ДРУГОЮ ПІСЛЯ ГАЛІ БОДНАР (ПУБЛІКАЦІЯ В «КАЛИНІ» ЗА 22 ТРАВНЯ) ЗАПАМ’ЯТАЛАСЯ МЕНІ ГАНЯ ТУХЛІНОВИЧ, 1946 РОКУ НАРОДЖЕННЯ. МЕШКАЛА ВОНА НЕДАЛЕКО ВІД МЕНЕ В НЕВЕЛИЧКІЙ ХАТИНІ З МАМОЮ ТЕТЯНОЮ, БАБУСЕЮ І БРАТИКОМ ВАСИЛЬКОМ. КОЛИ, ОСОБЛИВО ОСІ- ННЬОЇ ПОРИ, ВУЛИЧКА БІЛЯ МОГО ПОДВІР’Я СТАВАЛА НАДТО ЗАБОЛОЧЕНОЮ, ТО Я ЙШОВ СТЕЖКОЮ ПОПІД ВЕРБИ НА ГОСТИНЕЦЬ, ЩО МАВ ТВЕРДЕ ПОКРИТТЯ, І ДАЛІ НИМ ЗРУЧНО БУЛО ДІСТАВАТИСЯ ДО МАГАЗИНУ, КЛУБУ Й БІБЛІОТЕКИ. ПРИ ЦЬОМУ ТРАПЛЯЛОСЯ ПЕРЕХОДИТИ Й ЧЕРЕЗ ГАНИНЕ ПОДВІР’Я, ПІД ВІКНАМИ ЇЇ ХАТИ.
Чогось мені хотілося побачити цю дівчинку. Влітку часто зустрічав її на пасовищі, куди вона приганяла свою корову. Це на Горішніх і Долішніх Ставищах, у Дубині, й навіть далеко — «Під лісками» чи на «Великій Кольонії», або в Гарапниках, що трохи ближче. Тоді там збиралося багато пастушків. Цікаво й весело їм було вкупі, вигадували собі різні ігри на лоні природи. А вона в п’ятдесяті й на початку шістдесятих років була набагато привабливішою, ніж тепер. Втручання людини в природу ще не було таким руйнівним. Візьму для прикладу Долішні Ставищі. Оскільки за колгоспу всі придатні для посіву поля забрали, то Ставищі, де горби й луг, забрати було неможливо. То на той луг, що прилягав до річки Джуринки, пастушки приганяли худобу. Та ще на Горішній Фільварок, де поросли різним зіллям руїни панського маєтку.
Повітря на тих пасовищах було напоєне запахом хлібів, що дозрівали, волошок і маків, що підперізували краї нив. Жайворонки дзвеніли піснями від ранку до вечора. Чиста вода Джуринки, нагріта сонцем, так і манила до себе. Вздовж берега виднілися прочищені кринички.
На тому лузі, наче польові маки, цвіли юною красою дівчата-пастушки. Їх було багато із «Заводи», з Буряківського кінця, а також від нас, із того боку, що ближче до центру села. Яскравіла серед них, як маківочка, і Ганнуся. Рум’яненька, кароока, із засмаглим личком. А що рухлива, співуча, цікава до всього, то й не розказати. В тих дитячих сходинах у полі, в іграх минуло ще одне наше літо.
У вересні багато дітей пішли до школи. У полях уже не лунали їхні голоси й сміх. Пішла до школи й Ганя. І однаково виходила іноді після уроків до мами на далеку бурякову плантацію. Те поле називалося «Коло двох хрестів». Там справді довго виднілися два хрести, а біля них — мурована криниця. За радянської влади їх знищили, занепала й криниця, але назва поля залишилася дотепер.
Пригадую ту останню осінь, в яку зустрічав Ганю на полі. Її мати очолювала тоді ланку. З нею працювала й моя мама. Ланкова була веселою, жартівливою, ввічливою — і жінкамтрудівницям від того ставало легше. Тетяна вміла цікаво розповідати. Мовчала тільки про те, що влітку 1942 року співала в Базарському хорі, що брав участь у відзначенні сторіччя від дня народження Миколи Лисенка у Львові. Тоді наш хор був серед найкращих і здобув заслужену нагороду.
…Осінь вступала у свої права, а жінки ще мали багато роботи й поспішали, не зважаючи на те, що сонце схилилося до заходу. Мені той краєвид запам’ятався, бо на його фоні виднілася постать Гані. Ще й тепер бачу широкий лан стерні, що прилягав до бурякового поля. На його краю золотиста скирта соломи підносилася. З її тіньового боку зеленіла густа озимина. Вона проросла із зерна, яке висипалося із соломи під час скиртування. Над полями синіло небо, в його високості летіли ключем у вирій якісь птахи, прощалися з просторами України. І не думав я, не підозрював, що в ці хвилини прощаюся і з Ганею, котра ніколи більше не прийде на це поле, бо незабаром навіки попрощається із життям…
Тепер, коли приходжу на могилу Гані й бачу на пам’ятнику її світлину, кажу: «Ганнусю, ти пам’ятаєш те поле «Коло двох хрестів» осінньої пори? Дивися, воно там, вдалині. Якби ти могла прийти туди ще раз…»
Тоді Ганнусі було шістнадцять. Після семи класів Базарської школи матір віддала її восени 1960 року на навчання до Коропецького інтернату. У червні 1961-го, останнього дня перед літніми канікулами, дівчина працювала з однокласниками на полі. Було спекотно, всі втомилися. Ганя, витерши хустинкою рясний піт із чола, вирішила скупатися в Дністрі. Побігла, не дочекавшись подруг. Нікого з учителів чи вихователів на тому полі не було. Вони залишили дітей самих. Про це мені розповіла Марійка Свінціцька-Чекалюк — найкраща приятелька Гані. Вони обоє пішли з Базару на навчання в інтернат, аби бути вкупі.
Ганя дуже любила купатися. Одного літа бачив, теж востаннє, як вона купалася в Джуринці під городом Марії Фаремної-Шевчук. Липень тоді тяжів над селом духотою, порятунок від якої був тільки в річці. З Ганею тоді ще купався мій ровесник Іван Боднар із «Заводи». Нині він мешкає в Косові Чортківського району.
Того фатального червня Ганя думала, що й Дністер її так приголубить, як Джуринка. Проте помилилася. Він підхопив її, поніс і затягнув у свої глибини. Коли дівчата прибігли, то побачили на поверхні води тільки Ганину руку. За секунду зникла й вона.
З Коропця до Базару надійшла термінова телеграма до матері Гані, щоби приїхала, бо донька тяжко захворіла. Поспішно, тремтячими руками і з важким передчуттям у серці зібрала Тетяна необхідні для дочки речі й вирушила в дорогу. Уже в бучацькому автобусі почула, як вод ій запитував когось із пасажирів, чи знайшли вже у Дністрі тіло учениці інтернату. Тетяна зрозуміла, що йшлося про її дочку, й не змогла стримати вибух розпачливих ридань. Люди старалися її заспокоїти, але марно.
…Тіло Ганнусі заліщицькі водолази знайшли аж через три дні. За іншими чутками, вода віднесла його за кілька кілометрів аж до Гориглядів. Там його побачив місцевий рибалка й повідомив куди слід.
Ховали Ганю у вельоні в напрочуд сонячний, але не дуже спекотний день. Хата здригалася від голосіння матері й плачу односельців. Приїхали на похорон і вчителі й учні з інтернату. Хоронили Ганю без священика, з червоним прапором. На її могилі коропчани встановили високу дерев’яну піраміду з червоною зіркою нагорі. Та через рік чи два матір змінила її на фігурку Божої Матері. І щороку 19 червня, в день загибелі дочки, замовляла в церкві службу Божу й ніколи не знімала чорної хустини.
Від тієї трагічної події минає 58 років. Матір Ганни померла в лютому 1993 року, а брат Василь — у грудні 2013-го. Ще дехто з родичів живе. Дружина Василя передала мені цю світлину, на якій Ганя незадовго до смерті. Одягнена в той стрій, кептар і запаску, в яких її матір виступала у Львові в 1942 році в складі Базарського хору. У руках Гані та її братика — квіти бузку. І самі вони — як бузковий травневий цвіт.
Немає вже його і не буде ніколи. Зів’яв навіки. Лише моя пам’ять про нього не в’яне. Ходжу в Базарі тими вуличками, якими колись ходила Ганя, відвідую ті місця, де була школа, читальня, в якій дівчина виступала на Шевченківські свята. І хоч немає тепер ні школи, ні читальні, та спомин про них не зітреться…
Приходжу під город Фаремної, до тієї колишньої купальні в Джуринці, яку Ганя так любила. Немає і її. Річечка загиджена, засмічена до краю. Напівмертва. І чи тільки Джуринка в такому стані тепер? Але я повертаюся в уяві назад — і бачу своє село та його природу інакшими. У тій минувшині постають переді мною і дівчата моєї молодості, про яких іще продовжу спомини.
Іван ГУЛЕЙ, учитель історії. с. Базар Чортківського району.
