Завтра, 26 вересня, виповнилося б 66 років протоієрею о. Анатолієві Зінкевичу, будівничому і багаторічному настоятелю Свято-Троїцького духовного центру на честь Данила Галицького в Тернополі. Цього дня ми завжди вітали його з днем народження, говорили теплі й добрі слова, несли квіти, які він неодмінно залишав у храмі, за все дякуючи Богу. А цьогоріч уперше не зможемо цього зробити, бо уже понад півроку, як його немає з нами. Напередодні Стрітення Господнього земна дорога отця раптово обірвалася і він поквапився на зустріч із Господом. Тож завтра наші квіти ляжуть на його могилу. А нині згадуємо отця Анатолія з його молодшим братом, митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом.

— Владико, які ваші найяскравіші спогади про свого старшого брата?

— Він рано покинув дім і пішов на навчання. А коли після Санкт-Петербурга повернувся додому, в Лосятин, його місцем праці була Почаївська лавра, де він спочатку був послушником. Я тоді був зовсім ще малим. Але пам’ятаю його одруження, як він сором’язливо привіз свою дружину матушку Наталію і представив її родині як «журналістку з Ленінграда». А ми дивимось, що та «журналістка» не бере в нас інтерв’ю, нічого не записує, а просто ходить — очі додолу. Так ми зрозуміли, що це не журналістка, а щось значно більше для нього, ніж звичайна людина.

Власне, коли він одружився, я мав унікальну можливість бути в його сім’ї, бачити її становлення. Тож тепер, повчаючи інших, я можу сказати, що знаю, що таке сімейні стосунки — не з особистого досвіду, а з братового. Я був усередині цієї сім’ї, в якій віра була на першому місці, сім’ї, яка була достатньо сучасною, без тої крайньої фанатичної побожності, як правило зовнішньої. У них молитва лунала в серці.

А ще ми разом багато співали. І не тільки колядки, а різні піснеспіви, пісні на церковну тематику. Все наше життя крутилося навколо церкви і було пов’язане з нею. Про неї багато говорили, її долею постійно переймалися. І коли на початку дев’яностих років постало питання становлення Української церкви, воно було нам не чуже. Тоді отець Анатолій втратив усе: парафію, дохід, певне становище, але не втратив віри в Україну. Ми сиділи на голодному пайку: на сніданок, обід і вечерю були макарони, які хтось по старій дружбі приносив. Тож нам було відомо, як непросто боротися за православну церкву. Відомо, що таке, коли викрадають дітей. Відомо, що таке страждати за Україну. Це було наше реальне життя.

— Що це за історія з викраданням дітей?

— Це історія із сином отця Анатолія Дмитром, якого викрали — і голкою прокололи язик до піднебіння. Діти довірливі, виховані в любові. Тож він тих людей не злякався, а вони таке з ним вчинили. Потім ту голку ми витягали. Згодом його вдруге хотіли викрасти, але ми вже були насторожі і не дали цього зробити. Так отця Анатолія застрашували, щоб він не противився встановленню греко-католицької домінації в Тернополі. Це була запекла боротьба. Але ми знали: коли стоїш на правді, тоді ти перемагаєш. Хлопця зберегли, але певні проблеми з дефектом мовлення залишилися. Це нас не залякало, ми трималися нашої ідеї. І коли православна церква почала розпадатись на різні напрямки — автокефальну, Московського патріархату, ми стійко стояли на незалежності своєї церкви.

— Отець Анатолій згадував, як вони вчотирьох вирішували долю нової церкви. І навіть назву УПЦ Київського патріархату він запропонував, бо, мовляв, що може бути кращого за Київський патріархат.

— Справді, Київський патріархат, який зародився на початку дев’яностих, постав із чотирьох чоловік: були це тоді ще митрополит Філарет, єпископ Яків, протоієрей Анатолій і матушка Варвара, келейниця Патріарха Філарета. Вони й започаткували Київський патріархат. І коли між собою розмовляли, то що називається, Господь відкрив: єпископа висвячують два і більше єпископів. Два єпископи є. Вони висвятять третього. Отець Анатолій почав шукати кандидатів у єпископи. Стали робити заяви, гуртували симпатиків. Почали вертатися священники, що відвернулися. Організовувались конференції. І все більшого розголосу набирали питання утворення незалежної від Москви Української православної церкви. Потім відбулося часткове об’єднання з автокефальною церквою. Так власне і постала Українська православна церква Київського патріархату.

— А як починалося будівництво духовного центру, адже ви були в той час біля отця Анатолія?

— Постало питання будівництва кафедрального собору УПЦ Київського патріархату. Вибрали оце місце. Нам дали невеличкий шматочок землі на маленьку капличку, аби ми тільки відчепилися. І починали ми на цьому місці між березами, де тепер могила отця. Поставили хрест, розкладали туристичний столик, збиралося кілька людей — і ми служили. Тут служив і владика Яків, спочатку як священник, отець Анатолій і я співали. Пізніше появився отець Никифор: він служив як священник, а владика Яків уже як архієрей. Коли треба було когось повінчати чи охрестити дитину, ми просились до тих священників, які ще від нас не відвернулися. Тоді отець Дмитро з Надставної церкви, отець Валерій (він ще не був єпископом) у церкві Різдва Христового надавали нам можливість служити.

Пізніше віднайшлися друзі-будівельники, котрі сказали: «Що це ви біля хреста служите, ми дамо вам гроші, і ви збудуйте собі щось». Ми їм кажемо: навіщо нам гроші, ви храм збудуйте. «Храм не потягнемо, — вони нам відповідають, — а каплицю збудуємо». Звели стіни, накрили дах, і ми рік у піску молилися, поки підлога з’явилася.

Тобто своє парафіяльне життя ми почали не з будівництва, а з молитви: регулярних богослужінь вранці, ввечері без жодних скорочень. І той молитовний дух передавався людям. Попри тиск, попри те, що довкруг нас будувались греко-католицькі храми, люди потягнулися до цього місця. Один другому передавав: «Там дуже моляться». Хтось когось приводив, хтось сам приходив подивитися — і залишався. І людей усе збільшувалося, збільшувалося, громада зростала. Не ставилось питання так: давайте збудуємо храм, а потім будемо займатися будівництвом людських душ. У нас це йшло паралельно. Причому на людей зверталася більша увага, ніж на саму будову, бо будова — це ніщо, якщо в ній не спасаються люди.

— Очевидно, саме це спонукало вас із отцем будувати не просто церкву, а цілий духовний центр.

— Так, у нас виникла ідея побудувати ще й школу, сиротинець. Це спонукало мене отримати ще одну освіту. Я мав вищу богословську, а потім закінчив і Тернопільський педагогічний університет. Планувалося, що я буду тут директором школи. Ми починали це двадцять років тому, що церква може мати приватну школу, а нині це вже визначено чинним українським законодавством. Усе вперлося в кошти, нам не вдалося втілити цього задуму, але сама ідея була поставлена правильно.

Коли мене висвятили на єпископа і скерували в Суми, ми продовжували контактувати, бо в нас багато було спільного. Моє життя якоюсь мірою було присвячене допомозі братові. Я багато років був тут у ролі завгоспа, надійним тилом отця Анатолія. Орудував лопатою, штукатурив, носив цеглу — усе, що треба було робити. Нам було достатньо комфортно разом. Ми настільки зблизилися із братом, що по телефону нас часто плутали.

— А скажіть, як вас виховували в сім’ї? Я знаю, що родина ваша була доволі патріотичною.

— Так, по батьковій лінії були розстріляні родичі, і по маминій її рідний брат, а наш дядько, був крайовим провідником мельниківців. Тому для нас слова про Батьківщину, про патріотизм — не сьогоднішні. Ми здавна тихенько співали повстанські пісні. Тож коли отець Анатолій виходив на майдан і говорив про Україну, це не було модою чи продиктовано бажанням стати депутатом, це в ньому жило — бачити Україну і церкву незалежними.

— А яким братом він був?

— Класним! Дуже турботливим. Йому не треба було про себе нагадувати, він сам телефонував: тобі це треба, бо в мене є? Я коли купував мешти, то дві пари: свій розмір і його. Він якщо купував сорочку, то теж дві: більшу мені, а меншу — собі. Був дуже енергійно-імпульсивним. Усе його обходило, за все брався. Мені це нагадувало старий радянський фільм «Операція «И»: «Маслозавод» — «Я!» — «М’ясокомбінат» — «Я!» Це про отця Анатолія, тільки на іншу тему: «В Одесі Катерину ставлять» — «Я!», «В похід з козаками» — «Я!», «Крути» — «Я!», «Майдан» — «Я!», «Революція гідності» — «Я!» Попри те він пам’ятав і про сім’ю, і про те, що в нього є я.

— Думаю, для  вас прикладом щодо того, яку дорогу вибрати в житті, був старший брат…

— Так, його приклад багато важив для мене.

— А як у нього виникло бажання вибрати це нелегке служіння?

— Спричинилася до цього Почаївська лавра. Вона в нас поряд, як на долоні. І перед тим, як їхати кудись вчитися, потрібно було заробити якусь копійку. Найлегше це було зробити в лаврі: там завжди були потрібні руки і платили зароблене кожен день, так звана поденка. А вже коли пішов у лавру, то ближче познайомився з єпископом Яковом (він був з нашого села, вчився з мамою в одному класі). Їхнє зближення вплинуло на всю подальшу долю отця Анатолія, адже він збирався бути агрономом, вчився, як казав, на голову колгоспу, а пішов у лавру працювати на канікулах — там і залишився. Владика Яків нарадив йому поїхати в духовну семінарію. Поїхав подивитися — і залишився. Безумовно, це був промисел Божий. Те ж саме владика Яків казав і мені: «Поїдь подивися». І я повторив долю старшого брата.

— На ваш погляд, кого втратила Україна зі смертю отця Анатолія?

— Великого патріота, борця за Україну, за відродження Української церкви, людину, яка спонукала наших чиновників менше грішити. Він докучав, допікав, мав сміливість сказати людині в очі: ти крадеш, може, вже вистачить, зупинися. Звісно, це не говорилось категорично, але він вмів так сказати, щоб людина зрозуміла. Він був людиною, яка не дозволяла бути біля себе грішникові. При ньому неможливо було згрішити, тим більше робити це систематично.

Втратила священника, який дуже любив свою паству. Паства для нього важила більше, ніж сім’я. Він зранку йшов і цілий день був з людьми. Окрім того, що займався будівництвом, нікому не відмовляв у допомозі. Тому треба те, тому інше. Спасав людей у прокуратурі, витягував з міліції. Отець мав величезний авторитет і дуже любив людей. Багато з них втратило справжнього і надійного друга.

— І це суща правда. Дякую вам, владико, за цю щиру розмову. І хай усміхнеться на небесах праведна душа отця Анатолія. Завтра багато хто згадає його, як писав поет, незлим тихим словом.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

Фото з вільних джерел