Як усе-таки важливо, щоб у потрібний час у потрібному місці з’явилася людина, здатна не просто розв’язати складну ситуацію, але дати поштовх до поступу, до нової якості роботи, пошуку, а відтак і результатів, що захоплюватимуть, дивуватимуть і стануть орієнтиром на десятиліття вперед. Саме так сталося у нашому театрі на початку дев’яностих років минулого століття, а тією людиною був незабутній Михайло Форгель. Михайло Якубович, як шанобливо називали його і молоді, і старші з великої поваги до того, що він робив, а головне, як — натхненно, самозречено, з великою любов’ю до театру та людей.
Згадаймо тодішню ситуацію. У театрі — руйнівний розкол. Одна частина трупи в палаці культури «Ватри» творить «національний» театр, а друга на стаціонарній сцені — театр «європейський». Чвари, взаємна неприязнь роз’їдають колектив. І ось в оте театральне пекло приходить зі сторони (а насправді з філармонії, де працював останні дев’ять років) художній керівник. Невисокого зросту, делікатний, інтелігентний, наче не від світу цього. Як розповідав Михайло Якубович на своє п’ятдесятиріччя, всі були переконані, що він покерує тут «три дні, щонайбільше три місяці. Але щоб аж десять років — у таке й ніхто повірити не міг». І віджартовувався: його не «з’їли», бо був, «надто кістлявим».
Він таки об’єднав театр, повернув артистів у рідні стіни, зацікавив усіх роботою. Найперше запросив на кілька постановок народного артиста України Федора Стригуна, і він поставив у нас добротну українську класику — «Суєту», «Житейське море» та «Хазяїна» І. Карпенка-Карого. Блискучі роботи дали очікуваний результат: збереглася трупа, робота всіх об’єднала, здружила. Це була перша велика перемога Михайла Якубовича. Театр прийняв його, повірив йому. «Мені здається, що основну роль зіграло те, що я прийшов з нормальною позитивною будівничою програмою. Думаю, обидві сторони за якийсь час зрозуміли, що я не збираюся обслуговувати амбіції цієї чи іншої групи акторів. Я був зацікавлений, щоб у Тернополі відновити й задіяти той прекрасний театр, який мав авторитет в Україні», — згадував Михайло Якубович в одному з інтерв’ю.
Другою перемогою М. Форгеля став фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют». Він мріяв про нього не один рік і таки започаткував: 22—26 вересня 1999-го театр уперше запросив на це фестивальне дійство своїх колег із багатьох областей. Рік у рік воно набирало і розмаху, і потуги. На фестиваль з’їжджалися театри не лише зі всієї України, а й із закордоння. Михайло Якубович провів шість фестивалів, за сьомий заплатив своїм життям, і він проходив уже без нього та присвячувався його світлій па-м’яті. Після відходу М. Форгеля великими зусиллями театр фестиваль зберіг, цьогоріч проходив уже чотирнадцятий за рахунком, але планка його опустилася: він уже швидше регіональний, ніж всеукраїнський, до того ж утратив конкурсність.
Ще одна перемога Михайла Якубовича: він розв’язав проблему молодого поповнення трупи, добившись створення при музичному училищі імені С. Крушельницької акторського відділення. Так у театр прийшла молодь, яку художній керівник дбайливо плекав, навчав, виховував. Нині — це основа трупи, на ній уже тримається репертуар.
Саме за Форгеля тернопільський театр став академічним, перемагав на багатьох фестивалях, про нього захоплено говорили й писали. А в художнього керівника театру були, за його же словами, «наполеонівські» плани. «Хочу, щоб кожна вистава була подією, — казав він мені. — Хочу, щоб Тернопіль, як свого часу маленьке литовське містечко Паневежис, до якого на вистави їздили з усього Радянського Союзу, притягував театральну публіку зі всієї України — і не тільки. Хочу, щоб до нас їхали «круті» українські та зарубіжні режисери на постановки. У Тернополі є гарний театр, і я не боюся цим хвалитися. Але це наші, так би мовити, домашні радощі. А я хочу, щоб вони стали радощами загальноукраїнськими…» А ще він прагнув, щоб наш театр став національним. Таку надію дав тернополянам тодішній голова президентської (кучмівської) адміністрації Володимир Литвин. «А чому б ні? Що за солдат, що не хоче бути генералом? Ми будемо мріяти і працювати для цього», — запевняв М. Форгель.
Хто знає: якби він жив, якась частина тих мрій, напевно б, здійснилася. Але історія не знає умовного часу. Його життя обірвалося на злеті несподівано в 54 роки. Уже тоді було очевидним: його керівництво театром стало епохою, Форгелевою епохою. Десятиліття без нього — це сповзання вниз високо піднятої М. Форгелем планки: не той рівень, не ті масштаби, не ті амбіції. Про жертовність уже й не кажу. А ще твердять, що немає незамінимих людей. Ще й як є! Ті ж люди залишилися, що працювали й при Форгелеві, театр живе, творить, запрошує на прем’єри, але немає польоту, висоти.
…У передостанній день вересня після панахиди в катедрі біля могили Михайла Якубовича на Микулинецькому цвинтарі зібралися його друзі. Стільки добрих спогадів було. Кожної долі торкнувся своїм сердечним теплом цей світлий чоловік, стільки емоцій викликала сама згадка про нього. Йому того дня виповнилося б 64. Лише 64… Та не сумуймо, що так мало прожив, нам не збагнути плани Господні. Подякуймо Богу, що він був серед нас, що ходив по цій землі, що так багато доброго зробив людям, театру, що дай Боже кожному спромогтися за значно довше життя.
Світла Вам пам’ять, Михайле Якубовичу! Кажуть, що Ви були «останнім романтиком» у театрі. Для мене Ви були великим будівничим українського театру, гідним спадкоємцем Леся Курбаса, свого видатного земляка. І вочевидь, такі люди приходять на землю раз на століття.
Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте