Вечірній дзвінок від Степана Галябарди: чи не могли б ми зустрітися? «А ви в Тернополі?» — запитую. «Так, — чую у відповідь. — Готую ювілейний концерт». За якийсь час ми вже сиділи в затишному, а головне — майже порожньому ресторанчику, пили духмяний чай і говорили, говорили. Власне, говорив відомий поет-пісняр, наш земляк, я ж слухала, лише зрідка ставлячи запитання. Ми не бачились кілька років, ще з того часу, як на Алеї зірок у Тернополі з’явилася його, Степанова, зірка. За той час відбулися і Майдан, і анексія Росією Криму, і війна на Донбасі. Як вони позначилися на його творчості, які нові нотки зазвучали у віршах і піснях «співця любові», як називають у нас Степана Галябарду. Але розмова почалася з концерту, який відбудеться вже цієї неділі в палаці культури «Березіль» ім. Леся Курбаса.
— Цього року в мене ювілей — 65 років, — почав розповідь Степан Галябарда. — Своїх 50, 55 і 60 років я відзначав у Тернополі концертом. Хочу зберегти цю традицію і тепер. Тоді були інші часи. Нині вони тяжкі, складні, війна на сході. Але життя триває. За останні п’ять років я написав багато нових віршів і пісень. Хочу представити їх землякам.
— Я десь читала, що святкування ювілею ви почали ще з весни.
— Так, перший концерт відбувся ще третього березня в Чернівецькій філармонії. Другий, теж у березні, відбувся у Луцьку, а третій у великодню пору — у Львівській філармонії. Запросили виступити і в низці райцентрів. Отож улітку відбулися концерти в Буську на Львівщині, в Мукачеві на Закарпатті, в Бахмачі на Чернігівщині. Виступив також у Чорткові, Гусятині, Копичинцях. І скрізь відчував: люди хочуть почути добре слово, гарну пісню, можливо, і якусь надію. Адже мене знають, особливо на Тернопіллі, поважають.
— Гусятин, Копичинці — це ваша мала батьківщина, а до Чорткова чому так прикипіли серцем?
— Бо то моє двоюрідне місто. Я ж тут одразу після вишу почав працювати в газеті. У Чорткові розпочалися моя творчість (писав вірші, статті) і мої життєві університети — тут починав розуміти, що таке реальне життя. Звідти їздив у Тернопіль, до Бориса Демківа в «Ровесник», на «Сонячні кларнети». Тут мене побачили хлопці з обкому — і так я пішов у світи.
Чортків, здавалося б, велике місто, 40 тисяч жителів. Але нині всі прибиті ситуацією в Україні. А саме почався опалювальний сезон, люди зіщулилися від думки про тарифи. Думав, що концерт зірветься. Але виручив медичний коледж: Любомир Степанович Білик привів 200 дітей.
Виходжу на сцену і бачу — сидять дівчатка, як горобчики. Усі чисті, світлі. Так щемно стало на душі. І я звертався тільки до них. Говорив про Україну, про події на сході. Вони так безпосередньо реагували на мої слова. Думаю, той концерт запам’ятався не лише мені, але їм також.
— Який висновок для себе робите зі спілкування з нинішньою молоддю?
— Це зовсім інше покоління. Наше було забите радянщиною, російщиною, не нашим, не своїм, чужим. А тут виросло уже покоління, народжене в Україні, виховане в українському дусі. Воно повірило в Україну. Війна на східних рубежах дуже багатьох переконала: тут наша земля, тут маємо жити і творити своє життя. Звісно, ще багато шуми в нашому світі, але ми не маємо іншого вибору, як йти далі. Ніхто не скаже, як воно буде далі. Та я певен: ми пережили бандитів, і це єврейство переживемо. Все одно ми тут залишаємось. При всьому нашому нещасті, що ми маємо таку щедру землю, такого загребущого сусіда і таку владу на своїй землі, нам тут залишатись і жити. Ми вдома, і нам нікуди звідси йти.
Ми з вами, на жаль, уже нічого не змінимо. Але ці діти через покоління, через два, можливо, три, будуть зовсім іншими. Вони вже інші. У них немає страху, залежності від тієї біди, що ми мали, бо заберуть, уб’ють, на Сибір вивезуть. Не знаю, можливо, я завеликий оптиміст, але думаю: молоде покоління вже не буде терпіти і мовчати, принаймні не повинно.
— І що, про «віз на Сибір» уже можна забути?
— Думаю, що так. Я написав цей вірш у 1997 році, і якоюсь мірою він був пророчим, передвісником Майдану. Я і не знаю, хто тоді вклав мені його в голову, але він справдився: залишалось якихось два чи три місяці, щоб українців знову стали вивозити на Сибір. Але, вочевидь, є над нами якась вища сила, Бог, напевно, що вберегла нас від краху. Тому цей віз треба повертати голоблями назад, додому, нехай оре землю.
— Які мотиви нині переважають у вашій творчості?
— Ті, що й завжди. Перший: моя рідна земля, моя Україна. Тепер він особливо загострився, бо війна і кожен має визначитися зі своєю позицією та долучитись до цієї загальнолюдської боротьби або принаймні зрозуміти і підтримати тих, хто за Україну споконвіку страждає. А другий мотив — звісно ж, любов. У мене є нова пісня: «Пані і панове, повірте на слово, це є скарб найдорожчий — душа. Пані і панове, в житті, крім любові, ніщо не вартує й гроша».
Найвище, що є на світі, — це любов. Якщо вона є, тоді лад у родині, лад навколо родини і лад між двома людьми. Немає любові — і ладу немає ніде. Виростають діти невідомо якого штибу, немає любові до ближнього, до сусіда, зрештою, й до України.
Окрім цих двох тем, ніщо не вартує і гроша: ні багатство, ні статки, ні намагання вивищитися над кимось іншим. Немає нічого ціннішого, ніж любов до України і любов до жінки.
— Поети, кажуть, мають шосте чи сьоме чуття. Нині наша, мабуть, чи не остання битва за волю. Як підказує вам ваше чуття: ми її виграємо?
— Ні нині, ні завтра ми її ще не виграємо. Але післязавтра чи післяпіслязавтра все одно переможемо. Бо ми на своїй землі і нам нікуди звідси йти. Скільки було важких випробувань у нашій історії, та коли вже несила було терпіти, українці повставали. Повстання придушували — і ми знову терпіли. Так, ми нація, яка довго терпить, але все одно повстає. І будемо повставати доти, поки не переможемо.
Ми дуже довго запрягаємо, довго віримо в те, що нам обіцяють. Але врешті-решт терпець уривається — і ми беремо вила або розбираємо бруківку на Хрещатику і, прикриваючись дерев’яними щитами, йдемо під кулі. Хтось каже, що даремні жертви. Ні, вони недаремні. Бо з кожним кроком вперед нація прозріває, виростають діти, котрі по-іншому сприймають усе, що відбувається. Що додає впевненості ще — це свобода. Ми любимо її. А тому вірю: все одно в цьому світі має бути українська ера. Дух свободи нас до цього неодмінно приведе.
— Будемо сподіватися, що так воно і буде. А тепер запрошуйте тернополян на свій ювілейний вечір.
— Він відбудеться 20 листопада в «Березолі». Сподіваюсь подарувати вам цікаве, насичене дійство. Вісімнадцять нових пісень записав я, до кожної буде відеоряд. Співатимуть мої пісні також заслужені артисти України Василь Волощук і Оксана Радул, дует «Писанка» з Чернівців, мій давній друг отець Валерій Сиротюк, улюбленець тернополян Василь Дунець з Наталкою Бурмас, низка молодих виконавців. Погодився взяти участь у концерті і Герой України, народний артист Василь Зінкевич. Дуже сподіваюся, що він зможе приїхати. Тож до зустрічі на концерті. Він так і називається — «Я вас люблю». Я дуже люблю вас, дорогі мої земляки.
— Дякую за інтерв’ю.
Розмову вела Галина САДОВСЬКА.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте