Вільне життя

Про мовні квоти і дефіцит совісті

Добра новина минулого тижня: Верховна Рада ухвалила закон про квотування української мови на вітчизняному телебаченні. За нього проголосували 244 депутати. Поки що в першому читанні. З річним відтермінуванням, щоб телеканали призвичаїлись до нових реалій. До остаточного його ухвалення, вочевидь, у закон ще внесуть певні поправки. Але, як твердять автори його, вони не стосуватимуться самих квот: україномовного ефіру в денний і вечірній час має бути 75 відсотків на загальнонаціональних каналах і 50% — на регіональних. Крім того, 75 відсотків державної мови повинно бути у програмах новин. Щоб зрозуміти, багато це чи мало, досить сказати, що телеканал «1+1» уже нині вкладається у ці квоти. І це попри домінування на ньому всуціль російськомовних Володимира Зеленського, «95 кварталу» та програми «Розсміши коміка». Близькі до цього і ще з десяток загальнонаціональних каналів. А найбільш україномовний нині — «Еспресо». А ось «Інтер» уже заявив, що не виконуватиме цього закону, бо він, мовляв, «практично забороняє використання в телевізійному ефірі будь-яких мов, крім української». Будемо сподіватися, що в остаточному його варіанті передбачать неминучі наслідки за таку «самодіяльність». До слова, на тому ж «Інтері» та на каналі «Україна», за даними Нацради з питань телебачення і радіомовлення, державною мовою говорять лише чверть ефірного часу. І хочуть, щоб Україна з цим і далі мирилась?

Потрібно сказати, що за цей закон у повному складі не голосував «Опозиційний блок». Ну ніяк не можуть змиритися вчорашні регіонали з тим, що Україна має захищати свою державну мову, створювати умови для її повсюдного застосування. Своєї алергії на українську вони не в силах приховати навіть розуміючи, що можуть втратити при цьому частину свого україномовного електорату. А втім, може, вся справа в принципах, яких вони не можуть зрадити? Адже більшість нинішніх «опоблоківців» у часи Януковича дружно голосували за «мовний» закон Ківалова-Колесніченка, що витісняв державну мову на маргінес і відкривав шлюзи нової русифікації України. Те, що вони зреклися Партії регіонів і назвали себе «Опозиційним блоком», ідеологічні орієнтири депутатів не змінило: вони залишаються рупором «руского міра» в Україні. Українцями ці політики, вочевидь, себе ніколи не відчували і не відчувають, хоч дехто з них за потреби і розмовляє українською. Але то для них — робоча мова, а в душах звучить інша, і це чомусь мова агресора, який нині руйнує Донбас та вбиває українців.

На телеканалах, які контролюють представники «Опоблоку» або близькі до них люди, ухвалений у першому читанні законопроект про мовні квоти для телебачення, звісно, викликав спротив. Тільки й чути, що це рішення передчасне, що люди до нього не готові, і що це знову розколюватиме суспільство. Дехто із знаних політиків апелює до такого ж закону про квоти для української пісні. Мовляв, її справді стало більше в радіоефірі, але серед тих пісень багато прохідних. А що, серед російських таких немає? Суцільні «шедеври» на кшталт: «Я хочу любить твое тело», «Когда я от тебя убегала.., шлепали шлепки, шлепали пятки…»

FM-івські станції маю змогу слухати, коли у вихідні їду до мами. І стільки гарних глибоких українських пісень почула останнім часом, про які й гадки не мала. Вони явно виграють перед російською попсою. Може, саме цього й бояться противники квотування, що українці належним чином зможуть оцінити своє, рідне і його впустять у свої серця. Як підтвердження моїм думкам звучать слова культового нині співака Олега Винника. Він зазначив, що квотування засвідчило, як багато в нас доброго, високоякісного українського продукту. «І це добре. У кожній країні має бути свій національний продукт. І чим його буде більше, тим краще», — зазначив автор «Вовчиці» та інших українських хітів. До речі, в репертуарі Олега Винника багато й російських пісень. Певно, тому його не раз запрошували виступити в Росії, але він щоразу відмовлявся. Каже, це був його вибір не як співака, а як людини. Найбільше він боїться того, щоб не підійшов до нього хтось із його симпатиків і не сказав: «Я тобі так вірив, а ти поїхав до ворога…» Як бракує такої позиції багатьом іншим нашим співакам, які не вилазять з Росії, виступають на всіляких нікчемних корпоративах, продаючи і свою країну, і своїх симпатиків у ній за іудині срібняки чужої…

