На святкуванні 25-річчя Незалежності України ми бачили лише одного зарубіжного лідера — президента Польщі Анджея Дуду. Інших чи не просили, чи не приїхали — не знаю. А от присутність на ювілейних наших урочинах глави держави, що є, як прийнято вважати, найбільшим нашим адвокатом в Європі, українські експерти оцінили здебільшого однозначно: він приїхав, щоб хоч якось згладити ту негативну реакцію, що її викликало в українському суспільстві нещодавнє рішення польського сейму щодо Волинської трагедії. Обидва президенти — і України, і Польщі — говорили про необхідність пошуку спільних підходів до оцінок нашого історичного минулого. Могло здатися, що вони уже знайшли порозуміння між собою щодо цього. Але не все так просто. Польський сейм відкрив скриню Пандори, і тепер закрити її — справа не з легких. Більше того, на моє переконання, польська сторона і не збирається цього робити.
Так, останнім пунктом візиту президента А. Дуди до Києва була урочистість, що відбулася у посольстві Республіки Польща. Там очільник сусідньої держави зустрівся з єпископом Віталієм Скомаровським та передав йому хрест із написом «Пам’яті замордованих поляків, мешканців цих земель» і підписом «Президент Речі Посполитої Польщі Анджей Дуда». При цьому, як інформує католицький медіа-центр, він сказав: «Передаю цей хрест з проханням, щоб він висів у київському кафедральному храмі Святого Олександра і щоб це було таке місце, де віруючі люди будуть могти прийти і молитись за тих, хто загинув, за тих, хто віддав своє життя на цих землях і були поляками». Президент ще говорив езоповою мовою, а ось міністр Кшиштоф Шерскі, що супроводжував його, був відвертішим. «Сподіваємося, що це буде місцем, яке завдяки діяльності отця єпископа стане початком широкого руху, зокрема громадського, задля пам’яті про місця, пов’язані зі злочинами, скоєними на Сході, пам’яті про польську Голгофу Сходу». А єпископ Скомаровський у червні цього року вже попросив мешканців Волині надавати інформацію про невідомі досі захоронення жертв «волинської різні», аби гарантувати їм гідне поховання. З цього приводу він звернувся також і до ради церков та релігійних організацій Волинської області.
Ця інформація в Інтернеті залишилася непоміченою, без коментарів. Принаймні мені вони не потрапляли на очі. Але вона не така вже й безневинна, бо за, здавалось би, з першого погляду, християнським бажанням вшанувати загиблих поляків (хоча: чому тільки поляків, а не і їхніх жертв, українців, також?) проглядається і політична мета. Католицькому духовенству в Україні пропонується організувати широкий громадський рух із пошуку місць, пов’язаних із «польською Голгофою на Сході». Отже, всі на пошуки «невідомих досі поховань волинської різні»? Що можна знайти через більш як 70 років — окреме питання. Але припустимо, знайдуть невідомі поховання. І стануть їх перезахоронювати, і виголошувати промови та проклинати «банди УПА». Так боротьба з тими, кого в Україні вже мають за героїв, а в Польщі — за бандитів, перекинеться із польських теренів на міфічні «східні креси». І вже нашими руками сусіди загрібатимуть жар цієї справді трагічної братовбивчої війни, в якій не було катів і жертв, а терор й етнічні чистки були взаємними. Про це пишуть історики, на цьому наголошують політики. У тому числі й польські. Так, екс-президент Александр Кваснєвський, який багато зробив у часи свого керівництва Польщею для примирення обох народів, заявляв три роки тому, що «терору не цуралися і поляки».
«Прокляття Волині. Повернення примар минулого» — так назвав свою статтю головний редактор «Газети Виборчої» і великий прихильник польсько-українського примирення Адам Міхнік. Її нині дуже активно обговорюють і в Польщі, і в Україні. Автор, зокрема, зазначає, що резолюція польського сейму, в якій антипольська кривава акція українського підпілля на Волині названа геноцидом, була прийнята «через п’ять хвилин після того, як Петро Порошенко, Президент України, поклав квіти і став на коліна перед варшавським пам’ятником жертвам волинської трагедії». «Не входячи в суперечки, чи був це геноцид чи тільки кривава етнічна чистка, — зазначає Адам Міхнік, — з боку польських парламентарів прийняття резолюції — це демонстрація дурості, шовінізму й підлості. Це було плювком в обличчя української демократії, українським, часто пропольським, патріотам. У цій резолюції не йшлося про історичну правду, бо через 70 років її не здатний проголосити жоден парламент. Йшлося про псевдопатріотичні перегони політичних еліт: кого звинуватять у «патріотичній недосконалості», а кому вдасться такого звинувачення уникнути… Сталося щось дуже недобре: запекла дурість і приголомшливе боягузтво розладнали доробок кількадесятирічної мудрої політики мудрих поляків та українців».
На жаль, таких тверезих голосів у Польщі нині небагато. Принаймні вони у меншості. Бо навіть представники «Громадянської платформи», що вважають себе захисниками демократії та прихильниками проєвропейської політики, як зазначає Адам Міхнік, теж підняли руки за «ідіотську заяву зі словом «геноцид». І її запам’ятають в Україні, і не лише там». Та все ж редактор «Газети Виборчої» висловлює сподівання, що «це не кінець польської та української історії. Серед нас є ті, хто розвалює берлінський мур, і ті — дурні та боягузи — які будують антиукраїнську стіну. Але ми, польські та українські демократи — уперто будуватимемо мости порозуміння і єднання. Попри дурість і ненависть».
Як це нині робитимуть поляки, важко зрозуміти. Правляча партія «Право і справедливість» вирішила, що може диктувати Україні, як вона має трактувати свою історію, кого визнавати своїми героями, а кого — ні. Вона відкрито заявляє, що Україна повинна змінити свою історичну політику, не возвеличувати Бандеру та УПА, покаятися за геноцид поляків. Донедавна нам східний сусід настійно радив, як маємо трактувати свою історію, навіть спільний підручник збирався писати. Тепер західний диктує свій погляд на події минулого, зокрема, часів Другої світової війни. І тому є пояснення. Рішення польського сейму щодо Волинської трагедії, вважає доктор філософських наук Леся Івасюк із Відня, «це нервовий крок колишнього колонізатора щодо втраченої колонії. Колишні імперії хворіють на одну і ту ж хворобу — вони вважають себе вічними, а підкорені національності — об’єктами, приреченими на асиміляцію, тобто зникнення. Нервовість Польщі пояснюється, зокрема, нерозумінням того, що навіть постгеноцидні суспільства виявляються більш живучими, аніж власне імперія… Рішення сейму є першою за роки незалежності України далекоглядною спробою не дати їй звестися на ноги».
Як діяти в цій ситуації Україні? Вона, на думку Лесі Івасюк, зобов’язана дати адекватну відповідь. Не агресивну, а цивілізовану, об’єктивну і таку ж далекоглядну. Лише таку мову розуміє сучасна і розумітиме майбутня Польща. По-перше, уряд України повинен фінансувати багатотомне академічне дослідження проблематики польських злочинів над українцями у воєнний і мирний час за весь період колонізації з архівними даними на міждисциплінарному рівні, а також публікацію результатів українською, польською й англійською мовами. По-друге, уряд повинен фінансувати, чи принаймні посприяти знайденню коштів на відкриття нехай невеличких факультетів україністики при найбільших університетах Європи і уможливити в них роботу українських науковців, які б запропонували Заходу якісно нові тези, зокрема щодо польського питання і щодо комуністичних злочинів та геноцидів.
Звісно, це робота на перспективу. А поки що, у відповідь на рішення польського сейму, у Верховну Раду вже внесено кілька проектів про визнання злочинів поляків проти українців геноцидом. Один з них підготував перший президент України Леонід Кравчук із групою народних депутатів. Леонід Макарович нагадує: «Оцінка Волинської трагедії тривала десятиліттями, і за цей час ми прийняли п’ять спільних документів: з них три спільні укази польських і українських президентів, спільну заяву двох парламентів, звернення єпископів греко-католицької і римо-католицької церков, де крок за кроком визначили і поставили крапку в оцінці цієї трагічної сторінки історії… Польський сейм перекреслив усі ці напрацювання з примирення. Як волинянин і українець вважаю, що це хибна, нешляхетна, нетолерантна політика, яка не враховує нашого минулого, сучасного і майбутнього… Ми нікому нічого не повинні забувати, і парламент має дати відповідь… Ми не можемо ковтати і підставляти праву щоку, якщо б’ють по лівій».
Поляки дуже не хочуть, щоб український парламент ухвалив постанову про їхній геноцид щодо українців. Але в нас, вочевидь, іншого виходу немає. Лише врівноваживши позиції, ми зможемо спонукати сусідів до більш зваженого, поміркованого поводження як з історією, так і з сусідами. Україна — суверенна держава, і негоже їй нав’язувати свою волю, та ще й у такий зухвалий спосіб. Як тут не згадати Уласа Самчука: «Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю, і ми тепер, чуючи кожним атомом душі нашої її запах, — ми любимо, ми горимо, ми хочемо. Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не наша химера. Це зов крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: «Будьте!»
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте