У найскладніші часи українську культуру рятували і «витягували» з трясовини занепаду, сказати б, культові постаті — нерідко, на жаль, недооцінені сучасниками, проте безмежно талановиті й віддані. Гадаю, настала пора нам, українцям, залишити оцю тезу про недооціненість наших геніїв у минулому і почати цінувати справжнє — по-справжньому. Напередодні її концерту в Тернополі, котрого дуже чекаємо, пощастило поспілкуватися з легендою сучасної української культури і музики, зокрема, народною артисткою України, співачкою та авторкою пісень, музиканткою, радіо- і телеведучою, кандидаткою філологічних наук, громадською діячкою, волонтеркою Марією Бурмакою.
Мушу зізнатись, що пісні та музика Марії надихали і особливим чином резонували в мені, скільки пам’ятаю себе свідомою особистістю. «Із янголом на плечі», «Не бійся жити», «Сонцем, небом, дощем», «Ми йдемо», «Хто я така є», «Пробач»… Всіх і не перелічити. Впевнена, що і наші читачі добре знають творчість цієї талановитої виконавиці, вирізняють з-поміж усієї нашої музичної спільноти її унікальний, оксамитовий тембр, її автентичну українську мелодику.
А ще, при нагоді зазначу, що «Вільне життя плюс» має особливу приємність привітати мисткиню з її особистим святом — Марія Бурмака нещодавно відзначила день народження, їй виповнилося красивих і наповнених сенсом 55! З цієї приємної нагоди сторінки співачки в соціальних мережах заповнили вітання, теплі слова від колег і шанувальників, друзів і знайомих… А «Суспільне. Медіатека» поділилися особливим відеозаписом —19-річна Марічка Бурмака бере участь у фестивалі «Червона рута», виконує пісню на слова Олександра Олеся «Ой не квітни весно»…
«Гітару можна взяти з собою»
Власне з історії участі в цьому, поза сумніву, культовому фестивалі і починається наша розмова — точніше, навіть із передісторії. Запитую співрозмовницю, що привело її у музику, спонукало обрати для себе гітару, як наважилась взяти участь у знаковій і навіть протестній на той час «Червоній руті».
«Батько вчив мене співати з раннього дитинства, — починає розповідь Марія Бурмака. — Мої батьки познайомилися, коли грали в студентському симфонічному оркестрі Харківського університету. Тато навчався на історичному факультеті, мама приїхала вступати на радофізичний, а потім вчилася на двох факультетах — радіофізичному і біофізичному. Окрім того, що отримували освіту, обоє вони грали на скрипках. Упродовж подальшого життя мама до музики не поверталась, а ось тато грав усе життя. І він мене почав вчити співати років із трьох — коли зрозумів, що в мене є музичний слух. При чому він вчив мене наспівувати Баха, Шуберта, Моцарта, Вівальді — усе, що він грав. До речі, був досить строгим — пригадую, як ми гуляємо з ним по Харківському парку, він мене вчить «Серенаду» Шуберта співати, я якусь ноту неправильно беру… Він сердиться. Але уже до років шести-семи я співала другу партіту Баха, «Турецький марш» Моцарта». Виступала в садочку, виконувала сольні номери — добре пам’ятаю, що улюбленою піснею була веснянка «Розійшлись хмарки, гляне сонечко», яку виконувала Ніна Матвієнко. Далі була музична школа, вибір інструменту — батько не те, щоб наполіг, але переконав мене, що це має бути гітара. Аргумент його був простим: «Коли ти захочеш піти з друзями на якийсь пікнік, піаніно ти не зможеш з собою взяти, а гітару — так». І власне кажучи, так воно і сталося — з того часу пройшло багато років, а гітару я досі завжди можу взяти з собою — і беру. А особливо останнім часом, коли є дуже багато виступів у непристосованих до цього умовах — в місцях, де тебе чекають. Це і військові госпіталі, і десь на фронті, на передовій — я часто їжджу туди, до наших захисників. Гітару можна взяти з собою — сісти й зіграти, більше нічого не потрібно».
А повертаючись до перших кроків у музиці, Марія каже, що вона супроводжувала її впродовж усього шкільного життя, не покинула й за часів студентства. Хоча дівчина обрала для себе філологічний факультет Харківського університету, навчання поєднувала із заняттями музикою: «На першому курсі навчання поїхала до Києва на конкурс самодіяльності, і там познайомилася з хлопцями, які згодом створили гурт «Рутенія» — це були Кость Єрофеєв, Володимир Чемерис. Вони мене переконали, що я маю писати музику — перша моя пісня була на слова Богдана Лепкого «Вороне чорний». Це були 1988—1989 роки, у повітрі вже вирували українські настрої, відчуття що імперія має розвалитися. Вже проводились такі заходи як з’їзд Товариства української мови в Києві, або, наприклад, у Харкові, в районі Новій Баварії ми встановлювали хрест Січовим стрільцям, міліція нас розганяла. Я в усьому цьому брала участь, до того ж, навчалася на філологічному факультеті, тому й мої перші пісні були такими, я обирала вірші наших знакових поетів. Також їздила в етнографічні експедиції — записувала, обробляла народні пісні. Брала участь у різних фестивалях авторської пісні — у 1989 році перемогла на фестивалі «Оберіг» у Луцьку. Там зустріла Кирила Стеценка, Анатолія Калиниченка — вони спонукали мене взяти участь у відбірковому конкурсі «Червоної рути». Я поїхала на «Червону руту» у Чернівці, і стала лауреатом. Оце відео, опубліковане архівом «Суспільне Медіатека» — це вересень 1989 року, «Червона рута», і я співаю пісню на слова Олександра Олеся, які були актуальними на той момент, і мають величезне суспільне значення й до сьогодні. На той момент я мала збірку Олеся, яка була видана в 1961 році, і згодом була вилучена з бібліотек, як і дуже багато іншої української літератури. Ми в родині про це знали, тато десь знаходив ці заборонені видання і приносив додому — вже пізніше Олесь був виданий в Україні».
Стати ланкою, що не розірвалася
«Все своє доросле життя я відчувала, що в мене є певна місія і певне завдання — про це мені казав тато, якого, на жаль, не стало у 2016 році. Я відчувала, що повинна донести до людей це українство, стати неперерваною ланкою у ланцюжку певного духовного, історичного зв’язку . Хоча я дуже люблю виступи на концертах, і це для мене найбільша насолода, але найважливіше — це писати, відгукуватись на те, що я бачу навколо. У 1989 році це були одні пісні, потім були «Ми йдемо», «Не бійся жити», і «Поцілуй мене на прощання» — на початку війни, а на початку повномасштабного вторгнення — пісня «Повернись живим». яка була для мене дуже важливою… Тепер це пісня «Братику», присвячена моєму братові Святославу, якого я втратила — він був артилеристом. Тобто мені є, що сказати, і я хочу це сказати світові. Воно не завжди добре сприймається, не завжди є популярним. До 2022 року багато радіостанцій просто не брали мої пісні — адже це не була поп-музика, натомість — завжди була українська мова, завжди були якісь сенси, — ділиться співачка. — Тепер у мене є виступи, мене запрошують на телепрограми, беруть інтерв’ю, я помітна, я є. Випускаю пісні, концертую — це титанічна робота. Тому що мені завжди було набагато складніше, ніж багатьом іншим — навіть тепер я певною мірою стою осторонь у нашому шоубізнесі. Але я це приймаю — цей шлях довший, але він для мене єдино прийнятний. Хочу сказати щось важливе — якщо навіть одна людина зі ста зрозуміє мене, мою творчість, і це її підтримає, то, вважаю, це і моєю життєвою місією».
Прикметно, що Марія Бурмака нікого не прагне засуджувати, критикувати, навіть тих колег, котрі довгі роки працювали на російському ринку, співали російською мовою. На її погляд, кожна людина має право на помилку та її усвідомлення і виправлення. Але, з іншого боку, подібних помилок сама вона ніколи не робила. «Я мала нагоду працювати на російському ринку, але не зробила цього. Були пропозиції і виступів, і розвитку кар’єри — навіть кар’єри українською мовою. Але для мене росія завжди була потенційним ворогом — я дуже добре знаю історію, знаю, що робили з нашими поетами. Я бачила певні тенденції ще у 1991—1992 роках, а особливо з приходом путіна до влади — бачила, як зображають українців у російських фільмах, у новинах, як готується їхнє суспільство. Я розуміла, що воно готується до війни з нами. Тому співпраця з росією для мене завжди була неприйнятною, непотрібною, я ніколи цього не робила, і тепер мені нема за що вибачатись. Жодних колаборацій з людьми, які сьогодні випускають по нас ракети, в мене не було, і совість моя чиста», — наголошує мисткиня.
Звісно, на творчому шляху людині з подібною принциповою позицією ніколи не було занадто просто. Зізнається, що були моменти, коли довелося скасувати два заплановані концерти у Львові, бо не продались квитки: «Звичайно, це боляче і прикро, особливо коли відверто проросійські, «попсові» виконавці збирають зали — але ситуації бувають різні. Я на своєму шляху, і моя мрія — продовжувати».
Дитяча музика дуже подобається дорослим
Марія Бурмака — творча особистість широкого формату. Вона не тільки авторка пісень і музики, — жінка є радіо- і телеведучою, педагогинею, музичною редакторкою. Розповіла, зокрема, про надзвичайно цікавий проєкт, який, на запрошення Миколи Княжицького, створила і вела свого часу на каналі TVi. Називався проєкт «Музика для дорослих з Марією Бурмакою». Це була програма, де музиканти могли грати наживо і спілкуватися про певні світоглядні речі — формат «розмови розумних людей». «Я придумала цю назву — на той час вона була досить провокативною, але у моєму розумінні «дорослі люди» — це люди, які вже мають певний досвід, щось розуміють у житті, про щось можуть говорити. Бо музика «попсова» — це музика підліткова і дитяча. Так ми про цей кажемо, і нічого образливого в цьому нема. Але в нашому медіа-просторі завжди більше місця знаходилося саме для попси, а серйознішої музики не було — її не брали ні на телебачення, ні на радіо, бо «неформат». І от я запрошувала цікавих музикантів, вела цю програму,— вона не була патологічно серйозною, ми могли жартувати, сміятися, обговорювати якісь важливі питання. Це був такий вечір для людей, які мають певний рівень розуму та освіти. До речі, одні з перших виступів гурту «Без обмежень» (вони називались тоді «Without Limits»), або гурту «Один в каноє» — це було в нашій програмі», — розповідає моя співрозмовниця.
А від музики для дорослих — до дитячої музики, яку також пише Марія. Пригадує, що в її дитинстві дитячих пісень українською мовою взагалі не було — те, що існувало, було російською. «Але я почала писати дитячу музику не з цієї причини. В 2011 році в мене був непростий період — не стало моєї мами. І мої друзі мені сказали: «Немає україномовних пісень для дітей». Я не могла тоді писати якихось ліричних, дорослих пісень, але вирішила, що дитячі — зможу, — ділиться музикантка. — Так і написала перший альбом для дітей. Це були пісні на вірші Наталі Забіли, Андрія М’ястківського, а один текст я написала сама — це пісня «Можна бути песиком, можна бути котиком». Ви не повірите, але це хіт на кожному концерті. Потім написався і другий дитячий другий альбом — там були «Волохатий павучок», «Бджілка і корівка» — і якось воно понеслось. Я взагалі дуже люблю писати для дітей — мене часто запрошують виступити для них, і я отримую величезне задоволення. Діти моментально включаються, починають співати з тобою — потім багато дітей мені пише в Інстаграмі, я з ними спілкуюся… Потрошку починаю думати над тим, щоб видати третій дитячий альбом. Це дуже надихаюча річ — на кожному концерті я виконую дитяче, що дитяче дуже подобається дорослим. До речі, військовим також дуже подобаються дитячі пісні — вони починають радіти, підспівувати, на обличчях з’являються усмішки. Для мене це дуже важливий момент».
Кожен із нас сказав би: «Я не витримаю»
Волонтерством Марія Бурмака почала займатися ще до 2014 року, допомагала хворим з онкологічними патологіями — адже сама втратила обох батьків через рак — допомагала паліативним хворим, дітям. «Завжди були теми і люди, які потребували допомоги, і я намагалася допомагати. Роблю це і тепер. Беру участь у благодійних концертах, виступаю безкоштовно — ніколи не відмовляю, коли просять виступити для дітей військових. Долучаюся до великих зборів, бували й ситуації, коли збирала самостійно — на тепловізори, на дрони для тих бригад, яким хочу допомогти адресно. На жаль, насправді не вистачає фізичної можливості допомогти всім — але намагаюсь робити все прозоро, публікувати звіти, щоб люди розуміли, на що пішли зібрані кошти. Але у всьому, що робиться в напрямку волонтерства, я — просто провідник, гроші збирають люди. Я про це пишу, для звітності, але не так, щоб самій вихвалитися цим», — каже Марія.
До теми проживання війни — музикантка вже згадувала про пісню «Братику», на яку знятий також і відеокліп. Це надзвичайно потужний емоційний твір, народжений із болю. «При цьому хочу сказати важливу річ: мій брат Святослав Бурмака брав участь у боях під Києвом, служив у 43-й окремій артилерійській бригаді імені Тараса Трясила — працював на самохідній гарматі «Піон». Спочатку був такелажником, подавав снаряди, потім — навідником. У їхньому відділенні було вісім чоловік, і коли я допомагала братові, все треба було множити на вісім. Я ж не могла купити одні тактичні навушники, наприклад… — згадує Марія Бурмака. — Брат був поранений, отримав контузію, але його не стало вже у цивільному житті. Він не поліг у бою, а помер від серцевого нападу, вже після госпіталю. Безперечно, його вбила війна, навіть є відповідний висновок ВЛК — він похований на Алеї героїв у Бортничах… Але, коли я оприлюднила кліп на пісню «Братику» на ютубі, його прокоментувала одна жінка, яка мене дуже зворушила. Вона написала, що її загиблий брат не був героєм — він був кухарем, годував солдат на фронті. І от я хочу сказати, що кожна людина, яка перебуває там, на передовій, є героєм. І отой кухар — він був Героєм. І мій брат теж був Героєм — він добровільно пішов у військкомат на початку повномасштабного вторгнення, хоча його дружина була вагітною і невдовзі, 6 квітня народила дитину. Тому моя пісня — вона про всіх втрачених братиків, про наших Героїв і про біль, який залишається після їхньої втрати — залишається назавжди, як відкрита рана на серці».
Запитую, як вдається впоратися Марії із болючими реаліями сьогодення.
«Для нас усіх зараз головне завдання — витримати, насамперед, оце шалене емоційне навантаження, — каже вона. — Якщо говорити про мене — от я приходжу після концерту на свій день народження, 16 червня, ледве встигаю розібрати всі квіти, чую тривогу, розумію, що на нас летить, спускаюся в укриття. Вранці бачу страшні наслідки російського удару, але мушу їхати під Миргород, на Дібрівський кінний завод, на зйомки нового кліпу… Якби нам десять років тому сказали, що нам доведеться жити в цих умовах, кожен із нас сказав би: «Я не витримаю». Але ми якось витримуємо. Та писати про це я не можу, навіть пісню «Братику» на концерті співати не можу — в деяких ситуаціях психіка себе просто рятує, забороняє тобі плакати, відчувати. Деколи, щоправда, трохи відпускає, і тоді — тільки сльози. Але цього ніхто не бачить».
Святий Миколай живе у Тернополі
Насамкінець запитую про Тернопіль, про майбутній концерт, який відбудеться 26 червня. Марія Бурмака каже, що давно не була в нашому місті, дуже чекає зустрічі. «Бували періоди, коли я часто відвідувала Тернопіль, навіть перебувала там по кілька днів. А одного разу отримала просто фантастичне враження — це був якраз той грудневий вечір, коли ходить святий Миколай. Ми йшли містом із музикантами і раптом побачили, як навколо однієї із церков простує він — в одязі чудотворця, з бородою (сміється — У.Г.). Тож відтоді я всім розповідала, що бачила святого Миколая, і він живе в Тернополі! А ще — пам’ятаю, коли після одного з перших приїздів у Тернопіль розповідала про нього своєму молодшому братові Святославу. І він ніяк не міг зрозуміти: «Та як це може бути, в центрі міста — озеро? Кажу йому: «Так, озеро в центрі міста!» Тому в мене дуже теплі спогади про Тернопіль, я всіх дуже чекаю, буду рада побачитись, почутись. Це буде акустичний концерт, невеликий затишний зал у вас «Na пошті». Переконана, буде дуже тепло і класно , адже я беру з собою гітару і їду спілкуватися із друзями».
Уляна ГАЛИЧ.
Світлини із соцмереж Марії БУРМАКИ.