По-доброму здивував минулого тижня і голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський. Я уже писала якось, що він перевів на спілкування державною мовою колектив своєї адміністрації, перед тим провівши для нього курси української. А це читаю про нову ініціативу Павла Івановича: він узявся створювати на підконтрольній Україні частині Донеччини опорні школи. «Це будуть школи з українською мовою викладання. Там будуть цифрові лабораторії, лінгафонні кабінети, інтерактивні дошки, суперові спортивні майданчики. Окрім того, ми проводимо тренінги із вчителями, які будуть працювати в цих школах. Тобто тут ми намагаємось всіляко досягти наочних результатів саме з виховання молоді. І це вдається. Повірте, на Донбасі через десять років буде така Україна, про яку навіть не мріяли в інших куточках нашої держави», — запевняє очільник Донецької ВЦА. І ще одна його думка: «З людьми, яким за 50, досить важко працювати. Їм вже нелегко змінюватися. А коли дивлюсь на тутешню молодь, то в мене є абсолютне переконання, що тут набагато швидше постане справжня Україна, ніж будь-де. Тут свій дух, своя воля до боротьби. Вони багато чого пережили».

Ось так одна людина тихо, без популізму, не б’ючи себе в груди з трибуни, робить те, що має робити: будує Україну там, де її нині найменше. Попри купу господарських справ, щоденні обстріли у прифронтовій зоні, руйнування, проблеми з облаштуванням біженців, допомогою Збройним силам, у цього спокійного чоловіка вистачає мудрості й снаги дбати і про завтрашній день українського Донбасу. Уявляєте, якби всі оті політики, котрі не злазять нині з екранів наших телевізорів і переконують нас, що саме вони зможуть вивести Україну з біди, та взялися зробити, як Павло Жебрівський, хоч по одній конкретній справі, втілити в життя хоч одну путню будівничу ідею зі своїх партійних програм, скільки добра вже можна було б зробити для України! А поки що — потік слів, суцільна критика чинної влади з одним-єдиним підтекстом — «вибери мене». Або ще гірше — «вибери Росію».

Найдивніше, що наші люди легко купуються на всі оці пусті обіцянки, швидко знаходять собі нових кумирів і вірять, що вони вже наведуть в Україні лад. Навіть самотужки. Без команди, без власної політичної сили. Ось запитав тверезий голос одного такого нардепа: «Як станете президентом, з ким втілюватимете свою програму, чи є у вас своя політична сила, своя команда?» І пролунало у відповідь: політичної сили немає, а командою стануть усі ті, хто пише йому в соцмережах, телефонує на студію. Ось тільки чи захочуть вони підставити своє плече такому депутатові, ще не факт. Та й державне управління — це все-таки відповідний рівень знань, навиків, це масштабність мислення, знання економічних і суспільних законів розвитку, яких кавалерійською атакою не здобудеш. Та люди все одно вірять у диво: ось прийде чесна людина і за всіх все зробить. Та чи зробить?

Зрештою, до виборів ще далеко. Петро Порошенко заявив недавно, що дострокові парламентські вибори може оголосити тільки Президент, а він не збирається цього робити. Отже, їх не буде. Як і президентських. Він пройшов свій екватор і збирається допрацювати всю каденцію. Невдовзі половину терміну відпрацює і Верховна Рада — і їй ще є чим зайнятися. Тобто до 2019-го нічого сподіватись виборів. То що, сидіти біля телевізора, слухати своїх «месій» і чекати, коли вони прийдуть до влади? А чи не краще зосередитись над якимись добрими справами, які кому під силу та до душі. Особливо у нашому регіоні, де практично уже немає ні лівих сил, ні серйозної підтримки «Опоблоку», де нібито всі патріоти і всі дуже люблять Україну. І менше красти, не брати хабарів, не намагатись когось перехитрити, обдурити, підставити. Адже є так багато добрих справ, де можна проявити те краще, що закладене в нас Богом та батьками. Тут і допомога війську, і підтримка ближнього, і участь в проукраїнських проектах та акціях. Наші душі ще не зовсім зачер-ствіли. Попри всі оті «непідйомні» тарифи й загальне зубожіння, ми ще здатні робити добро та відгукуватися на нього. Тож не відмовляймо собі в цій радості. Постійні нарікання не зроблять нас ні щасливішими, ні багатшими. А добро повернеться добром: чиєюсь вдячністю, щирою сльозою, несподіваною підтримкою. І це вартніше від грошей, бо це той скарб, який і не вкрадуть, і міль не з’їсть. У нинішній постовий час над такими речами годилося б замислюватися частіше й активніше робити справжні християнські вчинки.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини