Торік вся повнота  Православної церкви України відзначила 30-річчя третього відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). До Львова, звідки почався цей процес, на урочистості з’їхалася значна частина єпископату ПЦУ на чолі з її Предстоятелем. Тоді-то Митрополит Київський і всієї України Епіфаній назвав Львівщину оплотом православ’я України, адже в цій області найбільше православних парафій — майже тисяча. До ювілею була випущена і медаль, що увічнювала цю подію, а Львів під час святкувань на три дні перетворився у справжню православну столицю.

А сьогодні, 22 січня, виповнюється 30 років, як про відродження УАПЦ заявили і православні тернополяни. Символічно, що це сталося саме на День Злуки 1990 року. Ініціатором постання незалежної православної церкви в нашому краї став багаторічний настоятель Хресто-Воздвиженської (Надставної) церкви обласного центру митрофорний протоієрей о. Дмитро Лисак. Нині він не без гордості згадує ті буремні дні, сповнені тривоги і надії.

— Я практично був учасником подій і у Львові, — розпочав свою розповідь отець Дмитро, — оскільки був у дружніх стосунках з отцями Іваном Пашулею та Володимиром Яремою, майбутнім Патріархом УАПЦ Димитрієм. Ми починали це разом, але вони раніше оголосили про вихід з РПЦ. Вони писали листи, зверталися до тодішнього екзарха Філарета, інших єпископів і переконували їх, що час виходити з Московського патріархату і створювати незалежну Українську православну церкву. За таку активність отців Ярему та Пашулю вже хотіли позбавити сану. Власне, це й пришвидшило проголошення УАПЦ. На празник Петра і Павла у храмі, якому присвоєно ім’я цих апостолів, вони заявили про вихід із Російської православної церкви та проголосили автокефалію.

У Тернополі було по-іншому. Я тоді був членом Руху, і ми з Ігорем Геретою активно над цим працювали. Я мав створити двадцятку, по суті, нову парафію, і не увійти в РПЦ. Довелось навіть вдаватися до хитрощів, щоб це здійснити. Двадцятку ми зібрали, але нову громаду треба було зареєструвати в державних органах. Звісно, зареєструвати її можна було тільки в РПЦ. Тож я документи подав, але одного не додав. У Тернополі громаду зареєстрували, та до Києва документів не послали, чекали, поки зберу всі.

І коли настав слушний момент, 22 січня, на День Злуки, маючи вже підпору, на Співочому полі я оголосив про створення автокефальної православної церкви. До проголошення Україною незалежності було ще 19 місяців.

— А хто був тоді вашою підпорою, які священники першими підтримали автокефалію?

— Це Михайло Михайлюк, нині він уже владика Ужгородський і Хустський Кирило. Це отець Володимир Простак з Білої — ми з ним в один день проголосили автокефалію: я в Терноплі, а він — на парафіях у Забойках і Драганівці. Практично разом із нами зробили це й отці з Тернополя Володимир Яцків, Володимир Ханас а також Зиновій Афінець у Кутківцях (з часом він перейшов до греко-католицької церкви), отець Іван Поселеник із Монастирищини, отець Павло Дуткевич зі Зборівщини.

Тоді-то приїхав і владика Іоанн Боднарчук — він згодився очолити УАПЦ і став нашим першим єпископом. А вже на Живний четвер, тобто перед Пасхою, був висвячений на єпископа і його рідний брат Василій Боднарчук — його скерували на Тернопільщину. Опісля на Івано-Франківщину був призначений владика Андрій Бранчук. Свого єпископа отримала і Чернівецько-Буковинська єпархія. Так почалася Українська автокефальна православна церква.

Крок за кроком ми її розвивали. Мали вже сім єпископів, тож могли виставляти умови. Постійно їздили в Київ пікетувати органи влади та вимагати реєстрації УАПЦ. На патріарший престол запросили владику Мстислава (Скрипника) із США. Його довго не пускали в Україну, бо тоді ще все йшло через Москву, а не через Київ. Вона ж всіма силами противилась українській автокефалії.

А коли владика Мстислав усе ж приїхав, ми його зустрічали на летовищі в Києві майже опівночі. Це був усе той же 1990 рік. Патріарх зійшов з трапа літака, клякнув і поцілував українську землю. Це усіх дуже зворушило.

— Ви теж були учасником того історичного собору, що обирав першого українського Патріарха?

— Так. У ньому брали участь, окрім наших владик і духовенства, і два єпископи з Америки. І що цікаво: тоді вперше задзвонили дзвони Софії Київської. Народу зібралося сила-силенна. Було велике піднесення, надзвичайне торжество. Таке не забувається.

— То був час не лише піднесення, а й жертовної праці. Бо мало створити церкву, її ще треба наповнити життям.

