Міста можна пізнавати по-різному. Я люблю спонтанні мандрівки та неплановані маршрути. Тоді кожна архітектурна знахідка особлива, бо здається, що до неї спрямувало саме провидіння.
Утім, не менш цікавий формат не блукати, а довіритись у місті тому, хто знає його зсередини. Доведено, що так більше побачиш та й час використаєш ефективніше.
Тому-то цього разу моя мандрівка до Чорткова була другого типу. Фотографиня та поетеса Ірина Брунда народилась і мешкає тут. Її я попросила показати місто таким, яким воно є для неї. Я переконана, що пізнання території через інших людей — живий формат осягнення простору. Так він промовляє через конкретних осіб, конкретними словами, конкретними спогадами. Тебе ніби пускають у святая святих — на свою територію, і так чуже місто стає бодай на трохи твоїм.
Ми заходимо у будинки, Ірина показує свої улюблені сходи. Зупиняємось, аби розгледітися, пофотографувати.
— Сказати, що мене приваблює тут тільки старовинна архітектура, важко. Не можна стверджувати, що тут вона ні на що не схожа. Схожа. Мені важливіший коктейль із людей та простору, до котрого звикаєш і почуваєшся комфортно. Ось як зараз. Ми в історичному будинку, тут люди почуваються не як у музеї, де нічого не можна торкатись і змінювати, — вони почуваються тут, як удома. Тому і тут, і загалом у під’їздах так багато особистих речей — це обжитий простір. Усе це вкупі розповідає про минуле міста: історичні елементи, перемішані з домашніми — вазонами, швабрами, білизною… Ця обжитість мені дуже імпонує. Вона, як ниточка, котра поєднує минуле із теперішнім, — каже моя провідниця.
Вона веде вулицями, і ми занурюємось у внутрішні двори, лякаємо котів, птахів і, мабуть, трохи місцевих — навіщо це фотографувати.
Запитую Іру про знакові споруди.
— Домінанта міста — костел. Проте не менш важлива годинникова вежа, котра, можливо, зневажена, бо немає релігійного підтексту. Вона дуже особлива і для нашого міста, й усього регіону, бо єдина тутешня фехверкова будова. Вона з’явилася завдяки Людвікові Носсу, бурмістру Чорткова в 1896—1914 роках. Ця годинникова вежа зробила місто візуально ближчим до Європи, стала його родзинкою. Прикметна й міжвоєнна забудова — вона має свій колорит і додає затишку. Нею місто ніби заповнило прогалини, котрі утворилися після Першої світової. Дуже люблю околиці Чорткова — там почуваюсь дуже добре. У вуличках середмістя ховається ще чимало будинків, що заслуговують на увагу. Часто непомітними залишаються збережені маскарони, десь — ґанки, огорожі, віконечка, дахи… Їх багатенько у частині міста, що вище від костелу, паралельно головним вулицям. Однак кілька будівель збереглося і в залізничному районі, і в Старому Чорткові. Як на мене, важливо не втратити ці будинки. Вони — як орієнтири вглиб часу, точки дотику в часі, адже більшість стін приховує багато історій, яких ми ще не знаємо.
Розглядаємо фасади та огорожі. Надовго зупиняємось біля класично сецесійних дверей — вузьких, видовжених, із неймовірної краси флористичними візерунками. Запитую Ірину, як у місті ставляться до старої архітектури. Каже, деталі зникають — двері, оригінальна столярка, інші дещиці. Іноді щастить побувати в під’їзді, де досі не була, чи потрапити у дворик, доступ до якого був закритий. Хоча загальна тенденція в тому, що люди роблять свій простір непроникним для інших.
— Найатмосферніші дворики — ті, котрі зберегли свій давніший шарм. Дитячі іграшки на лавочках, одяг на шворках, розмови про щоденне й вічне, тріщини на вицвілій фарбі. Тут свої ритм часу, кольори, запахи, місцеві коти й хазяйновиті песики. Дворики зі спогадів вашого дитинства, книжок і фільмів. Таких стає все менше — приватність, металопластик і високі огорожі приходять на зміну. А шкода…
Запитую про місця, де зазвичай збираються чортківчани.
— Коли я була маленька, таке місце було у сквері. Там тепер кафедральний храм Верховних апостолів Петра й Павла, а перед тим був стадіон, торговиця, а ще давніше — палац Садовських-Борковських. У час мого дитинства у тому сквері стояла лавочка. Це була точка, де збирались бабці зі всього мікрорайончику. Я біля них бігала, гралась і чула, як вони обговорювали всі новини. Вони приходили туди в домашніх капцях. Тепер такого менше, бабусі збираються у себе на подвір’ях і в дворах. Ще одне місце дитинства, котре зникло — кінотеатр біля міської ради. Коли була в садочку, нас щотижня водили туди дивитись мультики, у початковій школі таке траплялося, певне, вже раз на рік. Минулого року його почали розбирати. Спочатку ми дивились на кінотеатр без верху, потім — на його кістяк. Не скажу, що його зникнення це біда. Щось з’явиться нове, і тоді можна буде оцінити. Проте цей кінотеатр — епоха.
Ми йдемо вулицею з модерністського забудовою, нею пролягав звичний маршрут Іри з дому до музичної школи. Показує на один із будинків — у ньому мріяла жити.
— Звичні маршрути містом у кожного свої. Їх визначає робота-дім-робота. Хтось уранці спускається зі спального району «Кадуб» до центру, де вже вирує ринкове життя (вуличний ринок — ще та атракція, яка задає пульс міста з понеділка по суботу); хтось прямує до колії, чиясь дорога веде в протилежний бік, до автостанції. З моїх вікон видно костел і замкові мури, з вікон інших — церкву й собор, у когось за вікном центральний майдан, у когось — річка чи парк. Навіть з вікон поліклініки чи/й лікарні місто має інший, ніж деінде, вигляд. Напевно, щороку приходить той особливий момент, коли розумію: ось звідси ще не бачила міста, не бачила саме таким. Новий поверх будинку, нове місце на пагорбах, ще один провулок… Наше місто багатолике, багатогранне, як не глянь, головне — не лінуватися робити це щодня.
Анна ЗОЛОТНЮК.
Фото авторки