Рік у рік, від одного до іншого підсумку популярного в краї конкурсу «Людина року», переконуюся, як багато серед наших краян непересічних особистостей, людей талановитих, жертовних, дивовижних у своєму служінні обраній справі, у тому, як натхненно вони живуть і як багато досягають у житті. Хоч працюють, як усі, у складних умовах сьогочасся. Ось тільки сили духу і таланту мають більше, а ще — прагнення, як би це пафосно не звучало, залишити добрий слід на землі. І в них це виходить, про що засвідчують і одинадцять переможців конкурсу «Людина року-2018». Від кількох учасників церемонії нагородження його лауреатів чула, що цьогорічна когорта переможців, мабуть, найсильніша. Але така ж думка звучала і торік, і позаторік.
Конкурс «Людина року» проходив уже удев’ятнадцяте. А започаткували його у 2000 році спортивно-мистецький клуб «Моя Україна» та редакція нашої газети. За цей час він перетворився з міського в обласний (серед лауреатів було і кілька відомих киян), журі очолює уже третій голова, а цікавість до конкурсу не тільки не зменшується, а навпаки — зростає. За цей час, як було сказано в неділю, під час нагородження минулорічних лауреатів, звання людини року удостоїлись 194 особи. Це вже міг би бути, як сказав один із членів журі, своєрідний клуб успішних людей, в яких є чому повчитися, чий приклад засвідчує прописну істину: досягає чогось путнього в житті той, хто ставить перед собою конкретну ціль і наполегливо іде до неї.
Як заслужений працівник сільського господарства, депутат обласної ради, виконавчий директор приватного підприємства «Агрон» Юрій Березовський. Він дякував членам журі за те, що визнали його повсякденну працю, яку він робить і робитиме далі, а він — хлібороб, і це його покликання на землі. Як захисник Донецького аеропорту кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня «кіборг» Ярослав Гавянець, який, за словами бучацького військкома, «без жодного сумніву пішов захищати Україну», потрапив у полон, вижив, а нині застерігає: нас чекає нелегкий рік, відомі події (вибори) ослаблять Україну, і цим намагатиметься скористатися агресор.
Як сивочолий владика Василій (Семенюк), архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ, котрий розцінив своє відзначення як нагороду своїй церкві, її духовенству і вірним. Як настоятель храмів у Білозірці та Шушківцях Лановецького району, волонтер о. Олексій Філюк — «нестандартний священик, можна сказати, неформат», зазначав архієпископ Тернопільський і Кременецький Православної церкви України владика Нестор. Він не вивищується над людьми, а завжди з ними, серед них. Він любить людей, а люди люблять свого священика, він має багато щирості і є великим оптимістом.
Як майстер спорту міжнародного класу з лижних перегонів та біатлону параолімпієць Тарас Радь. За три останні роки він завоював 42 медалі, 14 з яких — золоті. Останню в Канаді — у передень нагородження лауреатів нашого конкурсу, ніби салютуючи його переможцям. Завдяки йому 11 разів піднімали український прапор і звучав український Гімн на міжнародних змаганнях. А йому лише двадцять.
Як мій колега, заслужений журналіст України, власкор Укрінформу, автор низки книг і фотоальбомів Олег Снітовський, який мріяв злетіти над Теребовлею, а насправді «уже давно літає над цілою областю», за свідченням старшого брата. Як співак, композитор і бард Василь Дунець, чиї пісні зворушують, надихають і просто дарують світлі й позитивні емоції. Як тернопільський краєзнавець Михайло Тимошик, який видав каталог-довідник значків і медалей Тернопілля ще з польських, радянських і до наших часів. А їх — понад дві тисячі. І всі треба було знайти, сфотографувати, описати. Чи багато дослідників здатні на таку кропітку працю? Краєзнавець любить повторювати: «Колекціонування — це як діамант. Кожен збирає свої діаманти».
Для Марії Тройчак, фітотерапевта, поетеси, кінодокументаліста, єдиної жінки серед минулорічних лауреатів конкурсу «Людина року», такими «діамантами», є копії чудотворних ікон, які вона збирає в Україні і привозить із численних закордонних поїздок. Їх у неї уже близько півтори сотні. «Є лікарі з дипломом, а є лікарі, яким Бог призначив бути лікарем», — зазначив член журі, заслужений юрист України Микола Люшненко. І саме до тих, других, за його переконанням, належить Віктор Твердохліб — лікар-уролог Тернопільської університетської лікарні, науковець, кандидат медичних наук.
А представляючи ректора ТНЕУ, професора, доктора економічних наук Андрія Крисоватого, Олег Караванський ставив риторичне питання: чи міг би цей сільський хлопчина з Кошляків очолити такий виш у радянські часи?
Уже традиційно церемонія нагородження лауреатів була сповнена емоцій, вдячності, а моментами — і сліз. І ніхто й не зауважив, що вона вперше проходила не в Старому замку, а в актовій залі «Тернопільгазу», головою правління якого є голова журі конкурсу Олег Караванський. Він та його помічники подбали, щоб цей день запам’ятався усім його учасникам — і лауреатам, і їхнім «групам підтримки», і гостям. Долучаємо до всіх подяк організаторам дійства і нашу.
Галина САДОВСЬКА.
На фото Василя БУРМИ: щасливі миттєвості свята.