Вільне життя

ЗА СИВОГО ТІРАСА ЗАМОВТЕ СЛОВО!

Та, мабуть, тут слова мало, навіть тисячоголосого хору там, на горі, в Кабміні не хочуть почути. Проблема захисту Дністра від зазіхань енергетиків, які силкуються протягти в поле закону проект побудови тут цілого каскаду ГЕС, спочатку нібито себе вичерпала. Бо під натиском громадськості навіть Тернопільська, Івано-Франківська обласні ради винесли ухвали на захист славетної ріки. Та в столиці це проігнорували і продовжують уперто просувати план цієї грандіозної акції. Навіть початковий транш — 155 мільйонів гривень на так зване техніко-економічне обгрунтування виділили. Що й казати, для такої справи потрібні величезні дослідницькі заходи, експертизи, вивчення проблеми в багатьох площинах. І зробити правильні, безпомилкові висновки. При будь-якому фіналі цієї початкової акції у влади буде свій козир, мовляв, таку суму втопили в річці, а тепер що, стоп, назад?

Та якщо чесно, і без цієї експертної кампанії для тверезомислячої голови усе ясно: затія кепська. Світовий досвід у таких справах доводить, що початково може бути якась економічна вигода. Але далека перспектива невтішна. Старше покоління свого часу вже пережило період, коли з урядових ініціатив під лозунгом вченого Мічуріна «Ми не можемо ждати милостинь від природи, взяти їх у неї — наше завдання» ми робили всілякі дива — створювали Цимлянське та Каховське моря, проводили тотальну меліорацію. Навіть великі сибірські ріки хотіли повернути назад і їхньою водою планували напоїти спраглі південні простори. Дякувати Богу, не вийшло: чи то знайшлася якась справді світла й авторитетна голова, чи просто коштів не вистачило, чи приспіли якісь більш нагальні справи.

А та сумнозвісна меліорація знищила і річку мого дитинства Оржицю, доплив Сули, що впадає в Дніпро. Яка то була чиста, прозора вода! Чи рак, чи піскарик, чи щука — все видно з берега. Вирішили осушити болото, яке постійно живило річку, а потім і саме русло випрямити. Економісти підрахували, що на цих землях можна вирощувати шалені врожаї овочевих культур. І справді, у перші роки тут виростали кормові буряки небаченої величини. Минули десятиліття. Торішньої осені мені скортіло пройтися, як колись, босоніж уздовж берега. Та де ж ріка? Лише прямий каламутний, брудний арик, а на місці болота, потім бурякових посівів непрохідні лози з бур’янами. Колись незаймана річечка сама себе очищала, на вигинах, вирах, на прибережних верболозах і лататті вона залишала увесь бруд і плинула далі, як сільське дівчисько у свіжовипраній полотняній сорочці.

Та що ходити далеко, вернемося на наш милий серцю Дністер. Колись давно я було зачастив до Хотина. Знімав красуню фортецю, яка дивом пережила не лише штурми пізнього середньовіччя, а й вандалізм нашої доби, і маячить могутніми мурами над самісіньким Дністром донині. Налазившись навколишніми крутогір’ями, спекотного дня купався в річці, пив прохолодну смачну воду з джерела в глибокому гроті на західному прибережному схилі. На двадцять з гаком років я з різних причин послабив увагу до старих твердинь. І повернувся до них вже на початку нового століття і тисячоліття теж. Від центру Хотина до фортечних укріплень іти пішки майже стільки ж, як від мосту до замку. Тож я доїжджав до Жванця, переходив міст і чимчикував кілометри зо три берегом попри село Атаки. Назва, мабуть, збереглася відтоді, як Петро Сагайдачний тут зі своїми козаками пробивався через турецькі ряди під час Хотинської війни 1621 року. Там-сям рибалки чатували на свою удачу і я, як годиться, вітався і питав про улов. Усі лаялися чорно, мовляв, що тепер піймаєш, коли поставили цю греблю, пройдете далі — побачите!

Нічого особливого я не уздрів, бо довелося обходити дачні обійстя зверху, оскільки огорожі примикали до самої води. Закон, який забороняє розширювати свої угіддя до берегової лінії, тепер порушують усі — і олігархи, і дрібні дачники. Та пізніше жахнувся від побаченого. З висоти призамкових круч Дністер видається пишним, повноводним красенем. Навіть кволий Жванчик у гирлі набув вигляду могутньої ріки, бо його підперли дністровські води. Та ось мені захотілося зафіксувати панораму фортеці з півночі, цебто з води, бо зі всіх боків я ту споруду вже знімав-перезнімав. За невелику платню домовився з місцевим човнярем, що він вивезе мене на бистрину. «Тільки свої білі кросівки вже знімайте і холоші підкочуйте щонайвище», — попередив господар. Коли через прибережні зарості ми вийшли до берега, я завагався: іти далі чи повернутися? До місця, де в’язався човен, метрів сто, і пройти їх треба стежиною, викладеною на болотяному намулі старими автомобільними шинами. Біля берега ще були якісь кількаметрові поручні, а далі іди, балансуючи руками, щоб не шубовснути в чорну рідоту. На кільканадцятому скаті моя нога зіслизнула, і я дістав добрячу ляпанину в обличчя. Дав команду своєму проводареві повертати назад. Я потерпав не за власні штани і білеє личенько, а за дорогого цифрового «японця», що бовтався в мене на шиї. Тепер стало зрозуміло, чому ніде не видно публіки, яка б купалася чи засмагала, як це було колись. І мій грот з джерелом щез під водою.

