Торішній 60-річний ювілей начальника обласного управління культури, заслуженого діяча мистецтв України Григорія Шергея пройшов практично непоміченим для широкого загалу. Смерть брата глибоко вразила серце ювіляра, йому було не до свят, не до вітань, розпука ятрила душу: ось іще одна важка втрата після смерті батька, і їх уже не троє братів, а тільки двоє…

Та минув рік — у праці, тривогах і турботах про розвиток культури на Тернопіллі, а в нас з’явилася можливість оглянутись на пройдений шлях Григорія Платоновича, розповісти, в чому унікальність очільника культури нашої області, чим заслужив він широку повагу служителів цієї незнищенної сфери людського буття та прихильність журналістської спільноти.

— Григорію Платоновичу, ви пройшли в культурі шлях від ведучого «урядових» концертів у Кременці до її очільника в області, хоч, знаю, на початку життєвого шляху збиралися працювати зовсім в іншій сфері. То хто кого вибрав: ви культуру чи культура вас?

— Я селянський син із Кордишева, що на Шумщині. Справді, після закінчення школи вступив до Кременецького педучилища, збирався стати вчителем праці і креслення. Але вже з перших днів навчання до нас приходили фахівці з будинку культури прослуховувати першокурсників: хто з нас співає, в кого гарна дикція, хто на яких інструментах грає. В такий спосіб відбирали молодь в аматорські колективи. А їх у Кременці було багато: і народний театр, і агітбригада, і хор, і ансамбль танцю, і навіть симфонічний оркестр — він і досі діє. Я цим захопився, мені це подобалось. Тож у будинку культури проводив більше часу, ніж в училищі.

— Не здивуюсь, якщо воно «приревнувало» вас до культури.

— Власне так і було. Викладачі училища просили моїх батьків, щоб вони віднадили мене від будинку культури. Ось тоді мама сказала: «Щоб я тебе не бачила в тих гуртках і театрах. Театр тобі хліба не дасть, а вчительство дасть». Я витримав місяць, а потім повернувся до улюбленої справи. Але й в училищі, очевидно, зрозуміли, що від долі не втечеш, і по закінченні навчання поставились до мене з розумінням: дали відкріплення та дозвіл вступати до інституту культури в Києві. Тож коли вступав до нього, знав уже не тільки теорію, а й практику роботи в сфері культури. Адже доводилось виступати і на полях перед комбайнерами, і в «червоних кутках», і на великих сценах, проводити професійні свята, а дні молоді — то взагалі було щось надзвичайне. У Бережцях, де колись перебувала Леся Українка, цілу добу фестивалили.

Залюбки грав у народному театрі, яким керував великий ентузіаст цієї справи, відомий в усій Україні заслужений працівник культури Василь Федорович Скрипюк. А другий напрямок моєї творчої діяльності була агітбригада, очолювана Василем Скороплясом, теж знаним режисером. Вони відчували мене, а я відчував їх. І ця робота йшла легше, ніж навчання в училищі, хоч закінчив його добре і міг працювати в школі. Зрештою, те навчання не минулось даремно: я володію інструментом, навиками роботи з металом, деревом. Тож можу дати собі раду в житті. І були моменти, що саме цим заробляв на хліб насущний.

— Чим запам’яталися студентські роки?

— Найперше відкриттям Києва, а потім і всієї України. Зі студентським театром — спершу він був народним, потім молодіжним, відтак театральною бригадою — ми гастролювали по різних містах, брали участь у фестивалях, на яких завойовували перші місця.

Пощастило і на викладачів. Я потрапив на експериментальний курс кандидата мистецтвознавства Геннадія Макарчука, де нас навчали за програмою театрального інституту. Коли тепер аналізую методи його викладання, то приходжу до висновку: він був серйозним націоналістом. Хоч серед нас були і росіянка з Магадана, і грузинка, три курси всі фахові дисципліни (режисура, сценічна мова, сценічний рух), усі уривки з вистав, які ми грали, все було винятково українською мовою. Коли ж дійшли до четвертого курсу, Макарчук сказав свою відому в інституті фразу: «А тепер хоч китайською».

— Ви мали можливість залишитися в Києві, але все ж повернулись у рідні краї.

— Більше ніж столичні пропозиції, мене приваблювала ідея Василя Скоропляса створити в Кременці молодіжний театр. Але не так сталося, як гадалося. Посади у Кременці для мене не знайшлося, тож скерували працювати в обласний центр народної творчості. Спочатку старшим методистом театрального сектору, потім був інспектором управління культури, заступником директора, а відтак і директором центру народної творчості. Звідти знову повернувся в управління культури, вже його начальником.

— Але влада — річ непевна. Приходить до керма інша політична сила і прагне мати на всіх ключових посадах своїх ставлеників. І у вашому житті був період, за вашими ж словами, вимушеного безробіття. І він обернувся новим досвідом та новими можливостями. Розкажіть про це.

— Коли залишився без роботи, виникла ідея створити центр міжнародних культурних ініціатив, який сприяв би гастролям митців Тернопілля в країнах Європи. І першою країною, куди ми поїхали, була Німеччина. У місті Флєнсбурзі фольклорний колектив «Тернове поле» взяв участь у фестивалі вуличних театрів.

У день, коли проводився фестиваль, падав дощ, але ніхто його не відміняв. Людина, яка отримала гроші на його проведення, мала їх відробити. Навіть під дощем, навіть при відсутності глядачів. Але угорці не можуть йти на ходулях, бо слизько. Поляки не можуть грати виставу, бо в них великі фігури із пап’є-маше, які можуть розмокнути і потекти. Тоді ще югослави теж не можуть вийти на вулицю, бо в них вечірня вистава з вогнями… Тільки наше «Тернове поле» не злякалось дощу і показало українське весілля. Ми взяли парасольки на наші скрипки і почали працювати. Вийшли у світлому полотняному одязі з вишиванками, в солом’яних капелюхах… Нам казали: ви настільки світлі, що вас хочеться дивитись і слухати. Це був колектив центру народної творчості, яким керував Іван Виспінський. Хоча ми всі разом писали сценарій, усі грали, співали. В тому числі і я грав на лірі.

Ганнес Детлефсен, який проводив цей фестиваль, не міг нам надякуватись. Ми подружились і досі підтримуємо дружні зв’язки.

— Так ось звідки ваше пристойне знання німецької мови. А ще ж ви виготовили для його театру рухомі металеві фігури.

— Перед тим з відомим скульптором Іваном Мердаком, на жаль, уже покійним, ми виготовили колекцію дерев’яних скульптур, які залишили в Німеччині. Тут мені прислужилась наука, успадкована від батька і набута в училищі. Побачивши ці скульптури, Ганнес запропонував виготовити кілька рухомих фігур для його театру. Цю роботу виконували разом із Володимиром Якубовським, художником лялькового театру. Він створював художній образ, а я наповнював його механікою. Так з’явилися наші казкові персонажі Баба-Яга, Дракон, Страус, Черепаха, Бузьок… Я мав велику насолоду від роботи над ними. Адже, скажімо, той же Дракон відкривав пащу, розплющував очі, рухав хвостом. Як Ганнес вдягав на себе мій витвір, серце раділо: метал, як гума, на всі боки гнувся.

— У вас від кожного періоду своєї роботи такі гарні, світлі враження. Що вже казати про філармонію, яку ви називали «найкращим колективом, в якому довелось працювати».

— І це правда. З теплотою згадую наші концерти. Стільки світлих людей довелося тут зустріти. По два-три рази на рік приїжджав Богодар Которович, твердив, що Тернопіль для нього — віддушина. Це і Марія Стеф’юк, яку ми запрошували вже, коли народився симфонічний оркестр…

— Створення цього оркестру було великою вашою мрією — і ви зуміли її втілити в життя. Як розповідав мені  його диригент Мирослав Кріль, ви зібрали музикантів спочатку лише на один концерт, а так гарно все закінчилося: симфонічний став музичною візитівкою Тернополя, йому аплодували в багатьох містах України.

— І я радію з цього. А потім виникла ідея, щоб запросити в Тернопіль усі національні колективи: менші виступали на сцені філармонії, більші — в залах драмтеатру чи «Березоля».

— У 2007–му ви вдруге очолили обласне управління культури і ось уже дванадцять років незмінно займаєте цю посаду. Який з цих двох періодів був для вас успішнішим?

— За кількістю та вагомістю справ, можливо, другий. Але перший був як вихор, позитивнішим і прийнятнішим для мене. Адже із моїм призначенням було видано і розпорядження, що всі майнові, кадрові і фінансові питання покласти на управління культури. І, можливо, це давало відчуття, що тоді все вирішувалось простіше, ніж тепер. Частину майнових питань тепер вирішує рада, фінансові проходять через сесію, призначення основних керівників теж забрали від управління культури. Ми маємо певні делеговані повноваження, але їх завжди треба узгоджувати. Нині період, коли майже кожного року міняється законодавство і ти мусиш знайти варіант, щоб утримати галузь, аби вона не розпалася, аби зберегти людей.

— До всього цього додається ще децентралізація, створення об’єднаних територіальних громад. Як ведеться в них культурі, чи не залишається вона на задвірках?

— Якихось катаклізмів у галузі із створенням ОТГ не спостерігається. Тобто гірше не стало, однозначно. Є окремі випадки, коли керівники громад казали працівникам культури: ми вас переведемо на 0,25 ставки, а ви впродовж року доведіть свою спроможність.

На мою думку, дві речі впливають на стан розвитку культури в громадах. По-перше, їхній міцний матеріальний стан. А по-друге, важливо, щоб голова вболівав за цю сферу. І є дуже гарні приклади, коли працівників культури перевели на повні ставки, для бібліотек закупили комп’ютери, поремонтували клуби, придбали для них сучасне освітлення та звукову апаратуру, бо розуміють: молодь хоче сучасних технологій під час культурно-мистецьких заходів. Тобто є такі громади, які можуть це робити — і роблять. А є такі, які чогось вичікують; їх, на превеликий жаль, більшість.

— Децентралізація ще не завершена. Хочеться вірити, що все закінчиться добром. Не може ж бути культура викинутою із життя громад, бо треба дороги прокласти чи щось інше зробити.

— Нині ми бачимо, як ціла етнографічна група відроджується через культуру. І я дивлюся, як вони поетапно йдуть, і ми йдемо разом із ними, до створення лемківського села, до відродження ремесел. Тобто через культуру можна вирішити дуже багато питань. Якщо про це будуть говорити староста села, керівник громади, якщо будуть говорити директори шкіл, священники, то нас чекає розквіт культури. А якщо до цього підвести ще ідеологічну основу, в плані того, що ти українець, і що українське — це європейське, модне, правильне й логічне в твоєму житті, то можна було б гори вершити.

— Ви нині відомий у краї керівник, режисер-постановник масових заходів, концертних програм, мистецтвознавець, громадський діяч. Цікаво, що тепер каже ваша мама (слава Богу, вона ще з вами): то можна жити з культури чи треба було йти все ж у вчителі?

— Ми з нею не раз це обговорювали, коли вона була ще активнішою. Мама більше бідкалася, що я весь час зайнятий, не маю вихідних і вільного часу. Проте визнавала, що я зробив правильний життєвий вибір.

— А у вас самого яке відчуття: ви вибрали те, що мали в житті робити, на що були покликані, чи в якійсь іншій сфері могли б розкритися більше?

— Не уявляю себе в іншій галузі, щиро кажу. Не шкодую, що цим шляхом йшов і йду. Були певні періоди, за які шкода, що втрачено час. Єдине, ризикну про це вам сказати, я міг би бути непоганим співаком. Як почну співати в церкві чи на весіллі, не один каже: який гарний тембр голосу. Ще в інституті мій викладач Геннадій Макарчук звернув увагу на мій спів, запропонував паралельно займатися і вокалом. Навіть домовився з однією солісткою, заслуженою артисткою, і вона місяць зі мною працювала. А потім нас, студентів, відправили картоплю збирати під Києвом. Коли повернувся в інститут, на заняття з вокалу більше не пішов, а та солістка не кликала… Тепер шкодую. Може б, ще заспівав.

— У вас двоє синів. Хтось із них пішов вашими стопами?

— Менший, він телевізійний режисер, працював на центральних телеканалах. У вільний час береться за пилку, стамеску, різці і робить цікаві речі з дерева. Це в нас, очевидно, спадкове, від мого тата-умільця. Старший, Тарас, закінчив Кільський університет і працює в Німеччині. Його фах — міжнародна економіка.

— Був період, коли в управлінні культури діяв департамент релігій і національностей (тепер це окреме управління). Ваше ставлення до цієї сфери?

— Церква — це теж частина культури і в розумінні духовності, і в розумінні творів, які були створені під її впливом в архітектурі, малярстві, музиці, хоровому мистецтві. Я радий, що українське православ’я нарешті отримало Томос про автокефалію і ми можемо сказати, що маємо свою помісну церкву.

— Громада у вашому рідному Кордишеві першою на Шумщині перейшла з Московського патріархату до Православної церкви України. Думаю, в цьому є і ваша заслуга.

— Це впевнене рішення переважної більшості моїх односельчан. Я допомагав хіба що порадами. Але тішуся вибором своїх земляків. Вони вже оформили усі необхідні документи, в тому числі і право власності на храм. У них новий тямущий священник, уже й владика Нестор відслужив першу літургію. Громада і церква нарешті зажили українським життям, рідною мовою славлять Господа.

— Хто залишається для вас непорушним прикладом у житті?

— Я вже якось казав вашій колезі: завжди згадую свого батька, якого в селі дуже любили — за людяність, за бажання кожному допомогти. Коли його не стало, на похорон зійшлося багато людей, які щиро оплакували тата. Хтось із них сказав: «Платона ховають, як президента». Я тоді подумав: як важливо ставитися до людей по-людськи — з добром, увагою, розумінням. Ця татова наука завжди зі мною.

— Дякую вам за інтерв’ю. Хай літо вашого життя буде теплим і щедрим на нові добрі справи.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел