Вільне життя

ІЗ КОГОРТИ МОРАЛЬНИХ АВТОРИТЕТІВ

Рівний, каліграфічний, зовсім не чоловічий почерк і розважливі, мудрі, вистраждані думки українця-патріота — то листи нашого багаторічного дописувача тернополянина Оксентія Каменюка. Сьогодні йому виповнюється дев’яносто літ. Поважний вік шанованої в краї людини. До того ж надміру скромної, котра не любить говорити про свої заслуги. Я була подивована, коли не знайшла про Оксентія Михайловича навіть маленького гасла в «Тернопільському енциклопедичному словнику». Адже він — політв’язень сталінських концтаборів, перший редактор часопису Тернопільської обласної організації УРП «Тернистий шлях», упродовж майже десяти років — очільник обласного осердку Конгресу українських націоналістів (а нині — почесний його голова), ще коли жила Слава Стецько, з якою у них були дуже довірливі стосунки.

Власне і тепер Оксентій Михайлович не одразу погодився, щоб я написала про нього до ювілею. «А чи треба?» — запитував. Переконана, що треба. Бо він із тієї, на жаль, нечисленної когорти людей, яку сміливо можна назвати совістю тернопільської громади, її моральним авторитетом.

Народився Оксентій Каменюк 10 лютого 1927 року в селі Рачині на Горохівщині (Волинь). Навчався в Луцькій педшколі, а з 1947-го — на історичному факультеті Львівського педагогічного інституту. У 1949 році Каменюка арештовують за зв’язки з ОУН і відсилають у концтабори Тайшета, що в Красноярському краї, а відтак на Колиму. Коли повертається 1955-го в Україну, не застає ні батьківської хати, ні господарки. Перш ніж шукати, де жити і працювати, їде в Гарбузів Зборівського району провідати сім’ю Лобурів і передати звістку від сина Богдана, з яким поневірявся на Колимі — він ще залишався там.

«Збідований, худий, втомлений, у старенькій куфайчині», як пише сам про себе, Оксентій Каменюк знаходить потрібну домівку. І там його чекає чи не найщедріший дарунок долі — знайомство з юною Надійкою, що стане йому вірною дружиною, надійним другом, однодумцем, помічницею, коханою Лелею, чию зірку він щоразу шукає у зоряному небі. То була любов із першого погляду. До Гарбузова він приблукався у середині лютого 1955-го, а вже 26 березня, «взявши пляшку самогону й 15 рублів у руки, подалися вдвох з Надійкою через поле в село Івачів, де секретар місцевої сільради розписав (їх), проголосивши подружжям». На Трійцю його у Гарбузові обвінчав о. Василь Мельник.

Про свої післятабірні митарства Оксентій Каменюк висловився так: «Велика Україна, а нема куди подітись». Хлопці кликали його у Новоселище, там була вугільна копальня. Та як згадує Оксентій Михайлович: «Довбати під землею вугілля, хоч і на волі — робота не по мені. Для мене, людини, що любить сонце, небо, зелені трави, ліс, копальня видалась новою каторгою, і хоронити себе добровільно під землею не хотілося». Вирішив шукати щастя на рідній Волині. Там йому запропонували посаду вчителя молодших класів у Головнянському районі, в селі Кукуріках. Надя стала секретарем-діловодом. Осіли у тих Кукуріках на чотири роки. Відтак його викликали (за доносом однокурсника) в районне відділення КДБ, «де чоловік у погонах підполковника став випитувати, за що суджений, з ким підтримує зв’язки», а потім порадив після закінчення навчального року виїхати кудись за межі району.

Доля закинула на Дніпропетровщину, але й там не було спокою. Для тамтешніх людей вони були чужі, «западенці», «бандерівці». Вирішили повертатись додому, в Галичину. Влаштовується вчителем російської мови й літератури у Завійську семирічну школу, що за 20 кілометрів від Калуша. Лише рік пробули тут, як довелось переїжджати у Кадобну: Калуський райвідділ освіти призначив Оксентія Михайловича на посаду директора тамтешньої восьмирічки. Село це тулилося до великого лісового масиву і мало трагічну історію. За зв’язки з оунівцями його 1947 року повністю виселили в Херсонську область. По смерті кремлівського тирана більша частина селян повернулась на рідну землю. Але знову виклик у райком КПУ: чому приховав в автобіографії про свою судимість та про колишні зв’язки з «бандою ОУН»? І черговий вирок: працювати такій людині в школі на посаді директора негоже.

Потім була Перепельницька середня школа на Зборівщині, відтак — переїзд до Тернополя, де довго оббивав пороги міської та обласної освітніх установ, аж поки не призначили вчителем української мови та літератури в міську російську школу №4 із тижневим навантаженням чотири уроки і в школу №16 вихователем групи продовженого дня. Згодом вдалося влаштуватися викладачем української мови й літератури у профтехучилище №9, «де осів до пенсійних літ».

Незалежність України подружжя Каменюків зустріло з великою радістю. Тішилось, що повсюдно наші прапори, що відновлюється національна пам’ять, повертається до народу його власна історія, хоч повільно, але приходить усвідомлення, що ОУН—УПА — не «банда», а повстанський чин покоління сорокових за Українську державу, а з часом і на державному рівні визнається його героїзм. І Оксентій Михайлович, і Надія Миколаївна з головою занурюються в громадську роботу: він — у редакції «Тернистого шляху», у Конгресі українських націоналістів, вона — в хорі національно-патріотичної пісні «Заграва». Без них не обходяться жодні патріотичні заходи. Обоє були тими активними громадськими діячами, які конкретними справами утверджували українську Україну — наперекір агресивному спротиву України неукраїнської. Моментами здавалося, що та, друга, перемагала, але вони не зупинялися, не впадали у відчай, а робили те, що мали робити. Пригадую, уже з паличкою Оксентій Михайлович приходив у центр міста, щоб поновити вирізки з газет на інформаційному стенді КУНу. Дрібниця, здавалося б, але хтось мав це робити. Та оскільки не знаходилось молодших, цей сивий шляхетний чоловік робив це сам.

Останніми роками Оксентій Каменюк багато пише. Видав три книжки-хроніки — «За Україну», «День за днем», «Згода будує, незгода руйнує», а також книги-спогади «Жінка з неспокійним серцем» — про свою кохану дружину, котра покинула його шість років тому, «Постригач», «З глибини пам’яті». А в 2015-му вийшов друком його збірник «Пісні моєї юності з рідної Волині». Нині друкується нова його книжка — «У полоні гризот і тривог».

А ще Оксентій Михайлович відгукується на болючі українські реалії своїми публіцистичними статтями. У них нерідко стільки болю, що аж мурашки по шкірі пробігають. Живе серце і світлий розум не можуть змиритися із тим, з чим просто не можна миритися українській душі. Лише кілька його зболених рядків: «Чи всі усвідомлюють нині, що щастя не в багатстві, не в грошах, не в дачних будівлях, автах-іномарках чи інших матеріальних цінностях? Найбільшим щастям і багатством для людини є її духовність, той генофонд нації, що даний людям самим Богом. Його не можна купити за гроші, але без якого, однак, не може бути людина щасливою, не може зберегти себе жодна нація, не може існувати ніяка держава».

Вітаємо Вас, Оксентію Михайловичу, з поважним ювілеєм і дякуємо за все, що Ви зробили і робите для України — і своїми стражданнями, і конкретними справами, і чесним словом, а головне — незрадливою любов’ю, що сповнює Ваше серце упродовж довгого віку. Хай і надалі береже Вас Господь!

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини