Вільне життя

Борода моя, борідонька

ЦЯ КАРТКА ВИСЛИЗНУЛА З АРХІВНОГО МОТЛОХУ ПОЖОВКЛИХ ПАПЕРІВ, І Я СПОЧАТКУ НЕ ВПІЗНАВ: ХТО ЦЕ? ПОТІМ УСМІХНУВСЯ: ТА ЦЕ Ж Я, БОРОДАТИЙ. О, МОЛОДІСТЬ, МОЛОДІСТЬ, ТОДІ ВИТІВАВ КАЗНА-ЩО, СИЛКУЮЧИСЬ СПОЗИЦІОНУВАТИ СВОЄ Я, ПІДКРЕСЛИТИ СВОЮ, ЯВНО ПЕРЕБІЛЬШЕНУ, ВИНЯТКОВІСТЬ. І СПОМИН ПРИЄМНИЙ, НАВІТЬ, КОЛИ СИТУАЦІЯ УСКЛАДНЮВАЛАСЯ ПРИКРОЩАМИ, ЯК У ВИПАДКУ З МОЄЮ БОРОДОЮ. У КІНЦІ П’ЯТДЕСЯТИХ, КОЛИ Я ПРОСТО З КАЗАРМИ У ДАЛЕКІЙ ЙОШКАР-ОЛІ, НЕ ЗГОЛОШУЮЧИСЬ ДОДОМУ, ДЕ ВЖЕ НЕ БУВ ЧОТИРИ РОКИ, В СОЛДАТСЬКІЙ РОБІ І КИРЗАКАХ ПРИБУВ ДО ЛЬВОВА НА ВСТУПНІ ЕКЗАМЕНИ В УНІВЕРСИТЕТ, ЯКРАЗ БУВ РОЗПАЛ БОРОТЬБИ З ТАК ЗВАНИМИ СТИЛЯГАМИ. У ТЕНЕТАХ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ МОЛОДЬ ЗАДИХАЛАСЯ. ВІЛЬНО ВИСЛОВЛЮВАТИ ДУМКИ, ЧИТАТИ НЕ СХВАЛЕНІ ІДЕОЛОГІЧНОЮ ВЕРХІВКОЮ ТВОРИ, СЛУХАТИ ВЕРТИНСЬКОГО, ЛЕЩЕНКА, ВИСОЦЬКОГО, ТИМ ПАЧЕ СПІВАТИ ЇХНІ ПІСНІ, НАРІКАТИ НА ВЛАДУ ЧИ ВЗАГАЛІ НА ЖИТТЯ — ВСЬОГО «НІЗЗЯ». ТО, МОЖЕ, ХОЧ У НЕОРДИНАРНІЙ ЗОВНІШНОСТІ ЗНАЙТИ ЯКУСЬ РОЗРАДУ? НІ! ЦЕ БУРЖУАЗНІ ПЕРЕЖИТКИ, ПІДСТУПИ СВІТОВОЇ КОНТРИ, ЯКА ТОГО ТІЛЬКИ Й ЧЕКАЄ, ЩОБ ДОШКУЛИТИ БІЛЬШОВИКАМ!

Отак звичайні, ну ніяк не заполітизовані речі — ширина холоші штанів і довжина волосся зачіски — стали раптом предметом гострої ідеологічної боротьби. Можна зрозуміти роздратованість лицаря радянської унтерпришибеївщини, коли всі люди як люди, мов піхота в строю, а тут, як писав Маяковський, «прьот на нас непохожий». Тож залучили громадськість, створили комсомольські патрулі і почали виловлювати на вулицях тих стиляг. Тут же розпорювали штанину, вистригали жмут волосся, мовляв, що, не можеш, як усі, підчикрижитись під «напівбокс», ну «польку», на крайній випадок? На першому курсі під час комсомольських зборів мені добряче влетіло за те, що ще вчора прийшов сюди в гімнастерці кольору хакі, а вже, дивись, на ньому червона краватка і штанці-дудочки! Тож я більше, як кажуть, не дражнив гусей. Тоді раз-два могли відрахувати з університету. Такі прецеденти були. Володя Мигович пішов служити в армію, бо хтось перехопив чи викрав його лист додому з колгоспу, куди ми щоосені їздили на збирання врожаю — картоплі, кукурудзи, кавунів. У листі він скаржився, що йому нудно серед цих селюків і скучив він, бачте, за львівською кавою. Сашко Підгорний теж пішов до війська, бо в тому ж колгоспі викладач, керівник групи, спізнився на сніданок. Сашко, черговий, залишив пайку — двоє зварених яєць і ще там щось — на столі і написав: яйця Бояновича! Це сприйняли як насмішку над учителем і…

Та ось надійшла так звана хрущовська відлига і загальна напруга спала. Але не надовго. Творча інтелігенція, яка, було, стала вільнодумствувати і розпустила язики, знову зазнала утисків. Нетерпимість до будь-якої неординарності у правлячої еліти була незнищенною. Я вже працював у «Вільному житті», і мені випала цікава поїздка в країни Близького Сходу. Там щойно стихла та перша блискавична війна з Ізраїлем. Привіз звідти серію репортажів для своєї газети. А з ними і бороду, яка відросла за кілька тижнів. То була епоха кубинської революції. Кастро дивував своїми перемогами і сміливістю увесь світ, а надто нас, радянських. Фіделева борода стала модною серед молодих чоловіків. Тож і я піддався спокусі, та й подорожнє життя до того спонукало.

t1312У Тернополі до моєї бороди поставилися неоднозначно. Одні схвально, мовляв, тобі так пасує, інші підозріло поглядали: нічого-нічого, ще візьмуться за твою бороду, зажди! Ніхто із журналістів і наближених до владної еліти не наважився б у такий спосіб викликати невдоволення начальства. А мені, як кажуть, було фіолетово. Першим взявся осмикнути мене редактор Микола Костенко. Демократ і добряк за вдачею, він по-філософськи дивився на мою витівку, але йому набридли гавкуни збоку, мовляв, що це він собі дозволяє, ну побавився трохи, пора і честь знати! При нагоді кинув слівце і голова облради Іван Микитович: «Василю, дивись, я тебе таки колись осмалю». Сказав жартома, зі сміхом, та проглядав у тому цілком конкретний натяк. Не сподобався мій визивний зовнішній вигляд і першому секретареві обкому партії. Ну як це: у президії сидять поважні члени бюро, у залі — активісти, передовики виробництва, усі, як і належить, поголені, а він тут крутиться зі своєю фотокамерою і бородою… Тож зробив зауваження секретареві міськкому Ользі Іванівні. Та вже заводила зі мною мову про це, правда, чемно, не нав’язливо, та дарма. Тож попросила моїх домочадців, з якими була знайома, вплинути на мене. Одне слово, приступили з усіх боків.

Я, звичайно, уже б позбувся своєї шкіперської борідки — вгамував своє «его», довів свою незалежність у цьому залежному світі. Та моя маленька донечка щоразу сідала мені на плечі, гладила ручками по щоках, приповідаючи: «Борода моя, борідонька». А зачувши, що я збираюся стати безбородим, у плач — не треба!

Був кінець літа, та ні, вже стояла осінь. Тернопільщина готувалася відзначити чергові роковини Юліуша Словацького. З’їжджалися гості, щоб потім організовано відбути до Кременця. Їх зустрічав перший секретар Іван Мефодійович. А за ним — хвостиком — і я, стараючись, за давньою порадою, не потрапляти на очі начальству. Прибув литовський літератор Броніслав Мацкявічус, статечний, з борідкою. За ним молодий, голубоокий красень Дмитро Павличко, теж бородатий, з темно-каштановим волоссям. Обнялися, привіталися: «Як же вам, Дмитре, до лиця, ця борода!..» «Ну ти ж і лицемір», — не встиг я подумати, як мій високий начальник обернувся, похитав головою, махнув рукою: «А-а-а, носи!..» Та мені вже перехотілося, перегорів. Довів собі, що не бидло, не раб, та й донечка моя знайшла іншу, цікавішу цяцьку.

Згадую ті часи і з висоти пережитого, коли все власноруч помацав, попробував, осмислив, можу відрізнити зерно від полови. Бо родила в них, тодішніх очільників, трохи глупоти система, та були вони люди в цілому прості і добрі. Іван Микитович — колишній авіатор, учасник війни, Іван Мефодійович пройшов усі щаблі від зоотехніка до високої влади. Я, фотокореспондент, міг просто, без попередніх дзвінків чи записів зайти до когось у кабінет. Це вже наступний партійний бос, Анатолій Іванович, якого прислали навести тут порядок і «сєчь голови», привіз із собою цековський вишкіл та чітке дотримання субординації. Багатьох він звільнив з роботи, виключив із партії. І декотрі з них пізніше використовували це як козир, мовляв, бачите, я постраждав, бо боровся з тою системою.

Нависла сокира і над моєю головою. Сформували урядову делегацію від області для поїздки в Болгарію, в місто-побратим Слівен. Я мав презентувати свою фотовиставку про Тернопільщину і, звичайно, висвітлювати в пресі той вояж. Але мої колеги із видання «Слівенско дело» прийшли до нашого керівника і сказали: «Ми забираємо вашого фотокора для спеціальної програми». І повезли мене найцікавішими для журналістів місцями. Анатолій Іванович не став заперечувати господарям, хоч йому це й не сподобалося. І вийшло так, що я фотографував його та членів делегації лише на двох чи трьох подіях і зустрічах.

А тут ще й болгарський секретар окружкому Велічко Петров пожартував: запросив увечері всіх до екрана телевізора, ось, мовляв, уже Софія показує наше гостювання. Просто болгари ближче до Європи і вже мали відеокамеру, а для нас, селюків, то була новинка, ось і повідкривали з подиву роти, не здогадалися, що то не Софія, а звичайна прокрутка через монітор щойно знятого відеосюжету. Вражений Анатолій Іванович із докором сказав: «А наш фотограф так нічого поки що і не втнув». Дідько був поруч і сіпнув мене за язика: «Фотографія — дєло тьомноє…» Мій дотеп не вдався, його сприйняли як зухвальство. Це було не те старе, добре начальство, тут жарти недоречні.

У Тернополі я ще два дні проявляв, друкував, готував публікації до друку. А сердитий керівник тим часом подзвонив до пані редактора: хто такий Бурма? Та, хоч і була лиха на мою незалежність, однак дала прекрасну характеристику, бо думала, що ми там, у поїздці, здружилися. Випитав усе і в свого помічника Михайла Ониськіва. Той теж розхвалив мене на всі заставки. Тут і я сам явився в обком, вивалив перед першою особою всю свою багатющу зйомку. Бачу, все сподобалося, гнів змінили на милість. «Молодець, а я, було, засумнівався, тисну твою руку!..»

Буремний процес зміни суспільної формації заплямував чорним усе, що було до того, хоч у цьому світі надто багато неоднозначного. Нові крикуни на новій хвилі залаяли, заганили всіх, хто служив старій системі. А при тих хлопцях, що не кажіть, у нас постали і комбайновий та фарфоровий заводи, «Ватра» і бавовняний комбінат. На Тернопільщині зафункціонували найкращі в Україні тваринницькі комплекси в Качанівці, Могильниці, Котівці, Усті та багатьох інших селах. Де вони нині? Може, щось викупили, здали в оренду, решту розтягли по цеглині, по балці на так звані паї. Не вистачило розуму на старій базі організувати по-новому виробництво. Разом з обмилками виплеснули з ночов і немовля. І якби не жорстока наполегливість Анатолія Івановича, якого покарані ним вважали за інквізитора, навряд чи були б у нас, тернополян, і стадіон, і гідропарк «Топільче», і Співоче поле, і музей Леся Курбаса, врешті-решт.

Скільки ж праці вклали наші діди і батьки, що ми нищимо, валимо двадцять п’ять років і не можемо усе до кінця довалити. Під гаслом декомунізації. Правильно, давно треба було прибрати ті пам’ятники вождю, що мов стовпи, бовваніли на кожному кроці. Але тихо, не б’ючи себе в груди, щоб усі побачили, ось погляньте, це наші заслуги. Треба, панове, діло робити, Богові віддати Богове, касерю кесареве, а, як колись жартували, «слєсарю слєсарєве». Час та історія непомильно розставлять усе на свої місця і звершать непідкупний суд. А я заново відрощу бороду, візьму найгостріші ножиці. Ей, ви, там нагорі, кого ми лаємо і кого самі ж, дурні, обираємо! Стрижіть її, вже посивілу, крайте, шматуйте мої джинсові дудочки і взагалі, вершіть усе, що хочете, я сам вам, праведним, руки вимию. Лише хоч щось зробіть! Відрубайте голови тій, вами ж виплеканій, гідрі на ім’я корупція! І не зазіхайте на останній спадок, останню надію народу — землю! Згинуть, як роса на сонці, наші воріженьки. Та як подолати того, головного супостата, що всередині нас?

Василь БУРМА.

Фото з архіву автора

Loading...

Про автора

Всеукраїнська незалежна громадсько-політична газета

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

46001
м.Тернопіль
вул.Гетьмана Сагайдачного,9,
+38 0352 235 461
Email: webmaster@vilne.org.ua

Підписка на новини