У ГУРТОЖИТКУ ЧОРТКІВСЬКОГО МЕДИЧНОГО ФАХОВОГО КОЛЕДЖУ З ПЕРШИХ ДНІВ ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ ЗНАЙШЛИ ТИМЧАСОВИЙ ПРИХИСТОК РОДИНИ З ТЕРИТОРІЙ УКРАЇНИ, ДЕ ІДУТЬ АКТИВНІ БОЙОВІ ДІЇ. ПРОЖИВАЮТЬ ВОНИ ТУТ АБСОЛЮТНО БЕЗКОШТОВНО. ЯК РОЗПОВІВ МІСЬКИЙ ГОЛОВА ЧОРТКОВА ВОЛОДИМИР ШМАТЬКО, НА ЦЬОМУ НАПОЛІГ ОСОБИСТО ДИРЕКТОР КОЛЕДЖУ ЛЮБОМИР БІЛИК.

Станом на середину червня у гуртожитку проживали 200 людей, серед них 63 діток. А за весь час тут знайшли прихисток уже понад 600 осіб! Для вимушених переселенців у гуртожитку створено чудові умови: холодна і гаряча вода, чоловічі та жіночі душові, кімнати гігієни, туалети, кухні в кожному блоці, пральня. У кімнатах — ліжка з ортопедичними матрацами, тумбочки, шафи для одягу. У закладі також є велике бомбосховище, де розмістили понад 100 крісел, облаштували лежачі місця, підключили телевізор і навіть встановили дитячий біотуалет.

 Велику увагу в мед коледжі приділяють також і гуманітарному напрямку роботи з вимушеними переселенцями. Зокрема, викладач і-філологи проводять для дорослих та дітей мовознавчі тренінги «Спілкуймось українською».

«Педагоги розробили тематику занять, які передбачають опанування лексичного мінімуму і граматики з конкретної теми, а також інтерактивні вправи й ігрові завдання. Усі охочі можуть покращити свою вимову, збільшити словниковий запас, знаходити помилки у власному мовленні та їх виправляти, пізнавати красу українського слова, — зазначає директор коледжу Любомир Білик. — Приємно, що і дорослі, і діти виявили бажання навчатися. Розуміємо, що багатьом із них непросто долати мовні бар’єри і наважитися на спілкування українською мовою та щоденно її використовувати, проте учасники тренінгів проявляють активність, прислухаються до корисних порад і вдосконалюють власне мовлення».

Клопочуться у коледжі і про те, щоб урізноманітнити дозвілля наймолодших мешканців гуртожитку. Так, для дітей вимушених переселенців працівники бібліотеки провели кулінарний майстер-клас з виготовлення млинців і оладок. «Наші працівники роблять усе можливе, щоб вимушені переселенці відчули себе в гуртожитку як вдома. Приносять необхідний посуд, речі. Ніколи не відмовляють у допомозі, — каже Любомир Білик.

 — З дітками викладачі грають у розвиваючі ігри, співають, танцюють, на спортивному майданчику заняття проводять викладачі фізичного виховання. У гуртожитку є комп’ютерний клас із доступом до інтернету. Окрім того, за потреби працівники надають консультації з медичних питань. Ці люди — наші особливі гості, тому ми маємо опікуватися ними як своїми рідними. Звичайно, ніщо не замінить їм їхнього покинутого, а інколи втраченого назавжди дому, але, може, бодай на трошки ми добром своїх сердець зігріємо їхній світ».

 За турботу та опіку свою вдячність колективу медколеджу висловлю є Анна Британова. Жінка разом із трьома дітками на початку квітня приїхала до Чорткова із міста Лозової Харківської області.

 «Спершу думали евакуюватися за кордон, але, приїхавши сюди, зрозуміли, що хочемо залишитися тут. Нас справді прийняли як рідних, і до сьогодні стараються робити усе можливе, щоб ми не відчували себе чужими, — каже Анна Британова. — У Лозовій від початку війни ми жили, як на пороховій бочці: то ворог тривалий час обстрілював місто, то раптом все затихало на кілька днів.

 Періодично зникали світло, вода, зв’язок, тож жили, немов у допотопні часи. Люди дуже панікували: скуповували ліки в аптеках, а черги до банкоматів простягалися на сотні метрів. На ринок за продуктами інколи доводилося ходити під звуки обстрілів, тож у такі моменти не розумієш: повернешся ти додому чи ні.

 Щоночі ми ховалися у підвалі, проте із трьома дітьми, наймолодшій з яких ще й двох років немає, було дуже важко у сховищі: холод сильний, як не одягайся — змерзнеш. Окрім того, бачила, як страшно дітям це все переживати.

 Попри ці всі складні умови, я до останнього не хотіла покидати місто. Проте коли обстріли посилилися, ми з чоловіком, який служить в армії, зрозуміли, що залишатися у місті небезпечно для життя, тож евакуювалися до Чорткова. Нині в гуртожитку зі мною проживає сестра з донькою, які мені допомагають із дітками. Разом намагаємося адаптуватися до нових реалій».

 16-річна племінниця Анни Британової Каріна, перш ніж потрапити до Чорткова, провела три місяці за кордоном з матір’ю. Дівчина вперше перебуває на заході країни і переконалася, що стереотипи про «злих бандерівців» — це міф.

 «На Харківщині було страшно. Коли траплялися вибухи, я лягала спати одягнутою і не могла заснути цілу ніч, побоюючись, що стане гірше й доведеться бігти в підвал, — каже дівчина. — Ця війна порозкидала моїх друзів і одногрупників по всій країні та за кордоном, перевернула все життя з ніг на голову. До 24 лютого я планувала податися на навчання до Харкова, збирала кошти, щоб втілити свою мрію. Моя бабуся досі залишається у Лозовій, і я дуже сумую за домом.

 Раніше я ніколи не бувала на заході країни і не думала, що тут такі привітні люди, які завжди готов і допомогти, і ніяких злих бандерівців тут немає. Мені ще трохи важко спілкуватися українською мовою, бо звикла говорити по-російськи. Проте помалу звикаю, знайшла тут вже нових подруг».  

«У нашому місті боротьба триває із 2014 року, тож коли 24 лютого путін оголосив повномасштабну війну, ми сподівалися, що все затихне, найближчим часом закінчиться і обстріли минуться, — пригадує Тетяна. — Проте усі наступні дні в Авдіївці відбувалося щось страшне: вибухи не припинялися, до того ж додалися обстріли з повітря, чого раніше не було. З кожним днем ставало все гірше і страшніше. Люди сиділи у підвалах і боялися вийти на вулицю.

Води, світла та опалення у місті не стало ще до 24 лютого. Тож нам доводилося жити в холодних квартирах без комунікацій, які, щоправда, час від часу намагалися відновити комунальні служби. Батьківський будинок практично повністю зруйнований. У багатоповерхівці, в якій я жила з донькою і внучкою, ударною хвилею повибивало вікна.

 Повітряні тривоги в місті оголошували часто, доводилося ночувати у холодному підвалі. Вдома також ночували в холодному коридор і. І хоча дуже не хотілося покидати рідну домівку, розуміли, що потрібно виїжджати з Авдіївки.

На Тернопільщині я, до речі, була ще школяркою. Приїжджала сюди на екскурсію, і мені запам’яталися з тієї поїздки красиві краєвиди, гарні місця і чуйні люди. Але як би не було тут добре, вдома, як-то кажуть, краще. На жаль, поки повернутися неможливо, проте, хочу сказати, що Авдіївка була, є і буде українською землею. Я там народилася, виросла і не хочу бачити ніякого путіна. Хочу жити на своїй землі і надіюся, що якнайшвидше настане мир».

 Марія Курило з Маріуполя щороку збиралася у відпустку в Чортків до друзів. Проте, як часто буває в житті, постійно виникають якісь справи, турботи, і поїздку доводилося відкласти. Доля привела таки Марію у Чортків, однак, на жаль, не за тих обставин, які планувала жінка, а втікаючи від війни.

 «Жителі Маріуполя вже звикли, якщо так можна сказати, до вибухів. Місто розташоване на кордоні з невизнаними республіками, тож за останні вісім років щось десь колись та й стріляло. І коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, у місті не було ніякого ажіотажу, бо всі сподівалися, що скоро обстріли затихнуть і все буде добре.

 Але нічого доброго вже не було: місто взяли в облогу за два дні, люди не могли евакуюватися, ніхто не міг приїхати на допомогу нам, — розповідає Марія Курило. — З кожним днем ставало тільки гірше. З другого березня місто залишилося без світла, тепла, води та газу. Люди швидко згуртувалися і готували їжу на багатті в дворах. Купити щось було неможливо, адже мародери розікрали магазини.

 Наш будинок зазнав серйозних руйнувань: вибуховою хвилею знесло покрівлю, повибивало вікна. На момент вибуху ми з родиною перебували у будинку і дивом уціліли. Квартира сестри знищена повністю.

 Люди хотіли евакуюватися, проте «зелених» коридорів не було, а тих, хто намагався покинути місто на власному авто, розстрілювали на блокпостах, або ж люди підривалися на замінованих територіях.

 16 березня ми дізналися, що є блокпост, через який можна безпечно проїхати, тож разом із родиною вирішили на власний страх і ризик евакуюватися. Коли ми виїжджали, на наших очах стався вибух у драмтеатрі. Пам’ятаю, то був ранок, проте здавалося, що настала глибока ніч: усе горіло, диміло, на вулиці стало темно, навколо тікали люди. 20 кілометрів дороги по Маріуполю, мені здавалося, ми їхали половину життя. Я подібне раніше бачила лише у фільмах про Другу світову війну, а тепер на власні очі.

 На блокпостах ворожі військові просили нас залишатися у місті, говорили, що в Маріуполі все чудово тепер, адже його нарешті визволили. Покидаючи місто, ми не розуміли, куди нам їхати, адже інформації ніякої не мали і думали, що подібне відбувається в кожному місті.

Я вірю, що ми повернемося додому, відбудуємо місто і зробимо його ще кращим, адже Маріуполь — це Україна!»

Світлана ШЕВЧУК. Фото Василя БУРМИ.