Коли радість із тривогою обнялись

Коли радість із тривогою обнялись

Традиційно у День Соборності України, 22 січня, в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї відбулося вшанування лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Братів Богдана та Левка Лепких. Цього року їх четверо: народний артист України, завідувач кафедри театрального мистецтва Національного педагогічного університету імені В. Гнатюка професор В’ячеслав Хім’як, художник краєзнавчого музею Степан Мамчур, приват-доцент Українського вільного університету Олександр Панченко та поетеса, авторка низки публікацій у «Вільному житті плюс» Василина Вовчанська.

В’ячеслав Хім’як не потребує якогось особливого представлення. Він знаний актор і викладач, улюбленець публіки та студентства, що опановує секрети акторської майстерності. Премія йому присуджена за виконання ролей Мазепи за однойменним романом Богдана Лепкого (сценічна версія — заслуженого діяча мистецтв України, голови наглядової ради з присудження премії Братів Лепких Богдана Мельничука), Ведучого у виставі «Тарас» і Тев’є у «Поминальній молитві». Усі три акторські роботи справді блискучі, але не тільки і не стільки про них говорили усі, хто брав слово. Так, головний режисер драмтеатру, народний артист України Олег Мосійчук зазначав: у театрі є свої Шептицькі та свої Гузари. В’ячеслав Хім’як — один із них. Не знаю, кого ще мав на увазі Олег Петрович, але що В’ячеслав Хім’як — совість театру, взірець жертовного служіння йому, та висока планка акторської майстерності, яка підкоряється одиницям, немає жодного сумніву.

Члени великої делегації бережанців із музею Богдана Лепкого, Державного історико-архітектурного заповідника згадували часті приїзди в їхнє місто В’ячеслава Антоновича як лектора товариства книголюбів: скільки сіл він об’їздив, як багато лекцій прочитав! А студенти, вихованці професора Хім’яка, склали цілу сагу про свого наставника. Її лейтмотив: нагорода знайшла свого героя. І хоч актори здебільшого звикають до високих слів, похвал та овацій, схоже, це не про В’ячеслава Антоновича. Він направду хвилювався і не ховав зрадливої сльози. А коли почав говорити, то торкався головного. Наголошував, що живемо в дуже тривожний час, що підійшли до тієї лінії, на якій треба відповісти або, або. «І мені дуже страшно за нас. Ми жили на підйомі, здавалося, що все буде гарно. А тепер…» — з болем говорив народний артист. І читав вірш «Догоряє калина» нашого земляка Степана Галябарди, написаний ще в 1997 році. Закінчується він рядками:

І нарешті ми стали держави своєї оборонці,
Кольори прапорів щиро нам затуманюють зір.
…Тільки я все ж боюся, що завтра прокинуся вранці,
А надворі — нема України, лиш віз на Сибір…

Я вже вдруге цього дня слухала цю поезію. Вранці TV-4 транслювало інтерв’ю з автором цих рядків. На запитання журналістки, що чекає Україну, замість відповіді Степан Галябарда прочитав той свій давній вірш. Тривога за долю України справді висить у повітрі, і патріотична еліта це гостро відчуває.

Про художника Степана Мамчура образно мовив письменник Богдан Мельничук: «Якщо мати в хаті його картину, то здається, що хата збагатилася на одну ікону». Стіни зали, де проходили урочистості, були обвішані картинами художника, і кожен міг пересвідчуватись, наскільки мав рацію Богдан Іванович. Світлі барви пейзажів Степана Мамчура справді тішать зір, а премію Братів Лепких присудили йому за створення портретів родини Лепких. Їх теж можна було побачити. І не тільки на стіні зали, а й на дипломах лауреатів премії.

Тепло промовляли про свого колегу директори обласного краєзнавчого і художнього музеїв Степан Костюк та Ігор Дуда. Перший говорив про багаторічну плідну працю С. Мамчура в музеї, а другий зазначав, що він гарний художник, і був би радий, якби Степан Мамчур працював у художньому музеї.

Василину Вовчанську представляв поет Володимир Кравчук. Говорив про її поетичні збірки, зокрема про «Погар чорниць». А потім свої вірші читала пані Василина, запевняючи: «Твій дух не подолати, Україно, Допоки правда Лепких ще жива». А от Олександр Панченко на вручення премії не зміг приїхати. Вона присуджена йому за серію книг з національно-визвольних змагань та статей у засобах масової інформації про творчість братів Лепких.

Премія імені Братів Богдана та Левка Лепких була заснована в дев’яностих роках минулого століття, розповідав присутнім один із її засновників заслужений журналіст України Михайло Ониськів. Біля її витоків стояли також уже покійні Борис Хижняк, Богдан Хаварівський, художник Ярослав Омелян, дай Боже йому ще довгих літ життя. Разом з цьогорічними лауреатами її отримали уже 130 представників творчої інтелігенції з усіх куточків України та зарубіжжя. Її фінансовим меценатом упродовж багатьох літ залишається голова ліги підприємців «Українська справа» Михайло Ратушняк.

Як відомо, є ще обласна премія в галузі культури імені Богдана Лепкого. Нею відзначають кращий письменницький доробок. Але організатори громадської премії не відмовились від свого дітища, продовжують вшановувати нею не лише письменників, а й артистів, художників, науковців. Вітаючи цьогорічних лауреатів, багато хто дякував їм за те, що зберегли Всеукраїнську літературно-мистецьку премію імені Богдана та Левка Лепких, яка приносить стільки радості лауреатам. Адже громадське визнання завжди дорого цінується.

Галина САДОВСЬКА.

Фото Валентини СЕМЕНЯК