Саме так називає швейну фабрику «Сегеш-Україна» у Шумську її директор Володимир Михайлович Банах. Це спільне українсько-естонське підприємство, хоча його власником є швед Рогер Ларсон. Швейним виробництвом займався ще його дід, потім батько, а тепер і син. Щоб здешевити продукцію, він почав розвивати виробництво за межами Швеції. Коли його погляд упав на Україну, то дорога привела у це затишне волинське містечко.

І неспроста. На цьому місці, де тепер cпільне підприємство, була колись швейна фабрика «Вілія», яка славилась на всю область. А отже, були кадри, певні традиції. Але потім все те розпалося, будівля фабрики почала руйнуватись. Тож громадянин Швеції Рогер Ларсон викупив пайові частки власників фабрики, взявся за капітальний ремонт будівлі й створення сучасного європейського виробництва. З 2004 року розпочались ремонтні роботи, зі Швеції завезли найсучасніше швейне обладнання. Тож протягом року завершили ремонт, встановили те обладнання, і вже в травні 2005-го виготовили першу продукцію та відправили її в Естонію. І так до сьогодні: двічі на місяць пошиту в Шумську продукцію відправляють в Естонію, а звідти уже по всій північній Європі.

Шиють тут в основному робочий одяг для готельно-ресторанного бізнесу: жакети, фартухи, туніки, штани, кухарські шапочки. Тканина, фурнітура в основному — європейські. Техніка сучасна. Від українських швачок (зрештою, як і від швачок в інших країнах) вимагають якість на рівні індпошиву. Тобто це не роби, які ми звикли бачити колись. Весь той робочий одяг на вигляд доволі модельний, гарний, на місці кожна строчка, фірмовий знак, кнопка. Сучасний крій, модерний дизайн. «Конкуренція на цьому сегменті ринку дуже висока, і щоб її витримати, якість виробів має бути практично ідеальною. І наші швачки її забезпечують», — розповідає Володимир Банах, який працює директором підприємства з травня 2007 року.

Колектив на фабриці стабільний, «є дівчата, яким вже за 65», що працювали ще на колишній фабриці «Вілія». Але прийшло і багато молоді. Вона швидко освоюється, набуває необхідних навиків й успішно працює. Ми ходили теплими світлими цехами підприємства, бачили зосереджених жінок різного віку, які шили робочий одяг для працівників готелів і ресторанів західної та північної Європи. Володимир Михайлович підходив до декого з них, питав, як справи вдома, у дітей. Жінки охоче відповідали. Відчувалося, що колектив справді здружений, одна родина, де є довіра керівника до людей і людей — до керівника.

Я розповіла Володимирові Михайловичу історію своєї сусідки-швачки, яка їздить у Польщу на заробітки, зокрема в один із сезонів шила чохли на матраци. Так там не було права очі вгору підвести. Майстриня, яка наглядала за роботою найманих робітниць, одразу питала: «Що, в Україну хочеш?» Обід 15 хвилин — і далі за машинку. «У вас, бачу, такого немає», — кажу.

— У нас теж час розрахований і є норми виробітку. Але наша фірма з людським обличчям, — твердить Володимир Михайлович. — І мені дуже приємно тут працювати. Я з цими людьми живу, практично кожного знаю, знаю їхні сім’ї. Ми дбаємо про людей, турбуємося як про належні умови праці для них, так і про відпочинок. Середня зарплата на фірмі 7,5 тисячі гривень на місяць. Звісно, хотілося б більше, але, як мовиться, не єдиною зарплатою… Раз на рік за рахунок підприємства возимо наших працівників на відпочинок на їхній вибір — чи до моря на тиждень, чи на триденні екскурсії. Уже об’їхали всю Україну. А якогось року, коли в Тернополі виступав Олег Винник, жінки відмовилися від екскурсії, а попросили завезти їх на концерт популярного співака. І ми пішли їм назустріч.

А ще, за словами директора, усі працівники фірми застраховані від нещасних випадків на виробництві та в побуті. Цьогоріч уперше запроваджують систему медичного страхування. Тобто підприємство сплачує страхові внески на кожну людину — і в разі хвороби їй буде відшкодовано частину лікування.

Якщо люди доїжджають на роботу, їм повертають кошти, затрачені на дорогу. Якщо трапляється з кимось біда чи серйозна хвороба, яка потребує дороговартісного лікування, підприємство не залишається осторонь. Окрім відпускних, виплачують додатково ще одну зарплату. Якщо поділити її на 12 місяців, то це ще 300—400 гривень плюс до зарплати.

Декілька разів на рік на підприємство приїжджає власник Рогер Ларсон. Під час його приїзду в січні проводять зустріч з колективом у вигляді вечірки. Запрошують артистів, нагороджують кращих працівників. До слова, пан Рогер Ларсон задоволений роботою своєї фабрики в Україні. Йому подобаються її фахові щирі люди, атмосфера, яка панує в колективі.

У 2017-му побудували адмінкорпус. Тут є приміщення для адміністрації, лікувально-розвантажувальна кімната зі спортивними тренажерами та масажерами, зручна роздягальня для працівників, простора їдальня. Фірма людей не харчує, але створила нормальні умови, щоб вони могли розігріти свої обіди, спокійно їх спожити. Є холодильник, електрочайники, електродуховки. На обід відводиться година.

Звісно, за таких умов на фабриці практично немає плинності кадрів. Люди цінують увагу до них, турботу, можливості росту. Скажімо, на підприємстві дев’ять виробничих ліній. Так-от, шестеро майстринь вийшло із швачок. Про ввірених йому людей Володимир Банах розповідає із захопленням і вдячністю, для їхніх характеристик часто вживає визначення «класний», «від Бога». Відмінно характеризує бухгалтерку Нелю Антонівну Шарак. Вони з директором прийшли на фабрику практично разом і разом працюють. Неля Антонівна прекрасно знає бухгалтерський облік. Їхнє підприємство не звичайне, українське. Їм звітувати доводиться у Швецію, а там зовсім інші вимоги. Ганна Тимощук молода, енергійна і дуже відповідальна. Вона менеджерка, опікується виробництвом. Їй директор цілковито довіряє. Каже, що практично не втручається у виробничий процес, там чудовий фахівець, який знає свою справу.

Хороший спеціаліст молодий системний адміністратор Богдан Кукуріка. На ньому вся комп’ютерна техніка. Він готує документи на митницю, замикає на собі багато інших моментів, у тому числі і з бухгалтерії. А ще власник поставив завдання, щоб «Сегеш—Україна» провела європейську сертифікацію так званої соціальної відповідальності. Це дуже великий шмат роботи. Таке ж підприємство є і в Пакистані, воно вже пройшло цю сертифікацію, й тамтешній фахівець консультує з цього приводу шумчан. Звісно, спілкуватись він може тільки англійською. І Богдан Кукуріка після кількох розмов з ним перейшов на англійську. «Я був вражений, — розповідає Володимир Михайлович. — Власник пропонував знайти перекладача. Я не знав, де мав взяти такого, адже, крім знання аглійської, він мав би розуміти специфіку виробництва, а тут Богдан розв’язав усі проблеми. Таких от маємо фахівців — молодих і талановитих. І якось так виходить, що вдається прикликати до себе людей, які тобі подобаються, які тобі потрібні, і на яких ти можеш покластися».

Володимир Банах називає одне ім’я за іншим, і молоду кадровичку, і технолога, і механіків, і майстрів — і про всіх говорить з великим теплом. Видно, справді йому вдається підбирати гідних фахівців. Недарма мама йому казала: «Ти, сину, щасливий від Бога». А з відповідальними і фаховими людьми можна гори звернути. Звідси і численні нагороди фірми. Серед них — і «Компанія року-2017» за визначенням Всеукраїнського рейтингового агентства, і «Кращий експортер року» на Тернопіллі та інші.

Галина САДОВСЬКА.

На фото Михайла НЕДОШИТКА: у швейному цеху; директор фабрики Володимир БАНАХ; у закрійному цеху Юрій МЕНДРУК і Богдан РАДЬ; швачка Юля НІКОЛЮК.