Отож, в Україні позаду ще одні вибори, і дуже добре, що вони

відбулися. Без особливих «зашкварів», а якщо й були такі порушення, бо

зовсім без них ми, звісно, не можемо, то в межах норми, суттєво на

результат вони не вплинули. А якщо й вплинули, то лише ледь-ледь, та

до цього ми ще повернемося. Для початку ж констатуємо, що вибори,

нехай і до місцевих органів влади, на пострадянському просторі — справа

також не з простих. Починаючи із Росії, де вільних виборів нема й

населення не дуже-то їх і хоче, й Білорусі, де їх також нема, але люди

все ж хочуть, щоб такі вибори були, і до Киргизстану, де останні

парламентські перегони через масові фальсифікації закінчилися черговим

місцевим Майданом, та Грузії, де в аналогічній ситуації також не обійшлося

без протестів. А минулої неділі і в Молдові суспільство вчергове здавало екзамен на зрілість, і ще питання, чи це йому вдалося…

Треба просто розуміти, що кожні нові вибори в Україні, маю на увазі не імітацію, а саме вибори із не відомим наперед результатом — це в будь-якому разі ще один крок «геть від Москви» до цивілізованого світу. Навіть попри те, що в деяких регіонах на півдні і сході прогнозовано перемогли проросійські сили. Бо можна скільки завгодно кепкувати, мовляв, вибори для того й існують, аби дурні мали можливість вибрати собі подібних, але все ж нічого кращого для легітимної зміни влади людство поки що не придумало. Щодо прогнозованості, то й у Тернополі цілком прогнозовано знову, вже втретє, на посаду міського голови обрали Сергія Надала. Для нашого міста це справді феномен, ще жодному його попередникові не вдавалося чогось подібного. З іншого боку — це велика відповідальність, а тепер ще більша. Але Тернополяни, на мою думку, тверезо оцінили можливості інших кандидатів і віддали свої голоси передусім за стабільність. І не лише в Тернополі, а й у сусідніх містах, Івано-Франківську і Хмельницькому, де міськими головами також у першому турі повторно обрали відповідно Руслана Марцінківа і Олександра Симчишина. Це стосується і Львова, де Андрій Садовий набрав переконливу більшість і вийшов у другий тур. Це ж саме й у деяких інших великих і менших містах, де мешканці також повторно обрали чинних мерів або вивели їх у другий тур. Очевидно, в такому своєму виборі люди у нестабільній країні із слабкою центральною владою шукали ті «місця сили», на які можуть розраховувати. Бо ж саме на місцеві органи влади тепер упав основний тягар боротьби із COVID-19, а також всі інші функції із забезпечення життєдіяльності міст і сіл. Не забуваймо, що це перші вибори в умовах адміністративно-територіальної реформи і реального існування об’єднаних територіальних громад, коли межі багатьох населених пунктів розрослися до неймовірних, порівняно з попередніми, масштабів. Це стосується і нашого Тернополя, територія якого тепер розтягнулася від Великої Березовиці аж до Заложців і становить більше 150 квадратних кілометрів. Добре це чи погано, покаже час. Єдине, чого хотілося б — це щоб перемогло все ж таки не село у місті, а місто в селі. А щодо переможців на цих виборах, то до таких себе зараховують чи не всі партії, яким вдалося подолати п’ятивідсотковий бар’єр і провести своїх депутатів у ради відповідних рівнів. Хоча, як на мене, то насамперед у нашій області такими можна вважати «Свободу» та «Європейську солідарність», а от з іншими не так однозначно. Передусім, якщо врахувати затрачені ресурси, то три-п’ять депутатів, можливо, і тішать чиєсь самолюбство, але погоди в радах явно не робитимуть. Утім, політика, як відомо, — це мистецтво можливого, і шансу «золото ї акції», коли саме ті три-п’ять голос ів стануть вирішальними, також ніхто не відміняв. Вирішальними і дуже недешевими, як-то кажуть, і гуртом, і вроздріб… У цьому сенсі переможцями, либонь, можуть себе вважати і кандидати від «За майбутнє», і від «Слуги народу» та й деяких інших, бо ж досі у них не було представників, на минулих місцевих виборах про них взагал і ніхто не чув, а тут раптом з’явилися й увійшли в ради. Тепер увага преси й громадськості найбільше має бути прикута саме до тих, які пройшли в раду, як-то кажуть, «на соплях», і саме за їхніми руками, чи то пак голосуваннями, варто стежити найуважніше. Бо ж оці довгі і нічні, і денні підрахунки, і на окремих дільницях, і в ТВК, і «гінці», і дзвінки, і «рішали», коли врешті-решт таки «порішали» комусь додати, а в когось відняти… Подейкують, що на цих виборах це начебто коштувало за один голос приблизно тисячу гривень. Ясно, злим язикам аби чесати. Але якщо це правда, то чи багато є охочих давати шалені гроші тільки за те, щоб безкорисливо, бо ж депутати місцевого рівня зарплати за свою діяльність не отримують, служити громаді? Одне слово, тепер стежимо за руками. Адже якщо депутатами стали, скажімо, не громадські активісти, до яких можна зарахувати захисників зелених насаджень, чи тварин, чи певних людських прав, чи борців за чистоту довкілля, а чи там прихильників велосипедних доріжок тощо, а просто підприємці, або чиновники, або родичі партійних начальників, то очікувати від них, звісно, можна чого завгодно. До речі, якщо вже говорити про тих, хто перем іг, то можна кілька слів і про тих, хто програв. Бо саме кандидати-підприємці, за умови, якщо вони не пройшли в раду і не матимуть можливості потім за наш із вами рахунок «відбити» витрачені на передвиборчу кампанію кошти, очевидно, і належать до тих, хто програв найбільше. Не секрет, що партійні боси «розводять на бабки» передусім їх, а те, що місця в партійних списках у нас продаються, вже, мабуть, стало нормою. Але маємо те, що маємо. Головне тепер, щоб наші міста і села не загрузли у міжпартійних усобицях, а, взаємно контролюючи одні одних, ухвалювали рішення в інтересах громади. Тим паче, що навіть в умовах пандемії, війни на сході й некомпетентності центральних органів влади на місцях досі вдавалося досягати позитивних результатів у деяких галузях, залучати сякі-такі інвестиції і не лише триматися на плаву, а й накопичувати досвід і потенціал для зростання. З одного боку, буде цікаво спостерігати за подальшим розвитком місцевого самоврядування, яке може стати гідною альтернативою федералізації, чи розпадання України, що сплять і бачать наші воріженьки. Але з іншого — розподіл електоральних симпатій: на заході — «Свобода», у центрі — «ЄС» і «Слуга народу», на півдні і сході — «ОПЗЖ» — показує, що наша національна ідентичність ще в процес і генерування. На жаль, розхитуванню центральної влади сприяють необдумані, часто хаотичні дії не лише виконавчої і законодавчо ї гілок влади, а й судової, яка, здавалося б, повинна стояти на сторож і законності. І останнє рішення Конституційного Суду про скасування відповідальності чиновників за надання неправдивих даних у публічних майнових деклараціях та низка інших положень антикорупційного законодавства, зокрема і щодо судової влади, — зайве цьому підтвердження. У цій ситуації протистояння гілок влади у центр і місцеве самоврядування мимоволі стає основою виживання країни. Ну, і ще про одних переможців місцевих виборів не можна не згадати, й віддамо їм належне, свою роль комунікатора, а нерідко і маніпулятора, а то й пропагандиста вони виконали на «відмінно» — це засоби масової інформації. Бо для кого вибори, а для них «жнива», і по-іншому, мабуть, вже й не буде. Для багатьох, особливо провінційних, ЗМІ саме вибори є чи не єдиною можливістю дещо поліпшити свій матеріальний стан і бодай проіснувати ще якийсь час. Гляди, дотягнути ще й до наступних виборів, хоча дотягнуть, либонь, не всі. Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ.