Із чоловіками, що на світлині, ми познайомились у Лішні, на Всеукраїнській прощі родин загиблих героїв, які полягли на Донбасі, захищаючи Україну від нападників. Вони різних професій і з різних областей, але об’єднало їх спільне горе — втрата синів. Що мене найбільше вразило в них, це те, як гідно вони тримаються (таки правда, що і в горя є своя гідність), як підтримують одні одних, як намагаються бути потрібними, корисними і своїй спільноті родин загиблих «Єдина родина України», і волонтерам, і організаторам прощі у невеличкому селі Лішні, що на Кременеччині, де постала єдина в Україні каплиця-пантеон з іменами усіх загиблих наших захисників. А оте несподіване тепле звертання «сестро», «брате» споріднювало нас, ще хвилину тому незнайомих людей.

Крайній зліва — Микола Сонько. Він представляв громадську організацію «Єдина родина Херсонщини». Розповідав: їх приїхало лише четверо — дві матері і він з побратимом Віктором. Що привело їх у Лішню? Як і всіх — спільне горе. Приїхали, щоб разом помолитися за своїх загиблих дітей. «Хіба не простіше зробити це в Херсоні, ніж їхати в таку далеку дорогу?» — запитую. «Тут каплиця-пантеон, де висічені їхні імена. Тут живе пам’ять про них. А колись, кажуть, тут буде місце реабілітації для таких, як ми. До того ж це святе місце, тут чудотворне джерело Святої Анни», — каже Микола Віталійович.

А потім показує на свою футболку з портретом усміхненого хлопчини: «А це мій син, боєць 501-го окремого батальйону морської піхоти. Меч з якорем, крила сокола і напис: «Вірний завжди. Морська піхота України. А це його позивний — «Маскарад». У всіх представників нашої організації є такі фірмові речі, носимо своїх дітей на грудях». Коли ж розповідає, як загинув син, голос чоловіка починає тремтіти і слова раз-по-раз застрягають у горлі: «Мій син прожив 23 рочки і два тижні. Був командиром другого відділення другої роти другого взводу. Нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. Він, херсонець, кіровоградець Трубін 33-х років і 53-річний донеччанин, що жив на Луганщині, Охріменко відкрили рахунок наших бойових втрат 2017 року, всі троє загинули 8 січня. «Сєпари» рвали наших бійців радіокерованими фугасами. Трубіна розірвало навпіл. У мого Сергійка не було однієї руки і однієї ніжки. Після підриву у них запас життя був 17 секунд. Охріменко іще проповз п’ять метрів і помер від ран та втрати крові. «Сєпари» брали Охріменка «кошками», якими ловлять тюленів народи Півночі. До морського піхотинця страшно підійти, тому що він, вмираючи, рве чеку і кладе під себе гранату. Йде в небо, забираючи і життя ворога».

Микола Сонько робить передишку, а потім продовжує: «Через те ми нині тут — батьки своїх достойних героїв-дітей. І так буде завжди. Ми щороку приїжджатимемо сюди. Більше того, ми прийняли рішення і попросили в свого священника благословення, а в Бога просимо допомоги: хочемо тут від Херсонщини висадити 136 червоних дубочків — за кількістю наших загиблих. Це дерево вважається деревом пам’яті: восени його листя стає багряним, як кров наших козаків. І кожна її крапля пролита недарма, вона віддана за Україну. Через те й будемо їздити в Лішню, бо маємо таку мотивацію, якої не має жодна політична сила, адже віддали Україні найдорожче, що мали в житті — своїх синів. Слава Україні!»

Чоловік справа у чорній вишиванці — Володимир Шевченко із Житомира. Він не такий велемовний, як Микола Сонько, у деталі не вдається. Розповідає коротко: його син Олексій, 1988 року народження, загинув 19 червня 2014-го в Кривій Луці під Слов’янськом. Потрапив у ворожу засідку. Завдяки тому, що зумів її розгледіти та проявити кмітливість, врятував колону всієї бригади. Тобто він віддав власне життя за спасіння своєї бригади.

