Тернопільський письменник Богдан Мельничук випустив нову книжку. Якщо мати на увазі поліграфічний бік справи, то новизна, безперечно, є. А щодо текстів, то видання радує вибраним, бо більшість творів доводилося читати раніше в його збірках та у періодиці. Присмак первинності несуть хіба що кілька новел і десяток афоризмів. Принаймні мені вони не потрапляли на око. Це, до речі, — з одного боку. Бо другим моментом, напевно, слід вважати те, що автор об’єднав під однією обкладинкою різножанрові твори. Чесно кажучи, мені подобається такий метод письменницької праці. І тому не вважаю негативом те, що автор промовляє до читачів різножанровістю. (Нагадаю, що в останні роки таке укладання книжок Богдан Мельничук застосував у збірниках «Дорога до себе», «Приліт голуба», «Перейти на другий берег». А ще раніше (якщо не помиляюся) були «Пес і коралі», «Проти течії», в яких він теж об’єднував прозу, поезію та драматургію).
А після висловлення думок про вибране й об’єднання творів різних жанрів у одній книжці перейдемо до аналізу текстів, уміщених у ній. І почнемо з прози. Не тільки тому, що 23 новели відкривають видання. Для себе давно утвердився в думці, що проза — жанр, в якому найповнокровніше утвердився талант краянина (пан Богдан народився в сусідньому з моїм Шумським Лановецькому районі), його малою прозою свого часу захоплювалися Степан Сапеляк, Борис Демків, Микола Ткачук, Петро Сорока, Анатолій Стожук, Тетяна Дігай… А знаний львівський прозаїк Левко Різник, ознайомившись із новелами автора, вісімнадцять років тому без вагань написав йому рекомендацію до Національної спілки письменників України.
Цілком закономірним є питання: чому так приваблює його проза? І можна, звісно, по-різному говорити на цю тему. Але, очевидно, найправильнішим буде твердження про народну живильність новелістики і поєднання в ній реалістичного та сюрреалістичного начал. Мабуть, має слушність відомий критик Тетяна Дігай, наголошуючи на неповторності філософської прози тернопільського автора. Саме про це думається, коли перечитуєш новели «Сумний погляд Діви Марії», «Крах приймака», «Пахом, Савета і Буланий». Можливо, дехто захотів би навести у приклад інші твори. Але як на мене, у згаданих текстах найвдаліше відображено новелістичні елементи, котрі є такими важливими для жанру.
Поведемо мову про найактуальніше. Приміром, мимо уваги поціновувачів художньої літератури не може пройти той факт, що письменник уміє зацікавити вже першою фразою. «Хоч так крути, хоч сяк, а Василині було вигідно, щоб її чоловік… помер» («Наворожила»), «Вам у дитинстві не хотілося мати свою хатку?» (“Хлібина для бандерівця»), «Савета не любила Пахома» (“Пахом, Савета і Буланий»). Згадаймо, що класики української новелістики теж викликали інтерес уже першими фразами. Хіба не це було характерним для Василя Стефаника, Михайла Яцківа, Григора Тютюнника? Чи не таку традицію продовжують нині Василь Портяк, Василь Бондар, Геннадій Щипківський, Василь Горбатюк, Василь Кобець, Віктор Палинський? Чи не варто до цього переліку додати й Богдана Мельничука?
Запитання, запитання… Мені доречним видається і таке. Чи не можна причарувати поетичністю висловлювань? Тим паче, що їх вистачає. Книжка рясніє вдатностями на кшталт: «Помережили сніг… дві пари слідів», «Обрамлені деревами… всміхалися хати», «Притрушені осіннім смутком вишеньки». А хіба не стрепенеться серце, читаючи про «забринілий вітер», «ліниву течію», «небесну чашу»? Додамо сюди доцільність використання фразеологізмів та порівнянь, що в текстах інших авторів багатьом набили оскому своєю частотою використання, як у розмовній мові. «Куди не кинь — всюди клин», «Наче крізь землю провалився», «Гірка правда краща за солодку брехню», «Шляк би його трафив». А тут укупі з доцільністю використання таких висловлювань орієнтація на несподіваність поєднання давно вживаних фраз у новітньому контексті створює вибуховий ефект.
Напевно, не можна не помітити потяг автора до афористичності висловлювань, на зразок: «Тільки телиця п’є воду, а вдовиця — любов». Можна також говорити і про притчевість творів. І на цьому тлі такими чарівними видаються спроби недомовленості та ощадливості словосполучень. Особливо це помітно в новелах «Поле вічного болю», «Найскладніший кросворд», «П’ятеро на тлі снігу та пес».
Тепер — про темарій новел. У розділах «Обпалені війною», «Історії провінційного міста», «Меридіан крізь серце і село» він є таким різним. Але тут маємо нюансики. Якщо твори з двох останніх частин уже пережили випроби своєю появою у попередніх книжках, то цього не скажеш про першу, тексти з якої побачили світ лишень у часописах. Таку увагу до цієї теми, звичайно, не вважаю випадковістю. «Обпалені війною» — своєрідний відгук на воєнні події на східних рубежах нашої держави. (Деякі літератори відверто спекулюють на антивоєнній тематиці. І на цьому фоні мала проза Богдана Мельничука вигідно вирізняється неординарністю). А тепер від узагальнених міркувань стосовно цього перейдемо до конкретики. Із п’яти творів виділимо насамперед «Скелю», «Крах приймака». А ще згадаємо твір «За наших хлопців на війні». На їхній основі видно, що автор вибирає цікаві колізії, відкинувши неістотне в описах ситуацій (між іншим, коли замислююся над цим, то починаю думати про таке: я уважно читав антивоєнну прозу Богдана Жолдака, Василя Іванини, Михася Ткача і можу сказати, що новели з циклу «Обпалені війною» нітрошечки не програють порівняно з ними. «Із квартири він вийшов тоді, коли ніч готувалася здаватись у полон досвіткові, але ще не згорнула чорні крила». (Після отакого образного першого речення дуже хочеться заглибитись у новелу «За наших хлопців на війні». А вам?)
Та не тільки цими аспектами приваблює мала проза Богдана Мельничука. Розкодовуючи назву книжки, скажу, що одна з новел так і називається — «Хлібина для бандерівця». Цікаво, що вона є спогадом із дитинства. Та хіба тільки в ній його чутно? Адже маємо також «сільські» твори «Від рова до шраму», «Велика вода». Всі вони разом ще раз підштовхують до думки, що враження від пережитого можуть стати неабияким поштовхом для творчості. Якщо уміти вибрати найголовніше й осмислити його перед тим, як класти літери на білі аркуші.
До речі, коли вже зачеплено питання про вплив автобіографічності на малу прозу, то поговоримо і про таке. Повні її елементи бачимо в новелах «Перейти на другий берег» та «Рафаельо, або Захована картина». Не маю нічого проти того, аби вживати їх. Та не завадить обережність. Не підмінити б художність художнім, але прямолобним викладом фактів…
Виникають також запитання і щодо окремих назв творів. Не буду довго просторікувати на тему, згадаю один з текстів, до речі, дуже симпатичний із погляду художності. Читачі, напевно, знають його з книжки «Суд без суду», але там він найменований «Кара». А ще раніше був опублікований у журналі «Золота пектораль», де ця новела мала назву «Ліквідація» (що є, на мою думку, найдосконалішою). Отже, автор продовжує працювати над створеними раніше новелами, починаючи від їхньої назви. Сам також належу до тих, котрі надають великого значення найменуванню твору, переживаючи творчі муки. Але «потрійна доза» оприлюднених шукань (це має залишатися, образно кажучи, за кадром) — чи не перебір? Хоча автор може думати по-іншому. Це — його право, як і моє — висловити своє міркування.
Є воно й тоді, коли аналізую поетичний доробок Богдана Мельничука, який він у новій книжці запропонував увазі читачів. Коли узагальнити, то перед нами — громадянська лірика. На таку думку наводять вірші про Тараса Шевченка, Степана Сапеляка, про події на Майдані та в зоні АТО. Звичайно, дехто може дорікнути авторові за декларативність, бо (чого гріха таїти!) елементи надмірної пафосності наявні. Та не хочу здаватися причепою. Більше розмірковую над фразами на кшталт: «Ми чуємо з неба твій голос-журбопис», «чи крем’яніло серце, а чи м’якло», «дощем печалі полились»… Це трикрап’я в кінці попереднього речення — не випадкове, бо є й інші цікавинки. А ще ж — слова-новотвори: «волосеспад», «тритом’я», «міжхрестів’я». Цікаво, правда? Думаю, що до подібних висловлювань і словотворів може вдатися тільки справжній поет. Прикро лишень, що дисонансом до гарних вражень стають фрази на кшталт: «не стало людини із мислю Сократа, і друга уже не відчую плече». (Розумію, що це рядки з вірша пам’яті особистості, з якою Б. Мельничука поєднувало так багато. Але мені здається, що в таких творах автор має бути прискіпливим сам до себе).
Усе викладене має свій флер. Як і оприлюднення афоризмів. Щодо них, то розмірковую над двома нюансами. Ощадливість і неординарність мислення. Якщо говорити про першу, то не можна не бачити: чіткості автор досягає за рахунок небагатослів’я. «Тітка осоку жала. Кинула лихе слово — порізалася». Впадає у вічі, що маємо лише 85 афоризмів. Наче 85 влучних пострілів. Чи не можна ствердити, що невелика кількість фраз вплинула на якість вибору? А хіба не подивуєшся парадоксальності? «Навіть коли я мовчу, ти чуєш, що хочу сказати», «Пішла по воду, а принесла відро заздрощів». Та й у заголовок цієї рецензії винесено думку одного з афоризмів: «Шелест дощу — мов молитва природи».
…Ці розмисли, зрозуміло, неповні. Але відображають ситуацію на нинішньому відрізові творчості автора (принаймні так гадаю). Тому й «Хлібину для бандерівця» вважаю книжкою, яка по-своєму вигранює її. І через це вона є цікавою для поціновувачів красного письменства. А якщо так, то письменникові, котрий, окрім усього, має в доробку (як співавтор і науковий редактор) чотиритомний «Тернопільський енциклопедичний словник» і тритомне видання «Тернопільщина. Історія міст і сіл» (єдині такі в Україні), варто знову поринути в робітню слів, щоби творити нові «хлібини книг». Упевнений, що по-іншому просто не може бути.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
м. Шумськ
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте