Вільне життя

ЯК ЗАПРОСИВ НА ПЕРШИЙ ТАНЕЦЬ, ТАК І ДОСІ РАЗОМ

Жінки, як правило, не афішують свій вік. Мовляв, їм стільки років, на скільки мають вигляд. Ольга Іванівна Рудик своїх літ не приховує, бо хто почує, що їй вісімдесят, щиро дивується: та не може бути! Вона й справді моложава, енергійна, у яскравій куртці, зовсім не виглядає на свої поважні літа. Як вдається їй «обманювати» роки і зберігати такий життєвий тонус, намагаюсь зрозуміти з нашої тривалої розмови про прожите й пережите.

Найперше, ця жінка щаслива по життю, бо зустріла свого чоловіка — такого надійного, люблячого, терпеливого. Вони зустрілись у Чортківському медучилищі. Сімнадцятирічна Оля щойно вступила на навчання, а дев’ятнадцятирічний Дмитро був уже на третьому курсі. «На вечорі зустрічі молодих студентів зі старшими Діма запросив мене на перший танець — і після того ми не розлучаємось уже 62 роки, окрім тих кількох літ, що він служив у війську», — з гордістю розповідає моя співрозмовниця.

p13Ольга Іванівна згадує, якими делікатними і довірливими були їхні стосунки. Вони боялись доторкнутись одне до одного, але завжди були разом, допомагали одне одному, підтримували. «Це була чиста, гарна дружба», — каже сьогодні. А коли прийшло кохання, розписалися таємно, бо мама була категорично проти цього одруження: «Рано тобі ще заміж, тільки 17». Що стане Дмитро її найулюбленішим зятем і найпершим помічником, мама тоді й припустити не могла.

Весілля у них не було. Тож, коли прожили разом 50 літ і зим, поїхали в Карпати і в одній старовинній церкві взяли шлюб, засвідчивши перед Господом і чистоту своїх почуттів, і перевірену десятиліттями готовність бути разом у радості та в горі.
Інша складова щастя цієї жінки — улюблена робота. Поширене твердження, що коли чоловік і жінка разом вдома й на роботі, це притуплює почуття, робить їхнє життя одноманітним, то не про подружжя Рудиків. Навпаки, те, що обоє стали лікарями, давало розуміння специфіки роботи, відповідальності, що лягла на обох. А тому в їхньому житті не було місця для якихось підозр, докорів, побутових розбірок.

З училища Ольга Іванівна вийшла акушеркою. Вони з Дмитром Савичем працювали у Заліщицькому районі — у Кошилівцях, Попівцях та ще у 15 селах, що були до них прикріплені. Трудилися цілодобово, у будь-яку хвилину готові поспішати на той чи інший виклик. Щоб веселіше жилося, організували художню самодіяльність. Але вирішили, що неодмінно мають стати лікарями. У медінститут вступили лише за третім разом. Обоє. Але оскільки сімей тоді в інститут не приймали, викликав їх ректор і сказав: «Вирішуйте, кому вчитися, а кому зупу дитині варити?» У них на той час уже підростав син Вадим. Як згадує Дмитро Савич: «Подивилась дружина на мене синіми благальними очима — і я здався. А наступного року теж став студентом медичного». Нині Ольга Іванівна згадує про цей благородний вчинок чоловіка з великою теплотою і вдячністю. Не кожен зміг би ось так, як він, поступитись дружині.

Теперішнім студентам, мабуть, непросто збагнути, як велось їхнім ровесникам без будь-якої підтримки батьків у той час. Усі роки навчання Рудики працювали, здебільшого у нічні зміни, в лікарнях: він медбратом, вона — медсестрою. У неділю чоловік ще ходив розвантажувати вагони. І при тому успішно навчалися. Ольга Іванівна взагалі медінститут, як і училище, закінчила з відзнакою і стала торакальним хірургом: єдиною жінкою з таким фахом в області й однією з чотирьох в усій Україні.

Доля дарувала їй щедру професійну кар’єру: майже півстоліття трудового стажу, широке визнання, адже багато років Ольга Іванівна була провідним торакальним хірургом вищої категорії, виховала чимало послідовників. Для колег вона завжди була великим авторитетом, порадницею, наставницею. Так, у цьогорічному ювілейному вітанні ректорату і профкому медуніверситету її називають талановитим випускником першого покоління, висококваліфікованим кліністом — торакальним хірургом, ініціативним, неординарним менеджером. Відзначається також висока порядність О. І. Рудик, працьовитість, уважне ставлення до хворих, а також те, що вона є прикладом для наслідування новим поколінням медиків.

p12Торакальна хірургія — це хірургія грудної клітки. Майже три тисячі разів зі скальпелем у руках Ольга Рудик вторгалася у цю частину людського організму, не раз тримала в руках пульсуюче людське серце, рятуючи його від різних механічних ушкоджень. Починала хірургічну практику в тубдиспансері, працювала у другій міській лікарні, чимало літ завідувала відділом грудної хірургії в обласній лікарні, була головним торакальним хірургом Тернополя. Дмитро Савич тим часом став рентгенологом в тубдиспансері, відтак завідував там першим терапевтичним відділенням. Тепер головним лікарем у цьому диспансері працює їхній старший син — Вадим.

Подружжя ним дуже пишається. І не тільки тому, що пішов їхньою дорогою, став лікарем, у 34-ри уже був хірургом вищої категорії. Вадим Дмитрович перейняв від батьків і їхню працелюбність. Хоч уже не було такої потреби, навчаючись у Львові, працював санітаром, а відтак медбратом. Молодший — Андрій — закінчив Львівський торгово-економічний інститут, трудився на фабриці «Світоч», а вже багато років живе та працює у США.

Хірургія — важка професія, навіть для чоловіків. До слова, в Америці дослідили, що саме хірурги помирають першими: даються взнаки і фізичні навантаження, і психологічні стреси. А тут жінка, слабка стать, звалює на себе цю нелегку ношу. Ольга Іванівна усміхається: «І пацієнти, і колеги казали, що у мене легка рука. Мабуть, таким було моє покликання». А стреси знімали довір’я колег, вдячність людей і підтримка сім’ї.

А ще жінка каже: треба жити з радістю, цінувати кожен день, кожну усмішку рідних, кожне добре слово. Вона вже 11 літ ходить з кардіостимулятором. Але про неї так турбуються і чоловік, і син, що забуває про той «моторчик» і просто насолоджується життям. Це неправда, що воно — долина сліз. Бог приводить людей у світ для радості, для добрих справ і чистих помислів. І для випробувань також. Але це треба розуміти і гідно долати труднощі.

Ось така позитивна людина Ольга Іванівна Рудик. І в неї на Старий Новий рік — ювілей. Тож засилаю їй найщиріші вітання. Попри пекучі січневі морози, хай теплою і сонячною буде осінь її щедрого життя!

Галина САДОВСЬКА.

На фото: Ольга та Дмитро РУДИКИ в юності та на своє золоте весілля.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини