Спроба автора цих рядків дати на сторінках «Вільного життя плюс» власну оцінку надзвичайно невдалого виступу вітчизняних атлетів на XXXI літніх Олімпійських іграх у бразильському Ріо-де-Жанейро викликала неоднозначну реакцію. Якщо колеги-тренери загалом підтримали, то чимало чиновників не знайшли нічого кращого, аніж стати в позу ображених…
Мовляв, нашій державі нині нелегко. Але нова влада докладає зусиль для того, аби в розвитку фізичної культури і спорту відійти від застарілих радянських методів та після реформування галузі вийти на якісно новий рівень розвитку.
Реформи, без сумніву, потрібні. Але спостерігаючи за тим, як їх проводять, скажімо, на Тернопільщині, мимоволі виникає запитання: а чи необхідно придумувати «велосипед», який людство винайшло задовго до нас? Інакше і не скажеш про наміри, не дослухавшись до думки громадськості, позакривати, а не оптимізувати діяльність чинних дитячо-юнацьких спортивних шкіл, які вже за роки незалежності України підготували сотні призерів всеукраїнських та міжнародних змагань, а навзамін, на голому, так би мовити, місці, відкрити дві такі собі універсальні нові — з літніх і зимових видів спорту, навіть не маючи матеріально-технічної бази для їхньої діяльності. Хоча, на моє глибоке переконання, результат здатна забезпечити тільки еволюція, але аж ніяк не революція. Наслідки останньої, ще навіть до її завершення, вже відчули на собі чимало тренерів, які вже більше півроку переживають за своє майбутнє.
Саме тому не можу не поділитися тим, як практично за цей же період цивілізованими методами реформували рідну для мене легку атлетику в сусідній Польщі. А незалежним експертом виступить наш співвітчизник, доволі відомий у минулому стрибун із жердиною В’ячеслав Калиниченко, який уже шістнадцять років працює в цій країні тренером, виховав дворазову віце-чемпіонку світу Моніку Пирек, відомих стрибунів Петера Лисека, Пшемислава Червінскі, Анну Роговську.
Успіхи польських атлетів у різних видах «королеви» і в різних вікових групах, переконаний спеціаліст, який свого часу, як і багато інших його колег, покинув батьківщину через незадовільні умови праці, важко не помітити. Адже збірна цієї країни перемогла командою на чемпіонаті Європи в Амстердамі, завоювавши вісім золотих, п’ять срібних і одну бронзову медаль. Тоді, як вітчизняним атлетам виявилося під силу вибороти лише одне «золото». Одна з найважливіших складових — гідне фінансування. Причому кошти атлетам і тренерам надходять із різних джерел.
Насамперед гроші дає уряд. Через федерацію легкої атлетики, яка розділяє потоки по воєводствах і спортивних клубах. Крім того, великі кошти влилися із міських бюджетів. Місцеві чиновники добре розуміють, що розвиток фізкультури і спорту — це не тільки реклама і позитивний імідж їхніх населених пунктів, які конкурують між собою в залученні туристів, а й сприяння здоровому способу життя громадян.
І взагалі — вся система розвитку тієї ж легкої атлетики відзначається чіткістю та прозорістю. Окрім організації змагань, федерація перебрала на себе і деякі обслуговуючі функції. Скажімо, медичне обслуговування. Спеціалізований медичний центр у Варшаві на основі аналізів атлетів розробляє спеціальні програми відновлення спортсменів, рекомендує, які навантаження застосувати, які вибирати дієти. Але найбільше уваги тренерам. Висновку про це пан В’ячеслав дійшов на основі діяльності власного спортивного клубу, який чотири роки тому відкрив у Щецині. Чинна система преміювання за досягнуті підопічними результати неабияк стимулює фахівців. Скажімо, за підсумками одного із сезонів клуб отримав від держави 120 тисяч злотих, які зміг потратити і на преміювання тренерів, і на навчально-тренувальні збори та закупівлю обладнання.
Не залишилася осторонь і міська влада Щецина, яка, знову ж таки, за досягнуті результати профінансувала клуб на 135 тисяч злотих. При тому, що оренда міського стадіону є безкоштовною.
У Польщі, до речі, вже давно забули про дефіцит арен як для проведення великих змагань, так і просто для тренувальних занять. Скажімо, тільки для стрибунів із жердиною є чотири центри розвитку — в Гданську, Щецині, Бидгощі і Вроцлаві. А маленькі міста в гмінах мають аж 2600 (!) так званих орликів — стадіончиків, споруджених за державною програмою. На цих аренах проходять уроки фізкультури, тренуються спортсмени чи просто охочі займатися фізичною культурою.
Таке ставлення не може не сприяти розвитку «королеви спорту». Навіть попри доволі серйозну конкуренцію з іншими видами. Ще десять років тому в Польщі запровадили профінансовані урядом так звані легкоатлетичні «чвартки». Школярі 5—6 класів протягом травня спочатку беруть участь у місцевих і регіональних стартах, а найсильніші пізніше приїжджають до Варшави на фінальні змагання. Переможці останніх мають змогу продемонструвати свою майстерність і на міжнародних дитячих турнірах.
Але і це ще не все. Два роки тому відомі польські зірки «королеви» заснували проект «Легка атлетика для кожного». У групах, яких у воєводстві може бути сім-вісім, ліцензовані тренери вчать азам легкої атлетики дітей віком від десяти до тринадцяти років. Держава, звісно, потурбувалася як про гідну зарплату фахівцям, так і безкоштовні заняття. Спостерігаючи за цим, В’ячеслав Калиниченко не може не дійти висновку, що успіхи польських атлетів зовсім не випадкові.
А щось подібне в нас можете уявити? Гіркі вітчизняні реалії — за роки незалежності України і досі не спромоглися навіть на єдиному придатному для занять легкою атлетикою в краї Тернопільському міському стадіоні бігових доріжок перестелити. При тому, що на реконструкцію арени, яка не потребувала капітального ремонту, а лишень встановлення накриття над трибунами, потратили, за запевненнями влади, аж вісімнадцять мільйонів гривень. Та ще й відіслали легкоатлетів-пасинків переодягатися перед тренуваннями на… трибунах. Сумно все це…
М. ВАСІРУК,
заслужений тренер України, викладач факультету фізичного виховання Тернопільського національного педагогічного університету імені В. Гнатюка.
На фото: заслужений тренер України Михайло ВАСІРУК.
Фото Василя БУРМИ
Прокоментуйте