— Звісно. Працювати доводилося надзвичайно багато. Я був першим обласним благочинним УАПЦ. Паралельно опікувався і Хмельниччиною. Пригадую, в сусідів першою відкрили Хресто-Воздвиженську церкву. Потім поїхали в Луцьк і там теж відкрили церкву Воздвиження Чесного Хреста. Часто їздив у Чернівці. Тоді вже почала надходити до нас богословська література з Канади та США українською мовою, ноти і співи — я розвозив її по парафіях. Їздив навіть у Харків та Полтаву. Саме тоді на Харківсько-Полтавську єпархію висвятили Ігоря Ісаченка. Мені у той час дуже багато допомагав син Анатолій, теж священник, нині, на жаль, покійний.

Та й вдома вистачало роботи. Ми створили одну з перших духовних семінарій УАПЦ. Вона працювала на хорах нашого храму, а її першими вихованцями стали до десятка семінаристів, виключених за автокефальні настрої з Київської духовної семінарії Московського патріархату. Були це здебільшого третьо- і четвертокурсники. Вони прийшли до нас і запитують, як їм далі бути. А нам бракувало священників. От і взялися їх доучувати. Потім владика Василій призначав їх на парафії, що переходили з Московського патріархату.

У 1992 році відкрили семінарію у Теребовлі, її очолив отець Роман Сливка зі Збаража. Згодом семінарія з’явилась і в Збаражі. Тож ми змогли підготувати собі достатню кількість священників.

Розбудовуючи церкву в Україні, ми вже від самих початків турбувалися про її визнання світовим православ’ям. Писали багато звернень до Вселенського Патріарха (і Патріарх Мстислав нас у цьому підганяв), у Константинополь їздили наші єпископи. Тоді нас не чули, але ми практично підготували ґрунт для теперішнього визнання.

— Ваш храм, та й ви особисто були в центрі, по суті, історичних подій. Зокрема, у Надставній церкві приймали Патріарха Мстислава…

— Навіть двічі. З цієї нагоди була велелюдна відправа. Зібралося багато люду з цілої області, а також із Хмельниччини, Львівщини, Івано-Франківщини. Патріарха до храму внесли на руках. Це було тріумфально.

— Майже три десятиліття УАПЦ, з одного боку, а УПЦ Київського патріархату з іншого писали прохання, їздили в Константинопольський патріархат і просили про дарування автокефалії Українській православній церкві. І ось минулого року це нарешті сталося. До цього багато доклався і тодішній президент України Петро Порошенко. Без нього, не певна, щоб це сталося, бо тиск був шалений.

— Тиск справді був страшний. Але слава Богу за все. Так мало бути і так сталося. І Порошенкові справді треба подякувати, бо робота була проведена велика. А наша церква була готова до об’єднання. Владика Макарій підготував до цього усіх єпископів, духовенство, тож вони жили очікуванням того історичного моменту.

— Перебуваючи в Тернополі, у церкві Різдва Христового, митрополит Макарій сказав: «Мені дуже дорога УАПЦ, але ще дорожча Православна церква України. Тому я не буду відроджувати УАПЦ». А вам не шкода, що її вже немає?

— Нема чого шкодувати, бо ми до того йшли свідомо. Справа не в назві, а в тому, що ми залишилися незалежною Українською православною церквою, отримали визнання і стали п’ятнадцятою помісною церквою у православному світі.

— Як ви оцінюєте перший рік перебування в об’єднаній церкві: які зміни відбулися?

— Змін багато. Наші єпископи, духовенство їздять тепер в Європу — в Константинополь, Грецію, на Кіпр, Афон, наших єпископів там поминають. Навіть коли були в Єрусалимі, їх там теж поминали, хоч Єрусалимська церква офіційно ще не визнала Православну церкву України. Нічого подібного раніше ми не мали, бо були закриті для світу. Тепер він для нас відкрився.

Коли створилася УАПЦ, у нас було сім єпископів, а в Російській церкві — маса. А дивіться, як сталося: нині маємо разом уже 59 архієреїв, сім тисяч парафій. Це ж яка потуга! 600 парафій перейшло до ПЦУ з Російської церкви. А скількох притискають, перешкоджають переходам, по судах тягають. Може, якби був Порошенко, було б легше. Але переходи до Православної церкви України будуть і надалі, бо правда за нами. А в майбутньому в нас буде одна Українська православна церква — та, що має Томос про автокефалію та визнання інших помісних церков.

— А всередині об’єднаної церкви відчуваються зміни: стало більше єдності, порозуміння, зникла недовіра?

— Тут немає жодного поділу, кожен має свої обов’язки. Довіри, безумовно, побільшало. Нема вже такого: то моє, то твоє, ти не йди до мене, а я не піду до тебе. І владики правлять разом на святкових богослужіннях, і священники підтримують одні одних. Церква справді стає єдиною і впевнено дивиться в майбутнє.

Усі ми дякуємо Богу, що почув наші молитви і благословив бути учасниками таких величних історичних подій. Я особисто тішуся, що пройшло об’єднання, що була немарною наша багаторічна праця. Як сказав Івано-Франківський владика Андрій, ми вистояли, попри всю наругу, підозри, всілякі звинувачення. Але Господь нас тримав, давав надію. І ми дочекалися того, чого так прагнули.

— Дякую вам за інтерв’ю.

Розмовляла Галина САДОВСЬКА.

Фото з архіву о. Д. ЛИСАКА