Вільне життя

ВІДЛУННЯ ДАЛЕКИХ ЕПОХ

ЛЮДЯМ, В ЯКИХ ЗАХОПЛЕННЯ ЗБІГАЄТЬСЯ З ФАХОМ, ПОТАЛАНИЛО В ЦЬОМУ ЖИТТІ. МАБУТЬ, БОЖА ЛАСКА НЕ ОБМИНУЛА І МАРИНУ ЯГОДИНСЬКУ, КОЛИ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ВИВЧАТИ ІСТОРІЮ, ВСТУПИВШИ ДО ЧЕРНІВЕЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ. У НЕЇ БУЛИ ХОРОШІ ВЧИТЕЛІ — БОРИС ОНИСИМОВИЧ ТИМОЩУК ТА ІРИНА ПЕТРІВНА РУСАНОВА. САМЕ ВОНИ ЇЇ ПОТЯГ ДО ПІЗНАННЯ МИНУВШИНИ СПРЯМУВАЛИ В АРХЕОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК. І ВЖЕ ПІСЛЯ ПЕРШОГО КУРСУ ДІВЧИНА ПОДАЛАСЯ В ЕКСПЕДИЦІЮ. ПІЗНІШЕ, КОЛИ ЗАКІНЧИЛА ВИШ І СТАЛА ПРАЦЮВАТИ В ТЕРНОПІЛЬСЬКОМУ КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ, НЕ ПОРИВАЛА СТОСУНКІВ ЗІ СВОЇМИ НАСТАВНИКАМИ, ВІДОМИМИ НАУКОВЦЯМИ. РАЗОМ З НИМИ ДОСЛІДЖУВАЛА КОМПЛЕКС ДОХРИСТИЯНСЬКИХ СВЯТИЛИЩ У МЕДОБОРАХ НА ТЕРИТОРІЇ ГУСЯТИНСЬКОГО РАЙОНУ. ПОДАЛА РОЗГОРНУТУ КАРТИНУ КУЛЬТОВИХ СПОРУД І СЕЛИЩА РЕМІСНИКІВ, ЩО В УРОЧИЩІ БАБИНА ДОЛИНА БІЛЯ СЕЛА КРУТИЛОВА. ЗДОБУТКИ ТІЄЇ ЕКСПЕДИЦІЇ СТАЛИ ХРЕСТОМАТІЙНОЮ СТОРІНКОЮ В ІСТОРІЇ ПЕРЕХОДУ СПІЛЬНОТИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ВІД ЯЗИЧНИЦЬКИХ ВІРУВАНЬ ДО ХРИСТИЯНСТВА.

t51Історична, більше ніж інші науки, рясніє припущеннями, різнотлумаченнями. Часом неточність якогось світила наступні науковці беруть за відправну точку, мовляв, так стверджує високий авторитет, і один за одним утворюють хибний ланцюжок. Часто крапку в суперечках і протиріччях ставить саме археологія: ось вам викопане з-під землі, правдиве і незаперечне. Але і тут діє інерція авторитету. Свого часу відомий ленінградський учений Т. А. Рапопорт, працюючи з експедиціями на Тернопільщині, чітко записав, мовляв, давньоруського матеріалу на Замковій горі в Теребовлі немає і це логічно пов’язується з письмовими джерелами, в яких про місто згадується лише з кінця XI ст. Мабуть, він теж потрапив під тяжіння авторитету польських дослідників, які тенденційно повертали справу так, буцімто це споконвічно їхні землі і слідів давньоруських поселень тут не може бути. Та коли на замковому дитинці Марина Ягодинська, образно кажучи, копнула, то здивувалися і вона, і її помічники: як глибоко в землю, а значить, в історію, сягають культурні шари минулих епох. Навіть прошарок героїчної оборони замку від яничарів Ібрагіма Шишмана в 1675 році виявили — зовсім неглибоко від поверхні. Потрапив під заступ і котрийсь із захисників з кулею в животі, похований тут же, на фортечному дворищі. Про ту епопею нагадує недавно відновлений на пригородку, неподалік в’їзної брами пам’ятник Софії Хщановській, уродженій Анні Дороті. Це вона, дружина коменданта, викрила змову шляхти, яка, втративши надію відбитися від турків, хотіла здати кріпость. А наступного дня на допомогу вщерть зруйнованій Теребовлі і її твердині підіспів сам король Ян III Собеський. Він щойно під Львовом розгромив орду султана Нуреддіна. Розкопки на дитинці тривають, і багатий матеріал надихнув Марину Олександрівну проревізувати ще й прадавні захисні вали, які перегороджували шлях на пригородок з напільного, північного напрямку. Два з них сягають доби князя Василька, а решта…

В археологів існує своя етика, свій кодекс честі. Взявся копати — досліджуй усе поетапно, скрупульозно, не перетворюйся на поверхаххапайка. А закінчив — виконай рекультивацію, ніби тебе тут і не було. На жаль, не всі дотримуються того порядку. Спробувала, було, Ягодинська прозондувати оборонні вали княжого Шумська, що за ставом, де соснина, на південний схід від нинішнього селища. І не могла второпати — все перемішано, найновіший культурний шар опинився чомусь найглибше. Зрозуміло, хтось похапцем шукав своє і не дбав про те, що після нього сюди прийдуть інші. Про так званих «чорних археологів» не йдеться. Марина Олександрівна вважає, що таке словосполучення взагалі недоречне. Ну який археолог? Просто свиня, що риє і шукає трюфель чи торішній жолудь, щоб по-плямкати. Це сутність тих хапуг-копачів, що діють не тільки супроти закону, а й нехтуючи найпростішими правилами людського співіснування.

Археологія не терпить поспіху і недбайливості. Тому дисонансом із технічними досягненнями третього тисячоліття є інструменти дослідника. Вони традиційні — лопата, щіточка, пензлик, лупа. Це в того «чорного», меркантильного шукача головний засіб — визначник металу, шуп, а він тепер досконалий, покаже, з якого металу знахідка — із заліза, міді, срібла чи золота, ще й глибину залягання об’єкта вирахує. Ось і пливуть нестримним потоком цінні історичні експонати не на музейні вітрини і в запасники, а на чорний ринок. А звідти всілякими правдами та неправдами — за межі нашої держави. Справжні археологи таку техніку застосовують рідко. Ось гвинтокрилий дрон з камерою завжди доречний. Він дає дослідникові цілісну картину місцевості і потрібного об’єкта, допомагає на основі знань та досвіду оцінити, визначити, де найперспективніша для роботи ділянка. Та все це — рожева мрія для нашого бідного археолога. Добре, що Україну там, за кордоном, сприймають як країну, що розвивається, і хтось, дивись, та й допоможе якимось траншем чи дорогі і суперскладні аналізи для нас зробити погодиться.

Торішній польовий сезон для Ягодинської і її колег був насиченим. Тривали розкопки поселення і могильника біля села Кордишева на Шумщині. З розповідей старожилів виходило, що за нинішнім ставом колись видніли якісь прадавні пагорби, знівельовані постійним розорюванням. Марині Олександрівні досить було оглянути, оцінити цю ділянку. Досвід та інтуїція підказали: копай тут! Помилки не було, шар за шаром назовні з’являлися все нові й нові знахідки. В урочищі Замчище між річкою Вілією та її допливом Шупінькою збереглися сліди невеликого городища часів Київської Русі. Житла поселення Х століття були напівземлянками переважно каркасно-стовпової конструкції. Одне з таких виявили на садибі В. Г. Лукащука. Півквадратної форми з кутами, зорієнтованими на сторони світу, з ямами, в яких стояли стовпи для кріплення каркаса споруди. Біля одного з кутів — кілька ям для побутових відходів. Коли одна заповнювалася, викопували наступну. Дерев’яна обшивка кріпилася до кутових стовпів, підлога глиняна, але траплялися, мабуть, і дерев’яні. Дах двоспадовий, накривався, можливо, очеретом. У середині житла існувала навіть комірка, яка входила в материкову товщу грунту. Там температура була нижчою і продукти могли зберігатися довше. Неодмінний елемент житла — господарська піч з припічною ямою надворі. В одному із жител існувало аж три печі — своєрідна міні-пекарня.

За урочищем Замчище в напрямку села Бірок розташувався прадавній цвинтар або ж могильник. Він виявився багатошаровим, цебто мерців тут хоронили в різні періоди. І в добу так званої тишинецько-комарівської культури, і в епоху раннього заліза, так звана, могилянська група, і в давньоруський період, а можливо, і в часи ранньої бронзи, бо знайшли тут частину кам’яного списа, якого можна віднести до культури шнурової кераміки. В одному з поховань лежав скелет з кам’яним молотом. Мабуть, то був воїн і зброя та була заткнута дерев’яним руків’ям за пояс.

Археологія — теж творча професія, але така, де дев’яносто дев’ять відсотків важкої праці і лише один — натхнення. Це і захоплення, і любов. Але однією любов’ю в наш час не проживеш. Треба, як сказав поет, ще й нести службову нуду. Марина Олександрівна обіймає посаду директора обласного центру охорони та наукового дослідження пам’яток культурної спадщини. Не хочу дати читачеві привід подумати, що те захоплення іде на збиток її основній роботі. Ягодинська встигає скрізь. Разом зі своїми співробітниками вони беруться і за те, що на часі, і за далекоперспективні проекти. Взяли на облік, сфотографували, ще й презентабельну книгу-альбом видрукували про пам’ятники Т. Г. Шевченку на Тернопільщині. Таким же чином опрацьовують тему боротьби вояків ОУН—УПА, виготовляють банери для урочистих і масових заходів. А тут дата героїв Крут приспіла, а скільки хоч і дрібниць, та важливих. Однак головне — нагляд за пам’ятниками і збереження їх.

І все ж будь-яке чиновництво — гальмо для творчості. Так склався порядок речей на цім білім світі. Поняття посадовець, адміністратор, хочете не хочете, позначені печаттю тимчасовості. Яким би не був високим та поважним начальник, забери в нього портфель, і якщо він не майстер, не творча особистість, стане звичайною ікринкою в бляшанці. А Марина Олександрівна і без портфеля буде Ягодинською. Цього в неї не відбереш, як не позбавиш поета його таланту. Будемо вдячними і ми, і лицарі історії з прийдешнього за виконане — знайдене, описане в десятках статей, наукових праць, одна з яких — кандидатська дисертація «Давньоруські пам’ятки Західного Поділля X—XIII ст.» Поцінувати слід і не згаданих тут поіменно, але теж гідних, її помічників. Бо археологія — це робота колективна. Скоро завеснить, і новий сезон знову покличе непосидливих у польовий стан. А роботи багато: і в Кордишеві треба завершити, дослідити міжмогильні ділянки, там теж знайдеться щось цікаве, і на тих же валах літописного Шумська понишпорити. Не обділити увагою і гору біля Стіжка, де стояв уславлений Данилівград. Звідти привабливо лине відлуння далеких епох і тривожить неспокійну душу шукача.

Василь БУРМА.

На фото: М. О. ЯГОДИНСЬКА; посуд із кордишівських розкопок.

Фото автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Новини

Підписка на новини