Уже дев’ятий місяць, як Андрій на фронті. Одного неспокійного дня йому здалося, що артналіт припинився — і він вибіг із глибокого бліндажу, щоби побачити, в якому стані його БМП. Він її ласкаво називав «Котусею», бо любив і доглядав, як колись своє домашнє котеня. «Котуся» не підводила його ніколи, а ім’я дав таке, бо двигун у ній працював так тихо, як муркотіння котика. Щоб усі поважали його бойову подругу, з обох боків на камуфляжних сірих латках акуратно вивів голубою фарбою — «Котуся».
Тільки підбіг до неї, як над головою огидно завила міна і поряд зойкнула від вибуху земля. Цієї миті він відчув, як на груди під ребро хтось наче кинув пекуче вугілля. Камуфляжна одежа відразу забагровіла від крові, небо потемніло в очах, а у вухах шалено калатали дзвони і ноги підкошувалися під ним. Побратими кинулися на поміч, зупинили кровотечу, а командир відіслав його у військовий шпиталь. Крім осколочного поранення, отримав Андрій і часткову контузію.
…Біла стеля палати над його головою була маленьким світом, у який уже котрий день вдивлявся. Там, наче на великому екрані, вимальовувалися епізоди його двадцятидворічного життя.
Знеболювальними ліками для Андрія був невідступний образ Лесі, він давав сили для одужання. Довго мучило хлопця: писати Лесі про поранення і часткову контузію чи ні, та все-таки повідомив і чекав відповіді, довго чекав. І все обманював себе: чекай, друже, мабуть, очікувана вісточка десь заблукала.
…Леся в батьків була одиначкою. Цьогоріч стала студенткою престижного університету в обласному центрі. Сільське безробіття погнало батька на далекі заробітки, а мама працювала медсестрою в рідному селі.
Рідна сестра Лесиної матері готувалася одружити сина, тривали останні приготування. Леся з мамою були в тітки весь день — допомагали весільним господиням. Травневий вечір чогось довго не хотів жмурити очі й поступатися місцем теплій зоряній ночі. З-за зубчастих обрисів горизонту на небесний океан виплив великий місяць. Невдовзі за ворота вийшла Леся.
— Нарешті відпустили тебе, Лесю, — радо зустрів її Андрій.
— Так, — відповіла. — Мама залишиться тут до ранку.
Щоби скоротити відстань додому, пішли через пастівник навпростець. Леся ступила крок-два по росі й глянула на свої біленькі босоніжки. Він обцілував її, підхопив, як пір’їнку, на руки і поніс через увесь пастівник.
У кімнаті світло не вмикали — небесне світило через вікна робило приємну напівтемряву. Зачарований Андрій довго і мовчки милувався вродою Лесі. Її великі карі очі, ледь помітні ямочки на рожевих щічках, неслухняні кучерики каштанового волосся прикривали широкі, як ластівчині крильця, брови, а пелюстки звабних уст паморочили свідомість Андрія. Час збігав непомітно, коротка літня ніч хилилася до світанку.
— Ну що, будеш спатоньки, Лесюню?
— Угу.
— А мені що робити?
— Подумай сам.
— Якщо залишуся — ти станеш моєю дружиною.
— Буде так, як буде.
Андрій знову довго стояв, милувався ангелом своєї радості.
— А знаєш, Лесенько, щоби щастя любові не покидало нас усе життя, вчинимо так, як записано у святій книзі християнської моралі. А там записано, що сім’я народжується після Господнього благословіння, молитви і вінчальних вінців над головами у церковному храмі.
— Можливо, так буде краще, — тихо мовила Леся.
…Білий екран лікарняної стелі повернув його знову до реального життя. Двоюрідна сестра Настуня прислала листа, у якому повідомляла, що його Леся виходить заміж! Якийсь Орест, студент політехніки, син багатого спільника великого орендаря землі з віддаленого села вже засватав його наречену.
Світлі спомини стали чорними. Звістка сестрички була болючішою за поранення міни. Чекав, коли все закінчиться, коли повернеться до друзів у свою роту. Але командування військової частини відіслало його на реабілітацію до рідного дому.
— Нічого, сину, — говорив батько, — не сумуй, на твій вік марцівок вистачить. А то навіть трохи добре, що так трапилося, бо зрада могла бути й після вінця.
Андрій слухав батькове слово, а думки вирували в голові. Так хотілося глянути в Лесині карі очі й запитати: за що? Та гордість, обпалена війною, пережитим, переболілим брала гору — май честь, козаче!
Якось так трапилося, що день Лесиного весілля збігся з днем його від’їзду у військову частину, та непосидюща жаба образи пекла в грудях. «Залишуся і подивлюся на той пафос вінчання і ще хоч раз гляну на неї, — подумав. — За запізнення на один день не судитимуть».
У неділю перед від’їздом на фронт Андрій після сповіді прийняв святе причастя, а під час літургії весь час ловив на собі зацікавлені погляди людей, особливо дівчат. Після відправи у храм зайшли молоді. Андрій, заховавшись за колоною, наче чужими очима спостерігав за урочистим дійством, відгонив із думки спокусливий крок — підійти до Лесі. І що він скаже їй? Вітаю, будь щаслива? А серце мліло ніжністю до неї. Не хотів завдавати коханій болю, бо знав, що свого щастя не поверне.
Церковний хор піднесено і величаво виконував звернення до Матінки Божої «Під Твою милість», а молоді, ставши на коліна, цілували її образ, опущений із іконостасу. Коли повернулися обличчям до людей, Андрій зустрівся поглядом із Лесею. У грудях запекло, як від осколка тієї міни. Молода на якусь мить зупинилася, наче наступила на невидиму перешкоду. Молодий — червонощокий, добре вгодований, із ріденькою борідкою і лисіючою головою — квапливо підтримав дружину. Леся сором’язливо опустила голову.
На вулиці перед церквою виблискувала довга вервечка легківок, переважно іномарок. Перед самим входом у храм стояв чорний «Форд» молодого, обвішаний барвистими повітряними кульками. «Форд» не був, звичайно, схожий на Андрієву «Котусю» — запилену, закіптюжену в боях, що десь чекала на нього під Донецьком. Ту різницю, мабуть, зрозуміла Леся — зваба ситого життя була спокусливішою від мови серця.
Стоячи у гурті людей перед церквою, Андрій відчув, що хтось пильно дивиться на нього. Таня! Боже, як ти виросла, якою ж гарною стала, а очі, як небо, безмежно блакитні. На мить згадався той випадок, коли вона йому, учневі одинадцятого класу, котрий грав у футбол із командою середньої школи з далекого села і поранив ногу, перев’язувала рану. Тоді він запам’ятав небесний колір її очей. Як же виріс пуцьвірінок із дев’ятого класу! Андрій лише кивнув головою на її вітання, а вона, зашарівшись, щиро усміхнулася.
…Вночі поїзд монотонно вистукував на стиках рейок. Їдучи на фронт, Андрій віз подарунки своїм окопним друзям і настрій, наче після панахиди свого першого кохання. Не спалося. Перед очима стояли милі батьки, вінчання Лесі й… Танині очі — чи то співчутливі, чи насмішкуваті, але на диво красиві.
Григорій ШЕГЕРА.
с. Старий Олексинець Кременецького району.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте