Спортивна гордість Тернопільщини й України, заслужений майстер спорту України, чемпіонка Олімпійських ігор у Сочі, чемпіонка світу, п’ятиразова чемпіонка Європи, переможниця і призерка етапів Кубка світу з біатлону — легендарна землячка Олена ПІДГРУШНА нещодавно побувала в Тернополі. Мила і відверта, подекуди сентиментальна, без жодних симптомів зіркової хвороби — вона викликає симпатію і певне зачудування органічним поєднанням романтичної жіночності зі сталевою силою духу й тіла. Сподіваюся, і читачі це відчують із нашої з Оленою розмови.

— Олено, коли це інтерв’ю з’явиться в газеті, ви вже будете в Норвегії, розпочнете новий сезон, що триватиме до весни. Зараз маєте кілька днів, аби перевести подих. Розкажіть про звичний розпорядок свого дня поза зборами і змаганнями.

— Збори зазвичай тривають 18—20 днів, а відпочинок — 5—7. На цей тиждень я складаю список справ: зустрітися з родичами, заплатити за квартиру, відремонтувати одяг, відвідати стоматолога, косметолога, перукаря, зробити манікюр-педикюр і багато іншого. Спланувати щось заздалегідь не виходить, адже будь-якої миті мене може висмикнути керівництво. Водночас щодня викроюю 3—5 годин на тренування, це з дорогою. Знайшла в одному селі шматок доброго асфальту і їжджу туди кататися на лижоролерах.

— Який же це відпочинок?

—  Усі наші дівчата так живуть. На збори ми приїжджаємо замучені з мрією нарешті виспатися і нормально поїсти.

— А як минає день на зборах?

— Починається із зарядки, якої може й не бути, якщо перше тренування дуже раннє. Зазвичай ми виїжджаємо на стрільбище о дев’ятій. Повертаємося, миємося, обідаємо і — знову на тренування. Ввечері — масаж і заповнення щоденників, бо кожне тренування фіксується на пульсометрі. Інформацію ми скидаємо через Інтернет тренерам, вони її аналізують, а ми все записуємо в паперові щоденники, бо щомісяця здаємо звіти в міністерство. Бігаємо, як білки в колесі. День пролітає, мов хвилина.

— Але ж відпочивати треба.

— Для мене заминочний круг — уже відпочинок. Завдяки спорту я навчилася цінувати миті, коли, повертаючись із тренування, можу послухати, як співають пташки, помилуватися заходом сонця, поспостерігати, як вітер гойдає зелень…

Але під час зборів ми тренуємося мікроциклами: три дні працюємо — четвертий відпочиваємо, або сім працюємо — восьмий відпочиваємо. У день відпочинку можу дозволити собі поспати на годину-дві довше, півдня пролежати з книжкою. Це таке велике щастя! Не помічаю, щоб мої друзі, знайомі, рідні так насолоджувалися нагодою відпочити, хоч вони теж білки у своїх колесах. Просто не так втомлюються фізично, щодня бачать сім’ю і не знають, як погано без неї. Я місяць не бачила батьків, а вчора приїхала і просто сиділа й дивилася на них, просто слухала…

А ще я люблю моменти, коли можу собі дозволити зайти в кафе і випити кави з якимось красивим смачним десертом. Мені більше нічого не треба — тільки півгодини посидіти і насолодитися миттю.

— Яка з ваших колекцій багатша: медалей чи вишитих картин?

— Медалей! Не знаю, скільки їх — усі висять на «стіні слави» в батьківському домі, можете поїхати і порахувати. Картин менше, бо кілька останніх років не маю часу вишивати.

Коли не було комп’ютерів, доступу до Інтернету, мусила себе чимось займати після тренувань. Возити художні книжки було важко, ми брали тільки підручники — спершу шкільні, потім — університетські. Якось побачила, що старші вишивають — і на наступні збори вже сама приїхала з вишивкою — вона багато місця не займає.

— Найдорожча вам медаль — олімпійська. А вишита робота?

— Сніжний барс у місячному сяйві на фоні скелі, вкритої льодовим потоком. Вона велика — метр двадцять на метр. Я рік вишивала її, до того ж на чорній канві. Загорілася відразу, як побачила схему.

— Це правда, що в дитинстві ви не могли вибрати, чим займатися: біатлоном чи музикою?

— Музикою не займалася ніколи. Це хтось із журналістів помилився — і всі підхопили. Я танцювала! І досі дуже люблю танці. Коли працювала в Міністерстві молоді й спорту, займалася з викладачем.

— Польку чи вальс на весіллі затанцювати можете?

— Легко! І танго також.

— Те, що ви шульга, теж вигадка?

— Ні, я все роблю лівою — тільки стріляю правою, бо в Україні не існує лівобічної зброї.

— Оскільки ви нагадали про міністерство, скажіть, як вам працювалося заступницею міністра?

— Класно, це шикарний досвід. Бо ж я була тільки в спорті й світу Божого не бачила. А в міністерстві відповідала за неолімпійські види спорту — і мене дуже вразили наші неолімпійці, які за власний рахунок тренуються, виїжджають на міжнародні змагання, перемагають, приїжджають, ідуть на роботу, щоб заробити гроші, які знову потім витрачають на улюблений вид спорту. Я ними захопилася! І вони надихнули мене повернутися в біатлон.

— В інтерв’ю ви часто кажете, що вам гостро не вистачало спорту.

— Через півроку я зловила себе на думці, що мені не вистачає і адреналіну, і постійного подолання себе, коли через «не можу» чогось досягаєш, і відчуття ейфорії від того, що сьогодні стала сильнішою, ніж була вчора. Я раділа кожній нагоді фізично себе навантажити, а за рік збагнула: мушу повертатися, бо потім буде пізно. Два тижні виношувала цю думку й пішла до міністра. Він сказав, що чекав цього, бо бачив по мені, що «я ще бігаю».

— Після завершення спортивної кар’єри хотіли б повернутися до міністерства?

— Мені подобається управління, але водночас волію подалі триматися від політики. Краще я піду управлінцем у бізнес, ніж у міністерство, де її так багато.

— Кожен період у житті цінний новим досвідом. Які уроки вам дав шлюб?

— Сам шлюб для мене — це великий життєвий урок, бо не кожен день заміж виходиш і тим паче не кожен розлучаєшся. Але я ні за чим не шкодую, ми з Олексієм прекрасно провели час разом, багато що дали одне одному і розійшлися в нормальних стосунках.

— Чому?

— Одного дня я зрозуміла, що надалі мені буде важко жити з цим чоловіком. У нього своє русло в житті, в мене — своє, ми обоє лідери, обоє сильні. Різниця у віці спершу нівелювала мою силу, та коли я стала ще сильнішою, то зрозуміла: ще трошки — і ми почнемо сваритися. Дуже не хотілося цього. До того ж була при спорті й не бачила себе домогосподаркою, а Олексій хотів мати поруч із собою жінку, котра сиділа б удома, народила б йому кілька дітей. Тепер я рада, що в нього все склалося якнайкраще, що має сім’ю, донечку… Він дуже хотів дочку.

— А ви плануєте викроїти час на сім’ю, дітей?

— Я вже відкрита для цього. Але ще не знайшовся мій чоловік.

— Яким має бути той, хто безпомильно влучить у серце Олени Підгрушної?

— Мені важливо, щоб він був цілеспрямованим, самодостатнім, не шукав у мені маму, не казав: як ти скажеш, так я і зроблю. Незважаючи на свій сильний характер, хочу мати біля себе сильного чоловіка, на якого я зможу покластися і спертися.

— Доньки з роками стають схожими на матерів. Ви теж?

— У нас навіть підписи однакові! І смаки. Ми можемо не залежно одна від одної пофарбувати волосся в один і той самий колір, однакове взуття купити, тільки я в Києві, а мама — в Тернополі. Лише характер у мене все-таки сильніший — від тата.

— Звання майора Національної гвардії України тато оцінив?

— Дуже зрадів, адже моя військова служба — це наше з ним дітище. Батько теж майор міліції. У дитинстві я хотіла бути військовою, як він, думала вступати до військового училища, але стрімко почала розвиватися моя кар’єра в біатлоні — і врешті я отримала те, що хотіла: зброю, команди, порядок…

— При тім ви напрочуд жіночна і, певно, любите різні жіночі забавки?

— Як сорока, люблю все блискуче, особливо прикраси і особливо з камінням Swarovski. За кожну медаль купую собі сережки, кулончик чи годинник — як винагороду.

— А найдорожчі подарунки від уболівальників які?

— Зворушливі історії. Дуже багато таких почула після Олімпійських ігор, коли захворіла і не могла продовжити сезон. Люди розказували, як святою водою телевізор кропили, як дитинка стала перед телевізором на коліна і, склавши ручки, молилася, а її мама не вигадала нічого кращого, як стати на коліна поруч із нею. Наша колишня спортсменка розповідала, як під час трансляції чемпіонату світу (я тоді виграла), її чотирирічна донечка бігала по кімнаті, й коли я вже стояла на п’єдесталі — підбігла до телевізора, обняла його і поцілувала. Такі історії залишаються в пам’яті й надихають.

— Ви народилися у третій день Різдва. Це ваше улюблене свято?

— Я все Різдво бігаю, тому улюблене свято — Великдень, єдине, коли я вдома. У нашому селі в неділю відправляють на могилах, тож ми з родичами завжди жартуємо: ну що, до зустрічі на цвинтарі? Тобто через рік…

— До зустрічі навесні. Успішного вам сезону!

Ліля КОСТИШИН.

Фото з вільних джерел