Мене до сліз вразив лист на чужину «Тільки не плач, мамусю», опублікований у «Калині» 30 жовтня. То наче моя внучка писала
Неможливо передати словами мій біль від того, що вона, дівчинка, росте без мами. Одного разу я, як і щовечора, прийшла перехрестити внучку перед сном. Вона попросила дати їй руку, приклала її до личка, заплющила очі й каже: «Посидь так трошки, бабусю. Я буду думати, що то мамина ручка — і швидше засну…»
Моя невістка вже три роки за кордоном. Двічі приїжджала. І я не могла дивитися без сліз, як донечка крутилася біля неї, як тулилася, як заглядала в очі. А вже як невістка мала їхати, то серце просто розривалося.
Тепер і син вирішив їхати до неї, бо нема вдома роботи. Не відмовляю. Буде краще, як вони зійдуться — це ж сім’я. Але ще б була можливість забрати дитину. Віддала б її з легкою душею. Скучала б, та мала б спокій на серці.
Те, що діти ростуть сиротами при живих батьках — страшна біда для України. Ми вже пожинаємо плоди такого сирітства, а буде ще гірше. Бо якими б добрими не були бабці з дідусями, дядьки і тітки, а батьків дитині замінити не зможуть ніколи. В її серці назавжди укоріниться образа на найрідніших, адже батьківські обійми, поцілунки, щирі розмови за гроші не купиш. А саме це найбільше потрібне дітям.
Звертаюся до всіх заробітчан: якщо ви вже хоч трошки попхали копійкою біду, то повертайтеся до своїх діток. Хай ростуть у скромніших статках, але при мамі й татові.