«У 2017 році ми дізнались, — розповідає батько солдата, — що на Кременеччині є такий пантеон, де збирають з усієї України плити з іменами загиблих в АТО. Ми, житомиряни, це підтримали і третіми привезли плити наших загиблих. Потім допомагали іншим областям, зокрема Херсонщині, Дніпропетровщині. Щодо останньої, то це було чи не найважче, адже там 600 загиблих. Щоб вибити їхні імена, знадобилося аж 23 плити. І кожне ім’я треба було звірити, нікого не пропустити, не забути, аби не завдати зайвого болю батькам».

А ось Миколу Шанського (на світлині він посередині) багато із прочан уже добре знають. Він дуже активний, виступав і на торішній прощі. Це він був ініціатором згуртування родин загиблих і створення громадської організації «Єдина родина України». Нині  її осередки є вже у 16 областях. До цього його підштовхнула родинна трагедія: після смерті сина у відчай впала його дружина, життя втратило для неї сенс. Її треба було вивести якось із цього ступора. Переконував найріднішу людину: «Ну підемо ми за сином, а хто розкаже людям про нашу дитину, якою вона була, що любила, хто помолиться за неї?» Коли дружина почала повертатись до життя, чоловік зрозумів, що таких згорьованих матерів багато, що їх треба рятувати. Так і виникла «Єдина родина України».

Пан Микола був дуже втішений, що так багато людей зібралось на цьогорічну прощу. Розповідає: «Приїхали люди з усієї України. Тут відбувається об’єднання української нації. Дуже вдячний, що приїхали представники із Харківщини та Одещини, де є своя специфіка. Вдячний і отцю Андрєві Любуню, який займається увічненням пам’яті наших загиблих синів. До того ж він капелан, багато разів їздив до бійців АТО на схід. Він розуміє, як це важливо молитись і за тих, хто уже не з нами.

Жахіття війни ще тривають, шостий рік іде війна. І хотілося б, щоб Божа молитва дійшла й до тих, хто спекулює на темі війни, продовжує її. Хоч оголошено перемир’я, а днями загинуло четверо морських піхотинців — і двоє з них із Чернігівщини. Мій син Андрій загинув ще 5 вересня 2014 року, за дві години до перемир’я. Ми із сином — військові: я підполковник, Андрій служив у Києві, в Національній гвардії. І ми знаємо, що таке любов до Батьківщини.

Нині кожна мама, кожен батько вкладають свою цеглину для перемоги. І вона обов’язково буде, і буде єдина неподільна Україна. І буде вона патріотичною. Хочу сказати: не мова нас розділяє, а різне розуміння того, що відбувається в Україні».

«А Лішню треба розвивати, — впевнений чернігівець. — Я говорив нині про це з головою вашої обласної ради. І кожна область мала б внести свій посильний вклад. Лішня має стати місцем масового всеукраїнського паломництва. Можливо, варто збудувати і будиночки, щоб батьки й матері могли тут по кілька днів пожити і помолитись у пантеоні за своїх синів. Місце ж яке райське, та ще й освячене цілющим джерелом Святої Анни. До того ж вони зможуть спілкуватися з місцевими жителями і зрозуміють, що тут живуть гарні, щирі, доброзичливі люди, а не якісь бандерівці».

Я свідомо так багато цитую своїх співрозмовників. Розумію, як важливо їм виговоритися і як хочуть вони, щоб їх почули. І найперше їх мала б почути наша влада — та, що ще є, і та, що буде. Мабуть, самим провидінням це місце вибрано для паломництва батьків загиблих героїв. Їх тягне до цього пантеону, вони хочуть молитися саме тут за своїх полеглих синів. Тож треба створити їм для цього відповідні умови. Дві прощі відбулися завдяки ентузіазму місцевого священника і волонтера Андрія Любуня та його помічників-однодумців. Але для однієї маленької парафії, навіть для цілого району організація Всеукраїнської прощі — серйозне випробування. Тут мала б долучитись й область, підтримати організаційно, фінансово (думаю, спонсори знайшлися б, якби побачили, що влада в цьому зацікавлена). Щоб волонтери не пускали шапки по колу, аби зібрати гроші на бензин і привезти паломників-харків’ян із Дубна. Пригадується, на торішній прощі один з очільників області побажав, щоб у 2019-му на прощу в Лішню приїхало «не півтори сотні, а півтори тисячі прочан з усієї України». Якби вони почули і приїхали — чи дали б ми їм раду? Тож уже нині треба думати, якою буде наступна, третя проща до Лішні.

Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел