В котре українці марнують шанс створити, розбудувати і утвердити

цивілізовану національну державу. Троє останніх виборів (президентські,

 парламентські та місцеві) засвідчують, що в Україні так і не

 сформувалася модерна нація. Не лише на етнічній, а й

політичній основі. Українське суспільство розділене за своїми

 політичними уподобаннями, зовнішньополітичними орієнтаціями й мовнокультурними

симпатіями. Населення України не має спільного

погляду на історичне минуле, по-різному оцінює сучасний стан і

прямо протилежно бачить своє майбутнє. У нього немає спільних

національних героїв, воно розмовляє різними мовами, розділене

конфесійно та часто байдуже до національних цінностей

Скажіть, невже притомне суспільство може обирати депутатами сепаратистів, феесбешних агентів, корупціонерів, убивць, ґвалтівників та інших україноненависників? Чому в умовах російсько-української війни мають підтримку путінські медведчуківсько-шаріївські проєкти? Адже вони — пряма загроза національній безпеці України. Чому державою фактично керують олігархи та їхні ставленики в різних органах влади? Адже саме вони спричинили катастрофічно недопустиме соціальне розшарування суспільства, коли декілька олігархічних кланів, здебільшого неукраїнського походження, контролюють більшість економічного потенціалу України. Вони володіють засобами масової інформації, що зомбують населення і працюють на пониження його морального рівня та примітивізацію. Тотальна корупція охопила всі сфери суспільного життя.

Низький рівень національної свідомості населення України, зокрема частини молоді, яке сповідує сумнозвісне гасло: «какая разніца», поєднується з фактичною відсутністю національної еліти. Те, що маємо у цьому контексті в нинішній Україні — це псевдоеліта, в якій дивовижно перемішалися залишки совпартноменклатури, включно з колишніми комсомольськими активістами, політичні кар’єристи-демагоги, олігархи та їхні слуги, скоробагатьки, статки яких здебільшого кримінального походження.

Глибока деукраїнізованість, моральна деградація, низький рівень освіченості населення є свідченням небезпечних кризових явищ. У багатьох галузях суспільного життя Україна стоїть на межі незворотних процесів. Правоохоронна та судова системи в Україні — це закриті касти корумпованих нуворишів з круговою порукою, які спільно з олігархами практично правлять Україною, про що засвідчують останні перипетії з рішенням КСУ. Тому «українська Феміда» сором’язливо прикриває очі пов’язкою.

 Нечисленні залишки національної демократії мають незначний вплив на суспільство, а праві сили теж володіють невеликим ресурсом. Зрештою, те, що сьогодні не можуть об’єднатися «бандерівці», «мельниківці», «двійкарі» та інші націоналісти — лише підтвердження глибокої кризи власне українського політикуму.

Тому шанси збудувати цивілізовану національну державу — мізерні. Українці запізнилися у справі націє та державотворення на сто років, адже в більшості європейських країн, зокрема тих, що постали на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій, ці процеси відбулися ще в першій чверті ХХ століття, не кажучи вже про класичні європейські держави. Нині ці держави суттєво змінилися, вони здебільшого багатонаціональні і в жодній із них нема є загрози втрати державності та мови, окупації агресивним, непередбачуваним сусідом. Перед поляками, німцями, французами, попри глобалізацію, чи врешті росіянами, не стоїть питання, якою мовою повинен відбуватися навчальний процес, проводитися засідання парламенту та уряду, якою мовою має функціонувати радіо, телебачення, виходити періодика, книжки і т.д. Ці проблеми європейці раз і назавжди вирішили більше ста років тому. Чи можливо це все здійснити в нинішній Україні ХХІ століття? Теоретично — так, а от із реалізацією на практиці, як бачимо, — доволі складно.

 На жаль, існує небезпека, що нам, українцям, дозволять мати державу з однойменною назвою, залишать нам синьо-жовту фану, герб тризуб, але державу без національного наповнення, з двомовністю, дворушництвом владних пройдисвітів тому, що багатьом громадянам — «какая разніца».

 Як зазначає Іван Дзюба: «Якщо ці процеси не буде зупинено, то не виключено, що в майбутньому матимемо Україну без українців. Тобто будуть люди, які називають себе українцями і матимуть українські прізвища, але не буде української мови і культури як актуальної реальності, як обличчя суспільства».

 Олег ПОЛЯНСЬКИЙ.