Тепер на Дністрі три греблі і, бачите, яка біда. А коли каскадом тут постануть ще шість? І то в найвразливішому місці, в заповідному «Дністровському каньйоні»! Порушаться унікальні екосистеми, які складалися тисячоріччями, вразливі, як карткові будиночки — сіпнеш за одну, і розсипеться вся конструкція. Бідоласі Дністру важко і без того. Скільки прикрощів завдаємо ми йому постійно, з року в рік. Літні люди ще пам’ятають ту трагедію, коли в Стебнику біля Дрогобича прорвало дамбу відстійників і отруйні калійні відходи промислового виробництва потекли до Дністра. За день-два все живе в річці загинуло. Люди стояли обабіч берегів і з жахом дивилися, як рухався суцільний потік мертвої риби. Рибалки спантеличено чухали потилиці: навіть не підозрювали, що їх ріка така багата на рибу. Пливли величезні соми, навіть осетрові — жовтими животами догори. Гадали: чи знайде в собі Дністер сили очиститись? Знайшов і то швидше, ніж сподівалися. Тільки біля греблі в молдавських Дубосарах калійні нечистоти залягли на дні й ще довго поволі розчинялися водою і стікали до моря.

А як по-варварськи ми ставимося не лише до Дністра, а й до будь-якої текучої води. До шкідливих викидів промислових підприємств і житлових комплексів додається ще й сільське сміття. Більшість тих відходів потрапляє в річку. Люди не задумуються, що свою велику спільну оселю перетворюють у свинарник. Ніхто не відчуває страху бути покараним, бо місцева влада байдужа і бездіяльна. В Україні вже давно назріла-перезріла проблема сільського сміття. Ріки міліють. Два спекотних літа — і висохли сільські ставки, в криницях щезла вода. Це дуже тривожний знак від природи. Вона, скривджена, не забариться з ой жорстокою помстою. І тут не домовишся, не допросишся, не вплинеш.

Вам доводилося під час походу сісти перепочити десь на березі річки? Чули, як у верболозах чи заводі лине лускіт — чим вище сонце, тим інтенсивніший? Це порожні пластикові пляшки, принесені й закручені на тихому вирі водою, розширюючись, подають гучні сигнали. Усе те рано чи пізно потрапляє в Дністер. І він, відчайдуха, поки що, хоч і через силу, та справляється з нашим свинством. А коли постануть ті заплановані перепони і муляка, яку ми бачили під Хотином, осяде повсюдно? Чи не перетвориться наш Тірас (старогрецька та латинська назва Дністра) у потічок поміж водосховищами. І не накопичимо ми багато вологи, бо вода там напівстояча, зверху нагрівається і випаровується інтенсивніше, ніж у швидкому руслі. А надто, коли це великі водні дзеркала.

Так, Дністер просить захисту. Важко буде йому і його лицарям здолати урядову парадигму. Бо проти них і гроші, і увесь так званий адмінресурс. Підкуплять місцевих князьків та й людям кинуть якусь подачку, щоб не ремствували. Якщо вони за пакунок гречки і сотенну купюру в конверті обирають собі найвище державне керівництво, яке потім їх же доводить до зубожіння, то й тут можуть не встояти (іде не про тих, кому загрожує підтоплення і відселення). Адже у сільського люду, особливо десь у віддалених закутках, тепер повна безвихідь. Роботи немає, молодь виїжджає на пошуки кращого життя. Голови сільських рад чи новостворених громад б’ються, як риба об лід: ну за що б зачепитись, ну де б знайти якийсь імпульс для розвитку, щоб розрухати застій. Якогось би спонсора чи інвестора! А тут тобі, трах-бах — будівництво електростанції! Ну як не вхопитися за простягнуту рятівну руку. Що там буде, як усе повернеться — то вже потім, якось розберемось! А сивий Тірас поки що дрімає в своїх скованих зимових берегах і не підозрює, яке лихо над ним нависає.

Василь БУРМА.

На фото: Дністер біля Хотина.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини