Вільне життя

СПОВИТОК УКРАЇНСТВА НА ЗЕМЛІ МОНРЕАЛЯ

НА ЙОГО КАПЕЛЮСІ — ЖОВТО-БЛАКИТНА ВИШИВАНА СТРІЧКА Й ТАКОЇ Ж БАРВИ ПЕРО ТА МАЛЕНЬКИЙ ТРИЗУБ. І В ЖВАВІЙ МОВІ, ПОПРИ ЗАОКЕАНСЬКИЙ АКЦЕНТ, ВЛАДНО ДОМІНУЄ УКРАЇНСЬКА, ВЛАСНЕ, ГАЛИЦЬКА ГОВІРКА. БО ВІН — УКРАЇНЕЦЬ, ХОЧ В ПАСПОРТІ ВПРОДОВЖ 86 ЛІТ ТЛУМАЧИТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНА ОЗНАКА: КАНАДІЄЦЬ.

СТЕФАН ФЕДОРИШИН прийшов на світ 1 серпня 1930 року в Монреалі, де вже певний час мешкали його батьки — Василь та Катерина (з дому Тимофій). В еміграцію за океан вони вирушили з фамільного села Біла трохи незадовго по Першій світовій війні, власне, в першій хвилі української еміграції (як тлумачимо тепер), везучи із собою старшого сина. Він же «втворив очка» там, на канадській землі. Проте соковита, багата на спомини майже сповідь цього поважного віком чоловіка наскрізь просякнута поняттям «наше» стосовно всього, що зветься українським. І це не штучне загравання з українцями, не бажання підлеститись до господарів території, ні! Це — його єство. І в тій сповіді — надто багато ностальгії…

Запитую, відколи п. Стефан навчився української мови. «Нє від маленького, а ще від дитинки!» — пристрасно тлумачить гість, маючи на увазі вік немовляти. На підтвердження колоритно «викладає» спомин у 6-місячному (!) віці: «Мама спеленала, мене принесли до ліжка й поклали між подушки: «Будь добрий, хлопчику, запри очка та й спи!» А я хотів обернутись і подивитися, що там, надолині? Та подумав: якби ще раз обернувся, то впав би і не виліз догори. Вирішив заперти очка і спати. То є найдовше, що пам’ятаю…» Потому, вже в рочок, в акурат на день своїх уродин, зумисне обляпав, було, чистою водою з купелі (хлопчика готували до торжества) татову празникову сорочку. «Та ще й реготав, а вони: «А во, як ся регоче — як би щось розумів!» А я і розумів, а чому нє? І така моя пам’ять, так я розумів мову…»

ЗА ЦІЛЕ ЖИТТЯ мав дуже «ружні» роботи. Як ходив до школи, родичі садили ягоди, мама плекала кури й качки. Тож хлопчина добирався за 9 км — 5 миль до міста (тоді родина мешкала в селі) продавати ягоди. Потому, оповідає, навчився снопи кидати — «купив собі довгі вилка, би було легше на фіру. Тато мене до сусідів посилали — як то тра було ладнати пшеницю, овес…»

— Як скінчив я перший рік другої школи (то є дев’ята кляса), вчитель сказав: «Стефане, ти є здібний в англійській мові. Поїдь до Торонта в жнива, там ціла Канада посилає свої найліпші студенти, і підтримай нашу школу». Проштудіював книжки — чотири дні, аж очі боліли, на п’ятий день пішов і виграв — на цілу Канаду! То потому, як хотів панську роботу, то був чемпіон!

Панською роботою для юнака стала газетна, редакторська — як закінчив 13 класів. Поїхав якось ровером до міста, купив, що було треба, та й угледів вивіску великої денної газети, що потребувала редактора. Зайшов і запропонував себе. І хоч там, каже, всі мали університети чи принаймні коледжі, вже за півгодини він був у штаті («бо ж чемпіон!»). Трудився в газеті цілий рік, добираючись щоранку тим же ровером за 25 миль. А ще допомогло, бо в школі опанував стенографію (180 слів на хвилину) та машинопис — 70 слів/хв. Резюмує: «Як треба було щось зробити, то так робив, щоби я виграв, а нє тільки, щоби я пішов межи ними…» Схоже, власне такий стимул став рушійним у його долі наскрізь цілого життя.

ЩОПРАВДА, згодом винятково інтелектуальний рід занять випало змінити на інший. Причина — закоханість: «У церкві побачив: але то гарна дівка! Вона сподобала й собі мене. Я вирішив: збудую нову хату, буду робив, ти не будеш працювати, віддайся за мене!» Однак… Не заробляв він доста грошей, щоби нову хату збудувати. І що робити? Виручила підприємливість, котра, мабуть, у цього чоловіка в крові. Знайшов поміж будівельників менш затребуваних, одначе добрих майстрів, зумів створити відповідні умови, аби розкрити їхній хист. Та й сам навчився дах вкладати, труби під воду, а ще — «зробити плян». І діло пішло. Пригадує, 1956 року на замову українця Юрія Жалоби збудував великий курник завдовжки 80 метрів — перший поміж української спільноти, перегодом — найдовші на той час сходи в будинку…

«Я робив відповідальну роботу, яку інші боялися робити, й так заробляв, — ділиться пережитим мій гість. — Зібрав гроші та й збудував жінці гарну, найновішої моделі хату. Але за кілька років вона каже: «Стефане, я не задоволена! Кухня є ззаду, а помешкання — коло дороги. Я, як готую, люблю видіти, хто їде. Зміняй мені!» Я кажу: «Знаєш що, любенька? Я тобі збудую другу хату!» І я збудував другу…»

А ПОТОМУ, ОПОВІДАЄ, років зо десять пізніше, вдалося йому, було, вживані хати купувати, «підличувати, як дівка прибирається» — і продавати за більші гроші. «Всілякі роботи робив, — резюмує знову, — але легально. Аби-но були дійсні, чистенькі гроші, аби я не мусив за те сповідатися». Робив якось при колії в кімнаті для інженера найвищого. Як прийшла пора перемін від пари до дизеля, купував ті дзвінки від паротягів і продавав церквам. Та для своєї церкви подарував. «До якої Церкви ходите?» — принагідно й запитую (бо вже прочула, що п. Стефан — ще й старший брат). «Вірю в одного Бога, — відповідає. — Я є православний, але продавав для своїх і для католиків, бо Бог один».

ДРУЖИНА ЙОГО, Марта, була буковинкою від родичів. Померла, як мала 70 літ, шістнадцять років тому. Дітей не залишилося (була дитинка, та померла при пологах). Лишила йому в спадок хату, де мешкали за 3 км від Торонто («два роки як її продав, я тепер є подорожник!»), а ще — маєток-ферму за 3 тис. км звідтіля, на заході Канади, його чоловік час від часу навідує (власноруч кермуючи авто!) Не склалися там, у Канаді, у п. Стефана фамільні стосунки з братовими дітьми через братову, римо-католицьку англійку («то вона розколола фамілію!» — аж обурюється з гіркотою). Через те й тулиться тепер до рідні в Україні, частенько їх навідує («але як вже сталася воля, бо комуністи не дозволяли приїхати зустрітися з родичами»). У Білій, каже, то — Михайло Скрипник: «Його мамина мама — сестра до мої мами. У Чорткові — Степан Гоцько і так само там є Марія Стаднюк. Є з фамілії троє по мамі й одне — по татові…»

А, ВЛАСНЕ, й зазнайомилась я, було, з нашим гостем через ще одну гілку — завітав він якось до редакції з наміром «реклями» ресторану китайської кухні в Чорткові. Бо там господинею разом із чоловіком-китайцем Бао Шанем онука його «першої сестри» (першої за родовим коренем, у нашому розумінні — двоюрідної) Галина Сунь. Розговорились ми про газетну справу, та й про «рекляму» зокрема. Гість і поділився низкою цінних порад, котрі достоту згодяться чортківській газеті «Голос народу» в часі реформування. Напівсерйозно-напівжартома він сказав, що прізвище Федоришин утворене штучно, а правдиве — Федори син. Одначе, попри те, унамірений сконтактуватися з головним редактором «Вільного життя плюс» Петром Федоришиним, планує видрукувати три книжки. Перша — то тлумачення див (на основі Біблії), друга — як англійська і французька мови є частинами української, третя — авторські вірші п. Стефана Федоришина. Передісторію їх написання він пояснює в такий спосіб: «Я не є інженер, маю талант у мові.

І ще маю талант бачити те, чого інші не бачать або ж бачать, але не розуміють». Каже, бере за основу, приміром, з якогось шестилінійкового вірша перше слово та останнє і може сотворити повноцінний римований твір, щоправда, англійською. А ще написав дві коляди. Вклав у рамки і дав кожному парафіянину в церкві. А коли їде зі священиком на округу, дарує й іншим церквам.

Попри такий поважний вік, мій гість, виявляється, одержимий ще кількома новітніми проектами, котрі планує втілити в життя (наразі не розсекречує). І сподівається, вони простимулюють інвестування канадійців в економіку України.

ОСЬ ТАКИЙ ВІН, КАНАДІЄЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ СТЕФАН ФЕДОРИШИН. А МОЖЕ, РАДШЕ УКРАЇНЕЦЬ КАНАДІЙСЬКОГО НАРОДЖЕННЯ? ПРИНАЙМНІ З ВЛАСТИВИМ ЙОМУ І ТРОХИ НЕЗВИЧНИМ (У НАШІЙ МЕНТАЛЬНОСТІ) ДЛЯ ТАКОГО ВІКУ ДАЛЕКОГЛЯДНИМ ОПТИМІЗМОМ ПОЗИЦІОНУЄ ВІН СЕБЕ ВИНЯТКОВО УКРАЇНЦЕМ — З РАДІСТЮ І ВОДНОЧАС БОЛЕМ, З НОСТАЛЬГІЙНОЮ ТУГОЮ В ГЛИБОКИХ КУТОЧКАХ ОЧЕЙ…

Анна БЛАЖЕНКО.

м. Чортків.

Фото Ореста ЛИЖЕЧКИ

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини