Вільне життя

НОВОРІЧНІ РЕФЛЕКСІЇ

Добігає кінця другий тиждень 2017-го. Неспокійний світ зустрічав його феєрверками, гучними гуляннями і численними терактами. Україна ж відсвяткувала уже і прихід Нового року, і Різдво Христове. А попереду ще два празники різдвяного циклу — Василія Великого зі Старим Новим роком та Водохреще. Одвічний і непереборний хід невидимого вселенського годинника: що б не відбувалося у світі, які катаклізми не розхитували б його, а Різдво Христове приходить у визначений час і сповнює наші душі радістю та надією навіть серед горя і біди. Сама думка про народження Бога в людській плоті, щоб «спасти рід увесь» як співається в колядці, спонукає забути власні біди і бодай подумки вклонитися новонародженому Дитяткові, яке ще не відає, що чекає Його в людському світі. А за ним уже висилає Ірод своїх гінців, щоб убити. І ллється кров немовлят по всій Іудеї…

Дитя Боже врятувалося, вижило, виросло і сповнило свою місію, а відтак повернулося туди, звідки прийшло, — на небо. А от Іродове плем’я розповзлося землею і продовжує нести людям горе і біду, колотити світом, розставляти пастки, під надуманими приводами карати цілі народи, бо не туди йдуть, не те роблять, не тих обирають… Один з таких іродів сховався за кремлівськими мурами. Свій народ він зазомбував так, що той мало не молиться на свого божка. А тепер і світ обплутує руйнівною пропагандою, наповнює його брехнею, неймовірними вигадками, щоб тільки знайти спільників або принаймні нейтралізувати своїх опонентів.

Нині вістря його ненависті спрямоване проти України. Після Майдану, після того, як Україна рішуче обрала європейський, а не російський вектор, кремлівський ірод анексував український Крим та розв’язав війну на Донбасі. Третій рік Україна стікає кров’ю, хоронить своїх найкращих синів, але боронить свободу, своє право бути господарем на власній землі. Особливо, коли побачила справжнє зловіще обличчя східного сусіда, що величав себе нашим «старшим братом». Бо навіть у ці рідзвяні дні, попри мінські домовленості щодо «режиму тиші» на період свят, продовжує поливати українські позиції смертоносним вогнем, до того ж із заборонених видів зброї. Фейкова «святая Русь», що так пишається своєю особливою духовністю, воює з істинною Руссю-Україною, що подарувала їй і світло Христової віри, і мову, і освіту, і культуру. А її церква, що називає себе матір’ю Української церкви, благословляє це братовбивство. Щоправда, ще не називає війну на Донбасі священною, як війну в Сирії, але повчає, що то кара за гріхи наші. Хіба мати чинить так із дочкою? А от мачуха здатна на будь-яку підлість щодо чужої дитини. Утім, чи може бути мати молодшою за дочку? А мачуха може. Тож не дивуймось, чому таке зовсім не християнське ставлення московської церкви навіть до своїх вірних в Україні: яка мати, така й любов. І така правда — усе зі знаком мінус.

Ось поставив кремлівський володар під стінами свого пристановища пам’ятник князеві Київському Володимиру. Мовляв, від нього почалася Росія. Як таке могло статися? Адже коли Володимир — Красне Сонечко — розбудовував Київську державу і хрестив Руську землю, на місці Москви ще були непрохідні ліси і звірі бігали. Та й про Росію ніхто тоді не чув. Була Руська земля, яку ще звали Україною, а на схід від неї лежала країна Моксель. Коли постали Москва і Московське князівство, вони війнами і підступами підкорили решту князівств цієї дивної країни. І тільки 1721 року Петро І, укравши первинну назву України, назвав її на грецький манер Росією. І вона нібито стала спадкоємицею Київської Русі. Але ж остання нікуди не ділася: розвивалася і навіть процвітала, аж поки не прийшли на її землю «брати» зі сходу. Тепер і Володимир — їхній князь. В Україні кажуть, ще Москву-ріку перейменувати на Дніпро, тоді, може, хтось і повірить, що саме тут відбувалося хрещення Русі.

Тож коли чую поширене запитання «За що йде війна на Донбасі?», відповідаю: не тільки і не так за територію, як за те, щоб на ній не залишилось українців, а заодно й генетичної пам’яті. Бо щоб залишатися тисячолітньою державою з видатною історією, їй вкрай потрібна історія Київської Русі. Колись Московія завоювала Новгород (демократичне князівство, що мало тісні зв’язки з Києвом) та знищила все його населення. І хто тепер пам’ятає, що це далеко не «исконно русская земля»? І саме в Новгороді стоїть пам’ятник «тисячоліттю Росії». І в Києві, до речі, зводився монумент князеві Володимиру до 900-ліття хрещення саме Росії і аж ніяк не України. Це тільки для невігласів історія щось ефемерне, без чого можна й обійтися, головне, щоб людям добре жилося. Для держав і народів гідна історія — річ вкрай важлива. А для Росії особливо, бо надто довго була вона у складі Золотої Орди, потім васалом Кримського ханства (ще за Петра І платила йому данину). З таким історичним спадком про яку велич можна говорити? Тому-то так затято Росія відстоює свої інтереси на теренах України й на жодні компроміси не йде.

У ці новорічно-різдвяні дні найпоширеніше побажання миру усім нам і всій Україні. Але ж не ціною капітуляції. Бо тоді за що були усі оті жертви, за що лягли в сиру землю тисячі наших захисників. Проте нині з ефірів деяких телеканалів всілякі експерти та політологи пропагують думку, що війна триває так довго, бо Україна не йде на компроміси і прагне тільки перемоги. До компромісів закликає і Надія Савченко. Її всім світом визволяли з російської в’язниці, а вона тепер розповідає (зокрема, в Німеччині), що під час переговорів з лідерами бойовиків на Донбасі вона побачила звичайних людей, «які теж втомилися від війни та хочуть миру». Чому ж тоді не перестають стріляти навіть у Різдво? Чи не тому, що нема команди із Кремля?

А тепер і олігарх Віктор Пінчук закликає Україну відмовитись хоч на якийсь час від вступу до Євросоюзу та НАТО, щоб припинилась війна на Донбасі. І політологи годинами з телеекранів коментують цю пропозицію. Дехто її відверто підтримує. Це якийсь сюрреалізм: на нас напали чужинці, зруйнували наші міста і села, бо їм, бачте, «хочеться постріляти» (за словами кремлівського «стратега»), а ми ще й винні, бо не здалися, а дали відсіч агресорові. Замість того, щоб активніше мобілізовувати світову спільноту на стримування Росії в її агресивних намірах щодо України, в наше суспільство вкидається думка про капітуляцію. І навіть висловлюється жаль, що ні влада, ні українське суспільство не готові на це.

Від питань глобальних до особистого вибору. Приємно вразила звістка у соцмережах: тернопільський письменник Олександр Вільчинський поїхав у зону АТО «послужити від Різдва до Різдва», щоб хтось з бійців зміг поїхати додому на свята. А до моїх знайомих на Різдво сини приїхали: старший з АТО, де вже два роки воює, молодший — з Канади: за час перебування там він спромігся на власний невеликий бізнес, одружився і вже дитина росте. Батько не приховує: вчинок старшого його не тішить («Чого він туди пішов й сидить, дурний, в окопах»). Вибір молодшого його, вочевидь, влаштовує. Я ж подумала: про що говорили брати на Святвечір і чиї аргументи мали більшу вагу? А ще мені хочеться привітати зі святами свого сусіда пана Ростислава: щоб потрапити в зону АТО, куди його не брали, бо старий, йому довелося дати хабаря. І п’ятнадцять місяців чоловік чесно служив на передовій: рубав дрова, ремонтував машини, стояв на варті, варив бійцям їсти, а найголовніше, підтримував бойовий дух молодих, навчав їх життєвої та військової мудрості. Тепер каже: ця війна так просто не закінчиться. Як тільки Росія піде у наступ, він знову подасться на передову. Хоча знає, що звідти уже не повернеться. Є ще люди, здатні на гідні вчинки. І для них захищати Україну — це не дурість, як би пафосно це не звучало. Може, тому вона ще тримається попри всі негаразди, поразки та зради.

«За звільнення від нашестя чужинців», а вже потім за мир моляться навіть у ці різдвяні дні у справді українських церквах. І чим сильнішою та дружнішою буде ця молитва, тим швидше отримаємо те, що просимо. Бо ж сказано: «Просіть — і дасться вам». Щасливого усім нового року та мудрих рішень.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини