Ростислав Ярославович Пилипчук — виходець із села Оришківці (нині — Чортківського району), талановитий педагог, непересічна постать в українському театрознавстві, літературознавстві, науковець, доробок якого іще чекає детального вивчення й аналізу. Попри те, цікавими й повчальними є власне життєвий шлях, досвід цієї людини, ті прості буттєві моменти, поділитися якими з нами можуть лише найближчі люди, однодумці, товариші. Зокрема, згадувати видатного земляка, наставника й близького за духом друга продовжує Ярослав Євгенович Угляр — краєзнавець, підприємець з Оришківців, меценат.

«Славку, що читаєш?»

Ярослав Угляр каже, що Ростислав Ярославович Пилипчук назавжди залишився знаковою постаттю в його житті, починаючи зі шкільного дитинства: «Я завжди цінував наше спілкування, нотував усі його розповіді, намагався все запам’ятати, але хотів також, щоби й інші дізналися про його працю, здобутки. Отож, десь у класі восьмому, коли я трохи подорослішав, запитав Ростислава Ярославовича, чи він не проти виступити перед учнями нашої школи. Він зовсім не заперечував. Тоді я, восьмикласник, мусив узгодити це з директором школи, на мене лягла організація цього заходу. Треба було ще й придбати якийсь сувенір на згадку про нашу зустріч. Пригадую, все відбулося дуже гарно й змістовно — Ростислав Ярославович розповів багато цікавого, його уважно слухали і діти, й дорослі, можливо, хтось навіть пішов його шляхом. Згодом він також побував і на відзначенні 100-річчя нашої школи, і на освяченні могили Січовим стрільцям в Оришківцях. Досі дивуюся, де ця людина черпала стільки енергії, брала стільки часу, попри свою зайнятість, на всю цю активність, усю цю роботу. Варто зазначити, що Ростислав Ярославович був до всього ще й дуже пунктуальним, часто повторював, що краще прийти швидше на годину, аніж запізнитися на хвилину».

Ростислав Пилипчук сам добре знав історію рідного села і хотів, щоб інші її також знали.

— Пригадую, був я десь у класі сьомому — він дав мені аркуш А4 і каже: «Давай так. Перепишемо всіх людей з Оришківців із вищою освітою». А тоді це не була така поширена річ, як тепер. Пам’ятаю, я, під його диктовку, своєю рукою написав чотири прізвища хлопців, які закінчили Віденський університет. Я донині пам’ятаю ці прізвища: Головатий, Дзвиняцький, Стельмащук, Потикевич. А потім уже пішли ті, хто закінчував наші виші, переважно радянські. Десь навіть я до когось додому бігав, уточнював, яка спеціальність у людини. Ось такими інтересами, «проєктами» ми жили.

Ще в нього була така звичка, коли він приїжджав до села, то перше запитання, з яким звертався до мене, було: «Славку, що читаєш?» І от, знаючи, що він має приїхати, я вже просто мусив брати якусь книжку до рук, аби не було соромно перед своїм другом. До того ж я мусив йому довести, цитуючи якісь епізоди із сюжету, що справді читав цю книжку. Тепер, з відстані років, можу сказати, що саме оці перманентні дружні «екзамени» з літератури, історії значною мірою сформували мене як особистість, зумовили весь мій подальший життєвий шлях, — ділиться спогадами пан Ярослав.

Ростислав Ярославович і сам був великим книголюбом. Його приятелі згадували, що він, навіть коли був малим і гонив корову пасти, книжки з рук не випускав ніколи. Це дало свої плоди — мав прекрасну пам’ять, був надзвичайно ерудованою людиною.

— Ростислав Ярославович завжди казав: «Або роби так, як треба, або не роби ніяк». Цей перфекціонізм він проніс із собою крізь усе життя. Дуже показовим є один епізод. Був такий український радянський письменник Василь Большак. І ось на одному з будинків у Києві встановили меморіальну табличку: «Тут впродовж 1962—1965 років жив письменник Василь Григорович Большак». А Ростислав Ярославович побував на відкритті цієї таблички, послухав і каже: «Хлопці, а хто це робив? У 1964 році цього письменника вже в Києві не було, він поїхав. Ви помилилися на рік, виправте, будь ласка». Йому обіцяли виправити. Але Ростислав Ярославович пішов туди через декілька днів — ніхто нічого не виправив, через місяць — ситуація та сама. Він знайшов номер телефону людей, що займалися виготовленням цієї меморіальної таблички, подзвонив їм — вони знову обіцяли, проте так нічого й не виправили. Тоді Ростислав Ярославович написав та опублікував у газеті «Культура і життя» статтю на пів сторінки. Почав із цього епізоду і розвинув тему. Стаття мала назву «Увіковічені помилки в датах Києва». Тоді ті хлопці, присоромлені, йому телефонували: «Навіщо ж ви це зробили?» А він їм: «Ну, я ж вас просив виправити…» Такою людиною був Ростислав Ярославович — мав свої чіткі принципи, переконання і не боявся та умів їх відстоювати, — розповідає Ярослав Євгенович.

Енергетика «цісарської дороги»

Ростислав Пилипчук зі своїм оришківським другом дуже багато мандрували, вивчали рідне село, його вулиці, закутки. Зокрема, через Оришківці проходила так звана цісарська дорога, яку вони разом досліджували. «Коли він проходив цією дорогою, мені здавалося, що Ростислав Ярославович отримує якусь енергетику від неї. Його живила оця історична пам’ять, можливість доторкнутися до часточки минувшини рідного краю, відчути оцю особливу атмосферу. «Цісарська дорога» — це було не абищо, бо ж нею свого часу їхав сам цісар… Ми добре знали, через які місцини, урочища вона проходила», — стверджує пан Ярослав.

За словами оришківського краєзнавця, його приятель-академік знав усі урочища поблизу Оришківців напам’ять: там — Ведмеже, там — Довга Долина, там — Глибока Долина, Корчакова, Чорні Лози… Коли Ростислав Пилипчук приїжджав до села, то казав, що людина має якомога більше ходити пішки, щоб відчувати землю під ногами. Тому що у багатоповерхівках — це не життя, коли ти відірваний від рідного ґрунту, природи. Він завжди говорив, що ніде так добре себе не почуває, як у маминій хаті.

— Одного разу він каже мені: йдемо до церкви, попросимо священника, щоб видав нам архів. У результаті ми переглянули всі церковні книги, що були в доступі, — а вони були оброблені якимсь хімікатом, «дустом». У Ростислава Ярославовича наступного дня навіть розвинулася якась алергія від цієї речовини. Проте нас це не зупинило. Ми всі ці матеріали розкладали за церквою на траві, поступово вивчали, щось занотовували. Це треба було бачити, з якими професійністю і запалом Ростислав Ярославович це робив, адже значну частину життя він провів у архівах, досліджуючи історію рідного краю. Досі пам’ятаю, як в одній книжці ми знайшли запис, що 13 жовтня 1908 року в нашій церкві побував Іван Франко. Знайшли також записи про отця Семена Білінського — до речі, про нього в «Історії Чортківської округи» написано, що він був дуже відомим шахістом, і до нього спеціально приїжджали люди позмагатися в шахи, шашки, — ділиться цікавинками з історії рідного села пан Ярослав.

Показовим є іще й такий епізод. Ростислав Ярославович приїхав з Києва — а в Оришківцях є стара дерев’яна церква, автентичний зруб. «Я ще з дитинства пам’ятаю на церкві напис: «1666». Але насправді вона навіть давніша — старожили казали, що святиню перевезли із села Бичківців. Там люди побудували собі нову церкву, а цю забрали до Оришківців. І ось наші церковні активісти, майстри, вирішили трохи обновити церкву, надати їй ошатнішого вигляду — взяли дерев’яні дощечки і оббили той старий брус, який, можливо, вже не мав такого презентабельного вигляду. Проте його цінність була в іншому — це ж історична пам’ятка, наш культурний спадок. Але наші сільські люди цього не розуміли, думали, що роблять добру справу, очікували на похвалу від Ростислава Ярославовича. А він подивився на це і каже: «Та ж ви зіпсували вигляд церкви, воно тепер дихати не буде». На щастя, тоді ще не була популярною оця вся пластикова вагонка, її просто не було — бо ж сьогодні маємо випадки, коли давні, історичні споруди «реставрують» саме таким чином, роблять євроремонт, оббивають пластиком. Звісно, що це — наслідки злочинного невігластва, неосвіченості людей», — із сумом констатує пан Ярослав.

До слова, дбав Ростислав Ярославович і про розвиток історичної пам’яті, свідомості громади, її відновлення. Як розповідає Ярослав Євгенович, на початку 1990-х років, коли він став головою колгоспу в селі Гадинківцях, було дуже модно встановлювати різні пам’ятники. Адже Україна тільки-но почала становлення як незалежна держава. Ярослав Євгенович згадує: «Бачу — там поставили пам’ятник Тарасові Шевченку, там — Іванові Франку. Приходжу до Ростислава Ярославовича й кажу: «Я вже найняв скульптора, буду ставити пам’ятник Шевченку в селі». А він отак помовчав, подумав і каже: «Знаєш, Шевченко до Гадинківців не має жодного стосунку. У вас там був такий видатний вчений Василь Іванович Сімович, став пам’ятник йому». І я мусив зібрати фото, різні матеріали, віддати скульптору, а той на основі цього розробив проєкт. Донині пам’ятник Василеві Сімовичу стоїть у Гадинківцях».

Телевізор знищив культуру

Як оповідає пан Ярослав, його товариш дуже любив своїх друзів, однокласників. У молодості жив дуже скромно, був справжнім аскетом, не прагнув матеріального збагачення, не дбав про «машини і дачі». Але з роками, коли почав отримувати пенсію, а також пожиттєву наукову стипендію, з фінансами стало трохи краще. Проте до грошей він все одно ставився дуже стримано. Бувало, казав: «А-а, ось той не має грошей, дам йому тисячу-дві». Дуже любив збирати друзів за спільним столом, не шкодував на це нічого. Міг замовити у ресторані гарну, багату вечерю, зібрати людей навколо себе, адже отримував щиру радість від простого людського спілкування.

— В Оришківцях свого часу був драмгурток, Ростислав Ярославович дуже цікавився його роботою, допомагав підбирати репертуар. Але згодом ця справа занепала. Ростислав Пилипчук часто повторював, що «квадратний ящик знищив нашу культуру». До комп’ютерів було ще далеко, але він уже бачив цю загрозливу тенденцію, казав: «Бачиш, люди повсідаються навколо телевізорів, не йдуть до клубу, не спілкуються одне з одним», — зітхає Ярослав Євгенович.

Останні роки життя Ростислав Ярославович Пилипчук провів у Києві. Тоді діяло таке правило, згідно з постановою Кабінету міністрів, що той, хто десять і більше років пробув ректором певного вишу, далі міг працювати радником ректора. Тож знаний науковець і викладач багато років був радником ректора Київського державного театрального інституту імені Карпенка-Карого, писав наукові статті, досить часто приїжджав до Оришківців, цікавився сьогоденням села. Помер він у 2014 році. Похований на Байковому кладовищі.

Щодо родини Ростислава Ярославовича, то його мама давно померла, в нього є ще рідний брат — доктор біологічних наук, професор, Олег Ярославович Пилипчук. Він уже на пенсії, трохи часу мешкає в Києві, трохи — в Оришківцях. Пан Олег молодший із братів — він 1947 року народження. Син Ростислава Пилипчука живе в Києві, він — підприємець. До батьківського села навідується дуже рідко.

Втім, попри все, пам’ять про Ростислава Ярославовича живе в Оришківцях — а такі ентузіасти, як Ярослав Євгенович, не дають їй зміліти на тлі напружених, сповнених воєнних реалій буднів. Адже насправді ми саме за це й боремось — за нашу пам’ять, за право бути собою, бути вільними, незалежними українцями, господарями у власній державі. Це — та філософія, та основна ідея, котру впродовж життя плекав і видатний науковець, педагог, щирий патріот свого села, краю, всієї нашої Батьківщини — Ростислав Ярославович Пилипчук. Це — той спадок і заповіт, який ми маємо передати й наступним поколінням, зберегти його і примножити для нащадків. Як відзначає Ярослав Євгенович, після переможного закінчення війни, котра точиться в Україні сьогодні, нас очікує іще одна, внутрішня «війна» — з корупцією, політичними та економічними негараздами. І якраз такі люди, громадяни, патріоти, яким був і Ростислав Ярославович Пилипчук, повинні стати на чолі цієї боротьби, допомогти нашій країні здолати всі перешкоди на шляху до успішного, процвітаючого, європейського майбутнього.

Уляна ГАЛИЧ.

Фото надав Ярослав УГЛЯР.