Минулої середи пройшов екватор XVII Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют». За перші чотири дні «вересневої розради» свої фестивальні роботи показали два київських театри, заньківчани та Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка. Усі вистави проходили при аншлагах. Доброзичлива тернопільська публіка дуже тепло зустрічала кожну з них, хоч спектаклі були різними і щодо режисерського вирішення, і щодо акторських робіт, а про сценографію вже й не кажу, бо її просто могло і не бути. Так видавалося, що за літо глядач уже просто скучив за театром, і йому все цікаво, все до смаку — і комедія, і детектив, і містерія. А може, справа в тому, що в театральному середовищі наш глядач має давню і добру репутацію мудрого, зичливого, сердечного. Він любить театр, а хто любить, той щедро обдаровує любов’ю його творців.

На цій особливості вкотре наголошував при відкритті фестивалю улюбленець тернопільської публіки голова експертного журі фестивалю, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, академік, народний артист України Федір Стригун.

— Ви живете в Тернополі і знаєте, що це за місто, — звертався до публіки Федір Миколайович. — Треба багато об’їздити, подивитись на інші міста, щоб збагнути глибину доброти і людяності, глибину національної гордості, якими володіє Тернопіль. Хочете відпочити — їдьте на курорт, хочете полікувати душу — їдьте у Тернопіль… Курбас недарма вибрав саме Тернопіль, щоб зробити його театральною Меккою.

Відкривав цьогорічні «Тернопільські театральні вечори» Київський академічний театр українського фольклору «Берегиня» містерією «Тіні забутих предків» за М. Коцюбинським у постановці Тетяни Матасової. Неоднозначним було її сприйняття. Думаю, це від того, що ми звикли порівнювати постановки цієї вистави із геніальним фільмом Сергія Параджанова, конкурувати з яким, звісно, нема сенсу. А якщо поглянути на виставу без усяких порівнянь, а просто постаратися зрозуміти і «прочитати» задум режисера, тоді оціниш і оригінальність постановки, і пісенне багатство Гуцульщини, і музичний супровід, від якого моментами мурашки пробігають по шкірі, і чистоту почуттів аж надто юних карпатських Ромео і Джульєтти — Івана й Марічки (для обох акторів — це дебютні роботи).

Спектакль буквально розчулив Федора Стригуна. Він після кожної вистави ділиться на публіку своїми враженнями від побаченого. Ось і після «Тіней забутих предків» щиро радів: «Я вам такий вдячний за те, що хочете згадати, хочете знайти в собі оці тіні забутих предків. Поки ми їх пам’ятаємо, поки відтворюємо в тексті, в музиці, в піснях, в душі, доти ми народ, доти ми нація. У той час, поки всі рвуться в Європу, хочуть забути своє і швидше стати європейцями, ми ніяк не можемо збагнути, наскільки українці талановиті, і що в Європу маємо йти зі своїм, з багатством своєї культури».

«У мене сльози на очах. Я думаю, як такий маленький колектив привіз таку складну виставу», — ділилася своїми враженнями народна артистка України, теж член журі Таїсія Литвиненко. А зал щедро аплодував і артистам «Берегині», їхньому «коханню під плач трембіти», і славетному акторському подружжю Стригуна—Литвиненко, чиї імена вписані золотими літерами в історію сучасного українського театру, і незнищенній українській культурі, до якої долучаються усе нові й нові покоління українців.

Наступного вечора ми уже дивилися детектив «Украдена краса» сучасного драматурга Богдана Гнатюка у постановці Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Вистава-абсурд із несподіваними вбивствами, отруєннями, з боязню усіх місцевого олігарха, що колекціонує крадені картини. Як на мій погляд, такі вистави не дають нічого розуму і серцю, але, як сказав один з режисерів, такі абсурдні вистави нині ставить уся Європа. Для мене це не аргумент, бо то не мій театр. Але зал спостерігав за дійством на сцені з цікавістю, принаймні жоден глядач не покинув зали. Мені було цікаво: а що ж скаже Стригун?

Він згадав торішню виставу сузір’ївців на «Тернопільських театральних вечорах» — «Кафе «Республіка» за п’єсою того ж таки Богдана Гнатюка. Вона, нагадаю, була про українські реалії, про те, як продаються і купуються депутати, навіть найстійкіші. Нині ж театр пішов ще далі. «Ви, хлопці, дограєтесь, — пожартував голова журі. — Бо зараз такий театр абсурду. Люди стомилися, вони застрашені, не знають, де правда, а де неправда. Все переходить у руки однієї людини — і роби, що хочеш. «Ворочу, що хочу». І ця вистава й про той абсурд». А звертаючись до глядачів, Федір Стригун зазначив: «Дивуюсь, як ви витримали ці дві години».

У вівторок був вечір заньківчан. Вони привезли на фестиваль виставу за однією з найвідоміших п’єс польської драматургії та світового театру загалом — «Емігранти» Славоміра Мрожека. Поставив її режисер  заслужений діяч мистецтв України Вадим Сікорський. У центрі театрального дійства, яке чомусь назвали комедією, двоє чоловіків-емігрантів, котрі змушені разом мешкати в комірчині під сходами. Один з них інтелігент, що мріє написати книжку про свободу, а другий — простий робітник. Через їхні стосунки С. Мрожек розкриває гіркі «принади» емігрантського життя, про які не прийнято говорити: деградацію людської особистості, ідейні конфлікти, крах ілюзій. Півторагодинний діалог двох таких різних людей, чому вони сваряться і як миряться, блискуче відтворюють заслужені артисти України Юрій Хвостенко та Василь Коржук. А принишклий зал слухає, думає, аналізує. Це лихо багатьом знайоме, бо торкнулося і їхніх родин. Коли вистава закінчується, зал вибухає дружними аплодисментами, а актори та режисер Вадим Сікорський не втомлюються кланятися вдячній публіці.

Треба сказати, що заньківчан Тернопіль дуже любить, яку б виставу вони не привозили, в залі аншлаг і найсердечніший прийом публіки. З одного боку — це відгомін давньої симпатії між нашими містами і нашими театрами. А з іншого — визнання високого гатунку їхніх постановок, їхньої актуальності і, звісно ж, непересічної акторської майстерності. Із тих вистав, що дивилась, не пригадую жодної із розряду прохідних, нецікавих. Ось і «Емігранти», вистава для малої сцени з двома акторами, стала справжнім відкриттям для великої сцени нашого фестивалю.

А от вистава «Обережно — жінки» за п’єсою Андрія Курейчика, яку привіз на фестиваль Черкаський академічний обласний музично-драматичний театр імені Т. Шевченка, — справжня французька комедія, де вдосталь смішних ситуацій і курйозних сцен. І водночас вона не без моралі. Бо якщо чоловік крутить голови одразу трьом жінкам, приймає їх за розкладом, щоб вони не пересікались, ті жінки можуть об’єднатися і покарати ловеласа. Що, власне, вони й зробили.

Режисер-постановник вистави Людмила Колосович. На її думку, «і чоловіки, і жінки роблять різні дурниці. Через те, що вони одинокі і шукають своє щастя. Це тема кохання, тема зради, тема вірності. Можливо, хтось впізнає тут себе і побачить, як це смішно. І що потрібно шукати своє щастя іншими методами». Насміялись ми справді досхочу. А вердикт Федора Стригуна: «Після такої вистави хочеться жити і любити».

Галина САДОВСЬКА.

На фото з вільних джерел: сцени з фестивальних вистав «Украдена краса» та «Обережно — жінки».