Тернопільського барда, співака і композитора Василя Дунця особливо представляти не треба. Його творчість широко знана, його пісні звучать на багатьох концертах, їх залюбки слухає і виконує українська діаспора Канади — країни, що стала другою батьківщиною його синів та внуків. У доробку Василя Ярославовича — майже 300 пісень, в яких він є автором тексту і музики, або тексту чи музики і виконавцем. Він — лауреат першого міжнародного фестивалю-конкурсу української естрадної пісні «На хвилях Світязя», ряду всеукраїнських та обласних конкурсів. Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, Лицарською відзнакою та «Орденом лицарської честі» Українського козацтва, а на початку цього року його визнано «Людиною року-2018».

— Пане Василю, у кого ви, такий співучий, вдалися?

— Уся мамина родина Лужецьких була дуже співучою. У діда і бабці було восьмеро дітей — і всі вони гарно співали. Мама моя Стефанія—Магдалина мала прекрасне сопрано, співала арії з опери «Наталка Полтавка», як у «Просвіті» робили концерти. В селі був і духовий оркестр, і вистави ставили, і бібліотека працювала. Зараз, на жаль, немає нічого, а тоді все було. Мама там часто співала, в усіх виставах брала участь.

— Це про неї казали, що співає, як Соломія Крушельницька?

— Так. Усі радили дідові віддати доньку в консерваторію вчитися. Мовляв, не можна не зважати на такий талант. А дідо мав 18 моргів поля і казав: буде на полі співати. Не дали мамі дороги, щоб вона поїхала і вчилася на співачку.

— Але любов до пісні вона передала своїм дітям. У вашій родині теж чи не всі співають.

— Співають. Але такого голосу, як мама мала, не має ніхто. Скажімо, у мене немає такого діапазону і такої сили. Але до пісні тягнувся завжди.

— Ще зі студентських років, коли могли покласти перед собою збірник віршів Сергія Єсеніна і під гітару виспівати його сторінка за сторінкою. Але коли прийшло усвідомлення, що пісня для вас не просто захоплення, а щось більше?

— Після поїздки до Канади. Я співав там на концертах під гітару здебільшого політичні пісні: про 100-річчя перших українських поселенців у Країні кленового листка, про прагнення України до волі, зокрема, «Молитву за Україну». Була у мене і пісня «На мітингу» та інші. Після концерту підходили люди і просили продати касету. А в мене немає нічого! Вони тоді купили касетний магнітофон і кажуть: сідай і записуй. А я скільки не запишу — все розходиться.

— Власне, Канада дала вам поштовх, що ви можете співати, і що це цікаво людям.

— Я все ще не вірив у це. Проте, коли повернувся додому, вирішив усе ж свої пісні записати, щоб вони не пропали. А в мене на той час було вже понад сто бардівських композицій. І тоді Тарас Ільницький, який працював на TV-4, познайомив мене з Олександром Третяком, що працював у театрі на студії, і ми записали дві касети, які я назвав «Слухай і думай». А потім під такою ж назвою з’явився і перший мій диск. Став думати і про аранжування своїх пісень. І знову ж таки Тарас мене познайомив з Юрієм Крохіним. Він зробив мені аранжування двох пісень — «Про маму» і «Вибір». Лейтмотив останньої, слова якої належали Борисові Демкову, зводився до слів: «Все в нас буде добре лише тоді, як будемо людьми».

Тоді я й запитав Юру, чи варто мені цим займатися, адже я не маю сильного голосу. А він каже: «Утьосов і Бернес теж не мали сильного голосу, але вони співали серцем. І ти намагайся так робити. У тебе це виходить».

Після того вийшов другий мій диск «Мамині мальви». Із п’ятнадцяти пісень, що є на ньому, на дванадцять Юра зробив аранжування. З того часу ми подружились. Тоді ж відбувся і перший мій творчий вечір.

— Зараз тих дисків у вас уже одинадцять. Останній — «Родинне коло» — ви записали до свого сімдесятиріччя восени минулого року. А творчих вечорів і концертів не одна сотня. Але повернемось до вашої родини: хто в ній ще співає?

— Тішуся, що й мої сини Тарас та Андрій теж співають. Тарас, окрім того, ще й пише пісні. Пам’ятаєте, яку гарну композицію «Рідний тато» подарував мені на ювілей? А яка класна «Молитва за батьків» у нього вийшла. А зараз ще й онуки співають. Василь і Юрчик, окрім того, грають на гітарі. Василько ще й учнів має. І найменша онучка Валерія, що народилася вже в Канаді (їй нині сім років) теж співає. На цьогорічне Різдво два моїх сини і четверо онуків виступали перед тамтешніми українцями. Валерія виконувала колядку «Спи, Ісусе, спи» та нашу з Богданом Мельничуком пісню «Щоб ніхто не старів», то там всі люди сплакалися. Маю надію, що вона буде співати і, може, прабабусин голос прийде до неї.

— І у покійного вашого брата Богдана вся родина музично-співуча.

— Богдан був професіоналом високого класу, учнем всесвітньо відомого диригента Степана Турчака, закінчив Київську консерваторію за три роки з червоним дипломом. Так сталося, що і Степана Турчака нема вже на цьому світі, і Богдан через автомобільну аварію передчасно пішов від нас. Тернополяни ще пам’ятають поставлені ним в Тернополі опери «Прапороносці» Олександра Білаша та «Шлюбний вексель» Россіні. Богданові діти: Леся — музикант, має дві консерваторські освіти — українську та німецьку, а Святослав — диригент, заслужений артист України, нині працює художнім керівником філармонії і камерний хор веде. І ще викладає диригування в музичному коледжі.

— Мамі вашій не судилося виспівати свою пісню, але як потужно проріс її талант у вашому родовому дереві!

— Ми усі їй вдячні, пам’ятаємо її пісні, сильний голос, який зачаровував всю округу. В мене багато пісень, присвячених мамі. На жаль, вона пішла від нас дуже рано, залишивши смуток в наших серцях і в піснях.

— Ви півстоліття пропрацювали в дорожній системі. Тоді пісенна творчість була для вас захопленням, хобі. А зараз що вона для вас?

— Я не певен, чи й тоді вона була тільки захопленням і хобі. Пам’ятаєте, як Григорій Шергей після вручення відзнак «Людини року» нагадав відомі слова: навіщо дорога, якщо вона не веде до храму? Пісня для мене завжди була храмом душі. Ті дороги, які будував, не були для мене основними в житті, хоч віддавався своїй роботі цілковито. Але зараз, на жаль, не бачу результатів того, що я 50 років там працював. Тому що дороги кожен рік потрібно поновлювати, ремонтувати, реконструювати, будувати нові.

— А пісня дороги переживе?

— Думаю, що так. Бо не тільки я один її співаю, а й дуже багато різних людей.

— Досить згадати вашу плідну співпрацю з відомим нашим земляком поетом-піснярем Степаном Галябардою. Ваші з ним пісні, без перебільшення, вся Україна співає.

— У нас із ним є уже до десяти пісень: «Я повертаюсь», «Зачекай, не квапся, моя осене», «Бережімо любов», «Романс про Степана Бандеру», «Родинне коло» та інші. Галябарда — надзвичайно талановитий поет. У його віршах музика вже закладена. Мені залишається вловити її і записати ноти.

— Ваше ім’я внесене до Книги рекордів України як автора найбільшої кількості пісень про сім’ю і родину. Їх у вас — 42. У них справді багато тепла вашої душі, цікавих спостережень за найріднішими людьми, доброзичливості. І це цікаво слухати, бо в кожного виникають свої асоціації. Тому й на ваших концертах аншлаги. Скажіть, а чому у вас так багато благодійних концертів?

— Я не раз думав: моїх дітей тут немає — вони не підуть в українське військо, не будуть захищати Батьківщину. А я мушу хоч чимось допомогти тим людям, що на передовій. У Канаді робив кілька концертів. І не тільки я, а й ті, хто зі мною виступав, усі гроші віддавали на потреби тоді ще бійців АТО. І в «Березолі» мав кілька благодійних концертів. Куди запрошують — іду і виступаю. Не особливо це афішую, бо благодійністю не треба хвалитися. Просто відчуваю у цьому потребу. Зрештою, а хто, як не ми?

— Що для вас у пісні важливіше: текст чи мелодія?

— Текст, звичайно. Мелодія може бути простіша, а текст має бути досконалим, і в кожному мусить бути таке, щоб ви або сльозу пустили, або засміялися, щоб ви щось взяли для себе. Бо ж пісня звучить три хвилини, хай чотири, і за цей час я маю донести людям те, що хочу сказати, а вони мають відчути це серцем і душею.

— У своїй творчості ви все частіше звертаєтеся до Бога. На ювілейному вечорі і фільм показали, що і до церкви ходите, і причащаєтесь. Хто для вас Бог?

— Бог — то Любов, та Сила, котра дає тобі талант, котра потім спитає, чи ти той талант не закопав, чи віддав його людям. Я давно написав пісню «Філіжанка кави». То вона в інтернеті має понад 60 тисяч переглядів. А пісня про АТО «Третій келих» набрала близько 600000. Напевно, без Божого благословення це було б неможливим.

— Дякую за інтерв’ю. І натхнення вам на майбутнє.

Галина САДОВСЬКА.

Фото Василя БУРМИ