Спілкування потребує від людей дотримання соціального етикету. Серед формул ввічливості чільне місце займає і вибачення. Часто чуємо: «Я вибачаюсь». Та чи правильно це? З цього приводу думки мовознавців розділилися. Зокрема, Олена Курило зазначає: «Це вибачаюсь з російського, теж хибного, «извиняюсь».
Його доконче треба викинути з української мови. По-українському кажуть: вибачайте, вибачте, даруйте, пробачте». Б. Антоненко-Давидович, Є. Чак та інші вважають це слово неприпустимим у літературній мові, аргументуючи це тим, що частка «-ся» виражає зворотність дії, а отже, кажучи «я вибачаюсь», людина нібито вибачає сама себе. На захист нормативності вибачаюсь виступив відомий мовознавець Святослав Караванський. На його думку, це скорочена форма від ширшого звороту вибачитися перед кимось.
І все-таки варто погодитися зі Світланою Богдан, яка вважає, що потрібно дотримуватися сучасної літературної норми, надаючи перевагу формам вибач, вибачте. Вона звертає увагу на відмінності тлумачення форм. Вибачаюсь — це ще процес, незавершеність дії, а форми вибач, вибачте означають завершений акт.
У листах класиків читаємо: «Знаю, що у Вас лихо з очима, а пишу так погано. Даруйте!» (Богдан Лепкий до Я. Веселовського); «Тепер дуже прошу вибачити мою настирливість!» (І. Микитенко); «Прошу пробачити, все це ви одержите трохи далі від кордону» (О. Досвітній); «Ще раз прошу не гніватись за мою сміливість» (М. Коцюбинський); «Мені соромно, що знову повинен просити пробачення, оскільки запізнився відповісти на Ваш цінний лист» (І. Франко до В. Ягича).
Звернімо увагу на те, що в українській мові дієслово вибачте вимагає після себе давального відмінка (кому?) мені, а не (кого?) мене: «Вибачте мені за те, що не змогла зробити більше».
Отже, замість «я вибачаюсь», можна обрати влучніший варіант: вибачай (вибачайте); пробач (пробачте); пробачай (пробачайте); даруй (даруйте); не гнівайся (не гнівайтеся); не сердься (не сердьтеся); не ображайся (не ображайтеся); не прогнівайся (не прогнівайтесь).
Обираючи ту чи іншу мовну формулу, ми створюємо тональність вибачення. Ну і головне, звісно, щирість вимовленого.
Вікторія ОСІПОВА,
літературний редактор «ВЖ плюс».
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте