СЬОГОДНІ РОЗПОВІМ ПРО МАРІЙКУ КОРНАК. МЕШКАЛА ВОНА У ПАЛАШІВСЬКОМУ КІНЦІ СЕЛА, В НЕВЕЛИЧКІЙ ХАТИНІ ВКУПІ З МАМОЮ, БАТЬКОМ І БРАТИКОМ, МОЛОДШИМ НА ВІСІМ РОКІВ. ВОНА Ж НАРОДИЛАСЯ В ЧЕРВНІ 1951-ГО.
За їхньою хатою протікав невеличкий струмок, що брав початок у болотистій долині поблизу села Криволука. Вздовж струмка аж до його впадання в Джуринку росли старі й молоді верби. Неподалік простяглася широченька левадка з густою травичкою, всіяною квіточками. Поруч — город. Ось такий гарний закуток базарської природи належав сім’ї Корнаків — і Марійка з малих літ зріднилася з ним, виростала на його лоні, й він певною мірою вплинув на формування її характеру. Адже Марійка була чутливою до краси довкілля, серцем хилилася до всього красивого й доброго.
Від того шкільного будиночка, де дівчинка навчалася з першого по четвертий класи, вже й сліду нема. Там тепер непролазні хащі. Після закінчення початкової школи Марійка перейшла в інше шкільне приміщення, де закінчила вісім класів. Але й тієї школи вже немає. Зосталася тільки висока береза, що росла біля неї. Вона пам’ятає багато поколінь школярів, серед яких і Марійка. Та що про неї може розповісти берізка — тільки листячком тремтить від подиху вітру. Може, це і є її мова, не зрозуміла людям… А жаль. Бо скільки цінного можна було б від неї дізнатися. Стоїть береза білою свічкою над тим, що минуло й ніколи не повернеться.
Марійка завершила вісім класів круглою відмінницею. Оскільки мала найбільші здібності до математики, то вступила в Копичинецький бухгалтерський технікум. Провчилася там чотири роки й одержала скерування на роботу в бухгалтерію колгоспу села Залісся Чортківського району. Відтак, не гаючи часу, склала вступні іспити до Тернопільського фінансово-економічного інституту на заочне відділення. Це було на початку 70-х років.
У Заліссі Марійка жила в старенької самотньої жінки Теклі. Винаймала в неї невеличку окрему кімнатку. А взимку мешкала вкупі з господинею, котра ставилася до квартирантки прихильно, мовби до рідної дочки. І Марійка відповідала їй взаємністю.
На роботі колектив теж зустрів нову працівницю приязно. Вона поступово звикала до праці з цифрами, обліком, до підготовки звітів. Така ще була молоденька, а вже заробляла собі на хліб і родичам допомагала. Тягнуло її до них, до батьківської хати. Особливо на Різдво, Великдень, Зелені свята й на Покрову. Відпочивши й наговорившись із батьками і братиком, спішила наступного дня до церкви. На Великдень відвідувала могили бабусі й дідуся, а потім ішла водити гаївки. Безмірно любила це дійство. Сонце привітно всміхалося дівчатам і хлопцям, ніби спиняло над ними свій рух, аби послухати їхні пісні, що линули аж у поля й зливалися там із хором жайворонків.
Але, як не прикро, траплялося й по-іншому. «Була на Великдень удома, — писала мені якось. — Хороше це свято, урочисте, але цього року (це був квітень 1971-го) воно було сумним, захмареним, падав дощ. Люди сиділи вдома і не мали можливості вийти на вулицю, на цвинтар. А діти не бавились гаївки. Я теж сиділа в хаті, дивилася на заплакані вікна і споминала торішній день Великодня ».
У вільний час базарська молодь сходилася до читальні, перейменовано ї при совітах на клуб. Приходила туди і Марійка. Там показували фільми, базарські самодіяльні актори й приїжджі показували вистави. Пам’ятаю п’єсу «В неділю рано зілля копала», яку за повістю О. Кобилянської поставили актори з Буряківки. Дівчина, котра грала роль Туркині, викликала в глядачів особливе зворушення. Дивилася цю виставу й Марійка — і тремтіла її душа в передчутті чогось подібного.
«Театр — це школа виховання для дорослих», — казали колись давні греки. Таким театром для мешканц ів нашого села десятки років була читальня «Просвіти» з її сценою. Нема є тепер і читальні. На її місці лежить купа цегли, землі й каміння. Видно, що все на світі має свій час і своє місце під сонцем. Тільки біль і жаль стискають серце, коли дивишся на цю руїну. Адже в тій читальні не одна пара поєдналася в міцну сім’ю.
Там я вперше зустрів Марійку — і ми потоваришували. Бачилися нечасто, бо я тоді навчався в Кам’янець- Подільському педагогічному інституті, а Марійка працювала і теж навчалася заочно. Підтримували контакт листами. Деякі з них зберігаю донині, а їм уже 49 років. У них — віддзеркалення Марійчиної душ і, чистої і світлої, мов кришталь.
На підтвердження цього процитую фрагменти деяких листів. Ось хоча б такий: «Я сьогодні ходила в ліс по підсніжники. Які вони ніжні й скільки в них жадоби до життя, скільки прагнення. Ще ж навколо сніг, холод, мороз, а вони пробиваються крізь торішнє пріле листя і тягнуться до сонця. От якби всі люди мали таку наснагу до життя і так прагнули до чогось світлого, як сонце, тягнулися б до нього подібно до підсніжників, то яким було б прекрасним життя».
А ось уривок із листа, написаного 8 квітня 1971 року: «Вчора я ходила в поле подивитися, як сіють ярі культури. І от один із сівачів запитує мене, звідки я родом і чи правда, що з Базару. Відповідаю йому, що правда. Він запитав, чи знаю я Гулея. Питаю: якого? І він говорить, що десь рік тому читав у районних газетах його дописи. Аж тоді я зрозуміла, про кого йде мова. …Бачиш, і твої маленькі твори люди читають, вони приносять їм радість. Цей дядько запам’ятав і їхні назви: «Берізка», «Барвінок», «Маруся», «Про жіночу долю в творах Тараса Шевченка»… Він навіть повирізав собі їх із газет і сьогодні приносив мені в поле, бо я його попросила. Таким чином твоя праця марно не пропала і дала хоч маленькі, а все-таки паростки…»
Зрозуміло, що такі її слова дуже підтримали мене морально. З того далекого часу я написав немало, але такі враження, таке заохочення до подальшої праці чую нечасто. Здебільшого натрапляю на стіну мовчання чи чогось гіршого.
І ще дещо з її листа: «Знаєш, я собі уявляю, коби була така країна, щоб люди говорили одне одному тільки правду, щоб не було лицемірства і брехні. Наскільки б у такій країні було легше жити».
«Я — звичайна людина зі своїми недоліками, радостями, кривдами. Єдине, що мені хотілося б, щоб усім людям було добре. Мало в цьому житті добра для людей, тим більше для добрих».
«Хто не знає горя, страждань, то він і радість не вміє оцінити посправжньому ».
«Серце потребує серця, поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — тільки пів горя».
І ще з її буденного життя: «Я маю писати сім контрольних робіт і конспектувати твори Леніна та «Капі- тал» К. Маркса. Вчили в інституті «Історію КПРС», політекономію, німецьку мову». «Ага, а з тим комсомолом теж морока, вже обрали нового секретаря, а мене викликають завтра на бюро в райком комсомолу в Чортків. Думають сварити, але я не поїду туди та надіюсь ще їхнього приїзду в село. Можливо, виключать мене з комсомолу. Та нехай, я не переживаю, тільки щоб не повідомили в інститут, бо це може повернутися для мене в поганий бік. Та нічого, якось і це перейде».
З цих слів зрозуміло, що Марійка висловила перед кимось свої погляди, які не збігалися з політикою компартії і комсомолу, і їх донесли до комсомольського керівництва. Потрапила вона в немилість і опинилася під загрозою покарання. Цим тоді засвідчила, що таки вірила в інакшу майбутність для України.
До сповнення своєї мрії вона дочекалася, але недовго прожила у незалежній країні. Тяжко захворіла, потрапила до Тернопільської онкологічної лікарні, але не знайшла там порятунку. Померла в червні 1998 року, похована в Заліссі, де й мешкала.
Була заміжня за Володимиром Слободяном, народила двох дочок — Оксану й Віру. Оксана живе тепер у Росії з чоловіком і трьома дочками — Наталкою, Танею і Юлею. А Віра мешкає в рідному Заліссі, заміжня, діти — Марійка і Петро — при ній.
Дочки і внуки мають усі підстави пишатися мамою та бабусею, котра у своєму короткому житті не відступила від найвищого ідеалу людяност і й Христової науки ні на крок. І залишила по собі добру пам’ять у серцях багатьох людей.
