Вільне життя

«Синдром Савченко»

Дві події минулого тижня обговорювали чи не всі засоби масової інформації: поїздку народного депутата України Надії Савченко в окупований Донецьк і «мирний план» іншого нардепа Андрія Артеменка. У Блоці Петра Порошенка переконані, що обидві події — це ланки одного ланцюга Кремля. Артеменко від таких оцінок відхрещується: мовляв, у Москву він їздив, але свого плану там не обговорював. Савченко поки що відмовчується, але її поїздку до бойовиків Кремль уже наповну використовує у своїй пропаганді.


Вочевидь, Надія Савченко стає усе більшою проблемою для нашої влади, яка нині просто не знає, що з нею робити. Стільки зусиль було докладено для її звільнення, така потужна кампанія на її підтримку прокотилася світом, сама Ангела Меркель особисто просила Путіна відпустити українську бранку, а Президент України посилав за нею свій літак… Тож тепер будь-який тиск на неї може бути розцінений неоднозначно. Тому влада тільки спостерігає за тим, що робить Надія. Усі її промахи списує на недосвідченість молодого політика, сподіваючись, мабуть, що той політик врешті-решт чогось та й навчиться. Натомість її заяви та дії стають усе більш алогічними і шкідливими. Не так для влади, як для всієї України. Позбавлена мандату ПАРЄ, виключена з фракції, яка привела її в парламент, покинута створеною нею ж громадською організацією «Руна» Надія не лише не робить висновків, а все більше увірує в своє месіанство (я це називаю «синдромом Савченко»).

Ось їде вона в Донецьк. Звертається до українців, щоб підтримали її в цьому, як підтримували у в’язниці. Вона, мовляв, ризикує життям, але ж треба визволяти наших полонених. Насправді й ризику особливого не було. За словами координатора Центру з визволення полонених Володимира Рубана, який їздив разом з нардепом в окупований Донецьк, її там зустрічали з хлібом-сіллю та й охороняли так само, як і ватажків «ДНР». Савченко допустили в одну з найбільш закритих тамтешніх в’язниць, де вона ознайомилась з умовами утримання українських полонених. Для них вона привезла подарунки від рідних. У поїздці її супроводжували російські журналісти, які й фіксували все це. Мимоволі виникає запитання: як Надія знала, до яких саме полонених її поведуть, щоб у рідних взяти подарунки для них? Отже, план цієї поїздки кимось ретельно розроблявся. Вочевидь, на неукраїнській стороні.

Результат цієї поїздки для України майже нульовий, бо жодного нашого полоненого бойовики не віддали. Принаймні поки що. Маленька втіха для тих кількох сімей, чиї рідні потрапили в кадр: вони побачили їх живими. Та ще, як повідомив Георгій Тука, вона отримала листи від наших полонених. А російські телеканали мають про що говорити. Вони стверджують, що нарешті почався діалог між офіційним Києвом та керівництвом «ДНР», що засвідчує: конфлікт на Донбасі таки внутрішній і Росія до нього непричетна. Що Савченко проінспектувала умови утримання полонених на непідконтрольній Україні території, а тепер представники «ДНР» хочуть ознайомитись, як їхніх полонених утримує Київ.

Останній уже відреагував на цей вояж депутатки на окуповану територію. СБУ позбавило Володимира Рубана допуску в ОРДЛО (окремі райони Донецької та Луганської областей). Розглядається подібний захід і щодо Надії Савченко. Обох СБУ планує допитати. Адже пересікали вони лінію розмежування нелегально і жодних офіційних повноважень не мали. Важко сподіватись, що після цього справа визволення наших полонених зрушить з місця. Хоч би одного з них віддали Надії — на доказ співвітчизникам того, що вона робить справді потрібну справу. Поскупились. Елементарно використали в своїх цілях — і все. Дивуюсь: невже Надія цього не розуміє? В одному з телеефірів її запитали, чому вона не називає конфлікт на Донбасі громадянською війною? «Бо це не громадянська війна», — відповіла. І водночас своїми ж діями допомагає ворогові стверджувати протилежне. Можна дуже не любити свою владу, але не можна підігрувати ворогові, навіть заради зростання рейтингу чи нестримного бажання стати президентом.

Синдром месіанства, схоже, охопив і Андрія Артеменка. Хто чув донедавна про такого депутата? А тут «Нью-Йорк Таймс» друкує статтю про те, що він передав в адміністрацію президента США Д. Трампа свій «мирний план» врегулювання ситуації в Україні. В основі його пропозиції провести референдум, віддати Крим в оренду Росії на 50—100 років, а взамін вона повертає Україні Донбас. Від тих пропозицій одразу відхрестилась Радикальна партія, депутатом від якої він обраний: Артеменка виключили з фракції і запропонували скласти мандат, «якщо у нього є совість». Депутат стверджує, що Олег Ляшко знав про цей план і підтримував його, і що його неправильно зрозуміли: він просто хотів створити альтернативний майданчик для переговорів на противагу Мінську, що зайшов у глухий кут. І взагалі, Крим мав би стати… 51-м штатом Америки за борги Росії США. А тут ще виявилось, що в Артеменка подвійне громадянство. Боже, кого ж ми пообирали в той парламент і хочемо від нього якоїсь користі.

Небезпечний зовнішній ворог. Та ще небезпечніший для України її внутрішній розбрат, відсутність консолідованої позиції хоча б у питанні війни і миру. Що може зробити один чи навіть група депутатів, коли за Україну триває глобальна війна. І всі українці мали б бути у ній по один бік (з владою своєю розберемось потім, коли державу збережемо), а не прислужували хто Москві, хто Вашингтону. Та ще й такими безглуздими вчинками і пропозиціями. На жаль, у суспільстві почастішали заяви політиків, які схиляють громадську думку до необхідності піти на поступки Росії. Згадаймо нещодавні заяви олігарха В. Пінчука, котрий теж у західній пресі озвучив свої пропозиції щодо досягнення миру на Донбасі. На його думку, Україні варто тимчасово відмовитися від вступу в Євросоюз і НАТО. Одіозна речниця В. Януковича Ганна Герман, що вигулькнула на одному з телеканалів, переконувала, що бізнесмен цей добре обізнаний у світовій політиці і його пропозиції не треба відкидати. Нові-старі месії улесливими голосами навіюють українцям свої підступні пропозиції, які чомусь так збігаються із планами Москви.

Перед нами справді дуже важкий вибір, бо миру, якого всі так прагнемо, можна досягти лише або перемігши ворога, або капітулювавши перед ним. Третього не дано. А щоб перемогти, нам потрібна дуже сильна підтримка Заходу, а він нині на роздоріжжі: і Україну прагне підтримати, але й з Росією не хоче псувати стосунків. Усе залежатиме від нашої пасіонарності, зазначав один з експертів на NewsONE (прізвище не знаю, бо ввімкнула канал, коли передача вже йшла). Тобто до якої межі ми готові захищати свою країну. Якщо Захід зрозуміє, що ми підемо до кінця і за ціною не станемо, то почне нам активно допомагати, бо не захоче пожежі під своїми кордонами. Якщо цього не станеться, зазначав експерт, то ми отримаємо таку окупацію, яка нам і не снилася. Ось чому така важлива нині консолідація суспільства, його готовність захищати свою Вітчизну. Ні для кого не секрет: Росія так просто Україну не відпустить. Але й вона мусить знати: Україна більше не буде її рабою: ні Малоросією, ні Новоросією, а тільки Україною. Тож менше слухаймо лжемесій, а тим паче не вірмо їм. Це тільки спочатку ворог підносить нашим представникам хліб-сіль, а досягне свого, одразу кайданки дістане і так закує нашу волю, що й озирнутися не встигнемо.

Цього тижня у православних і греко-католиків почався Великий піст. Священики закликають вірних у постові дні менше вмикати телевізори, щоб вони не руйнували наші душі, а більше молитись, спілкуватися з Господом і в Нього шукати відповіді на важкі питання сьогодення. Його допомога нам вкрай потрібна у нашій боротьбі з агресором, адже якщо Бог не допомагає, то марне трудяться будівничі.

І наостанок — лист з московського слідчого ізолятора, який передав на волю російський бранець Роман Сущенко: «За кількасот кілометрів, з-за високих мурів і сталевих грат значення Батьківщини для мене набуло особливого сенсу. Українець — це не просто запис у паспорті. Передусім — це справжня могутня держава, її земля та народ. Місце, де особлива сила тяжіння, куди кортить повернутися якнайшвидше. Красно дякую, що завдяки вашим зусиллям я щоденно переживаю ці відчуття. Гречно дякую за підтримку родині. Сьогодні лиш від нас залежить, щоб держава, сповнена надій, не перетворилася на країну, в якій ніхто більше не вірить у майбутнє. Щоб країна, сповнена спогадів, не стала державою, у якій ніхто не вірить у її минуле. Можливо, й грішу зайвим оптимізмом, але вперто вірю в єдність, розум, силу духу і мудрість українців. Адже я — один з вас!» Нам би на волі та на своїй землі такої ж віри і такого оптимізму.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини