Вільне життя

Юзькова мантелепа

Іринка була зовсім маленькою, коли в автокатастрофі загинули її батьки. Дівчинка залишилася круглою сиротою, проте ніхто з великої батькової та інтелігентної маминої родини не виявив бажання взяти дитину до себе. І коли вже мова зайшла про те, щоби віддати Іринку в дитячий будинок, троюрідна сестра покійного батька тітка Стефа, у якої, до слова, було своїх четверо дітей, аж у долоні сплеснула: «Людоньки, то щоб нас тут стільки було і ми то бідне дитя віддали до дітдому! Побійтеся Бога!» — «Якщо така мудра, то забирай малу до себе», — кинула тітці одна з родичок. «Та певно що заберу! — відповіла та. — Збирайся, Іриню, збирайся, дитинко. Цьоця тебе не зобидить…»

«Цьоцю, я вчитися хочу!»

І стала жити Іринка в тітчиній родині. Вона була зовсім іншою, ніж та, в якій зростала Іринка. Чоловік тітки пиячив. Не буянив, але й діла йому ні до чого ніколи не було. Важку ношу непростого селянського життя на собі тягнула тітка. І завжди, бідолашна, повторювала: «Най уже буде так, як є. Бо інакше ж бути не може…»

Іринка росла з тітчиними дітьми, а своїми чотирирідними братами й сестрами. Була звичайним сільським дитям: пасла корову, гуси, сапала, копала, полола, варила, прибирала… Єдине, що її вирізняло серед ровесників, — здібність до навчання. Згодом учителі навіть казали тітці, аби віддала дівчинку вчитися до міста в гімназію. Але тітка на ці поради не зважала: «Хто знає, чи здасться тобі, дитино, в житті тая наука…» Не зі зла говорила чи заздрості — просто так розуміла життя…

Збігли роки. Закінчила Ірина школу з медаллю, вирішила вступати до вишу. «Іриню, — почала якось іздалеку розмову тітка, — сусідському Йосипові ти дуже сі подобаєш… Він одинак, батьки багаті, шановані. Подумай, дитинко. Бо наука все сі встигне. Та й чи треба вона тобі, та наука…»

«Цьоцю, я вчитися хочу! Дуже хочу! — благально мовила Іринка. — А Йосип мені зовсім не подобається. Рано заміж виходити». Тітка Стефа не перечила. Лиш обняла племінницю і, махнувши рукою, додала: «То роби, як знаєш…»

Тож восени Ірина вже була студенткою. Вчилася з охотою і великим бажанням. Коли отримала першу стипендію і приїхала на різдвяні канікули додому, — всім накупила гостинців. Відчувала, що й рідні радіють за неї…

А на третій день свят Ірину чекала неприємна несподіванка. Її прийшли сватати сусіди зі своїм сином Йосипом. Стояла в куточку, ошелешена, слова мовити не могла. Не знала, що сказати. І з вдячності до тітки, яка дала їй прихисток, погодилася на шлюб…

Як же раділа тітка Стефа! Була впевнена у щасті племінниці, бо ж до заможних людей іде. А ще вважала й для себе за честь породичатися із такими шанованими людьми!

Того ж вечора, на сватанні, Йосип набрався, як чіп. А Ірина всю ніч проплакала…

Навесні відгуляли весілля. Пішла Ірина в невістки. Старалася догодити всім і в усьому. Свекор і свекруха це бачили й прихильно ставилися до невістки. А от Йосипа чи не з перших днів дружина почала дратувати. «Кому то треба ті твої інститути? — бурчав. — Місце кожної баби — на кухні й коло чоловіка і дітей…»

З бідою навпіл закінчила Ірина перший курс. Університету не залишила, як вимагав чоловік, а перевелася на заочне відділення. Викладачі вмовляли її не робити цього. «Ви дуже здібна, у вас велике майбутнє», — переконували в один голос. Але вона зробила по-своєму. Та навіть після цього її сімейне життя не змінилося. Бо хіба ж могли чужі люди стати справжнім подружжям?

Змінив долю випадок

Йосип любив випити. У колі друзів дружину називав не інакше, як «моя мантелепа». Якщо відверто, то Ірина не розуміла цього слова, але оте прізвисько — «Юзькова мантелепа» — приклеїлось до неї назавжди. І може, змарнувала би жінка своє життя, якби не випадок…

Одного дня до них на подвір’я прийшла молода дівчина з батьками і сказала, що вона… чекає від Йосипа дитину. Той не перечив. Лише стояв опустивши голову і сопів. Свекруха тоді розійшлася не на жарт: і обзивала, і лупила сина всім, що під руку потрапляло, а потім разом із несподіваними гостями випровадила його за браму…

На ранок, все обдумавши, Ірина сказала свекрам, що піде з їхнього дому. Як-не-як, але це дім Йосипа і дитина — не річ якась. Навіть якщо Йосип не одружиться із цією жінкою, батьком дитини він залишиться.

Ішла, як то кажуть, у нікуди — і це лякало найбільше. Єдиним місцем, куди могла звернутися по допомогу, був університет. Навчалася вона вже на п’ятому курсі. Із багатьма викладачами була в дуже добрих стосунках. Вони й по-сприяли, щоб Ірині дали місце в гуртожитку. Спершу влаштувалася на роботу лаборанткою. Згодом вступила до аспірантури, яку закінчила з відзнакою. А за якийсь час уже працювала викладачем.

Поїздки за кордон, постійний розвиток, пізнання чогось нового… Лише тепер Ірина зрозуміла, що саме цього вона прагнула найбільше!

А справжнє жіноче щастя до Ірини прийшло значно пізніше. Лише в сорок два вона вийшла заміж, а в сорок чотири народила своїх первістків — донечок-близнючок…

Нині пані Ірина — відома в наукових колах професорка. В сім’ї цієї жінки панує любов і гармонія. Одна з донечок уже заміжня. Як і батьки, працює викладачем. Друга доня після закінчення столичного вишу продовжує навчання за кордоном…

Зовсім рідко пригадується Ірині той коротенький період життя, коли, як сама каже, йшла не своєю стежкою. Іноді жінці видається, що це був сон… Багато моментів стерлось із пам’яті, бо стільки часу минуло! І тепер з усмішкою, глузуючи із себе ж, пані Ірина любить повторювати: «А була ж я «Юзькова мантелепа»!

Руслана ЦИЦЮРА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини