувати Західну Україну, зокрема Волинь. Полякам було рекомендовано за 48 годин вибратися за Буг або Сян. З того часу й починається українсько-польська війна на Волині. Апогей протистояння припав на липень 1943 року. Польські джерела зафіксували, що в цей час відбулося близько 300 антипольських акцій. Більшість із них заторкнула насамперед Сарнський, Костопільський, Рівненський та Здолбунівський повіти. Відплатні акції відбувалися у Дубенському та Луцькому повітах. У липні-серпні перенеслися на Горохівський, Ковельський і Володимирський. У серпні — Любінський. Це, без сумніву, свідчить про плановий характер дій українських націоналістів та їхні намагання відтиснути поляків за історичні межі українсько-польського кордону.
Очевидно, що й поляки не сиділи склавши руки. Упродовж 1943 року на території Волині діяло понад 100 польських осередків самооборони. Зокрема, польські бази опору діяли в поселеннях Пшебраже Луцького повіту, Гута Степанська і Стара Гута Костопільського повіту, Панська Долина Дубенського повіту, Засмики Ковельського повіту, Білин Володимирівського повіту та інших. Більшість із них не витримували тиску УПА і були знищені. Тільки наприкінці 1943 року натиск загонів УПА було призупинено.
Тут також слід згадати, що, шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тисяч поляків перебувало у складі різних «червоних» партизанських груп. Це також підливало масла у вогонь, оскільки радянські війська вважалися ворогом №1 для бійців УПА та мирного українського населення.
Отже, Україна має всі підстави у діалозі з польською стороною домагатися врахування таких принципових аспектів: 1. Бойові дії української сторони, зокрема ОУН і УПА, мали тільки одну мету — звільнити територію Волині від окупаційних сил, серед яких поляки, зокрема Армія Крайова, вважали Волинь частиною Польщі. 2. Слід згадати, що поляки тісно співпрацювали з комуністами і «червоними» партизанами, які вважалися для ОУН та УПА найголовнішим ворогом, і це тільки посилювало українсько-польське збройне протистояння. 3. Відплатні акції ОУН і УПА не поширювалися на традиційні польські території. І найголовніше: ОУН та УПА визнані і захищені українським законом, а отже, Українська держава не дозволить нікому паплюжити їхню честь і гідність.
Українсько-польські взаємини у ХХІ сторіччі мають багато позитивних сторінок, в тому числі щодо оцінок подій на Волині у 1943 році. Нагадаю фрагмент спільної заяви парламентів України і Польщі кількарічної давності: «В історії Європи є багато прикладів національної ворожнечі, війн, крові, жорстокості. Але одночасно є приклади поєднання і порозуміння народів, які хотіли та змогли подолати навіть найскладніше минуле. Моральним обов’язком тих, совість яких і надалі зворушує трагедія 60-річної давнини, є заклик до поєднання наших народів в ім’я майбутнього, в ім’я спільної мети. Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби».
Як кажуть: ні додати ні відняти.
Богдан ЧЕРВАК,
голова ОУН.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте