Того вечора Лідія Михайлівна, як завжди, переглядала теленовини. Репортери не втомлювалися розповідати про стрибок цін, викрутаси політиків і неспокійний схід. На екрані замиготіли кадри руїн ущерть розгромленого містечка.
Старий чоловік у поношеному одязі ніс відро води до своєї напівзруйнованої хати і бідкався журналістові: «А куди маю їхати? Кому я потрібен? Ні маєтків, ні грошей. Один, як палець на білому світі. Тож чекаю із дня на день чи то миру, чи смерті». Лідія Михайлівна кинула ще один погляд на чоловіка і раптом зойкнула — та то ж Максим!
Цілу ніч жінка не стулила очей. Згадувала своє перше кохання. Вона закінчувала школу, коли бравий і ставний Максим, що тільки-но повернувся з армії, запросив її до танцю. Юній дівчині заздрили всі подруги, а вона літала на крилах від щастя. Непомітно відквітувала весна. А літо було клопітким і виснажливим — пора вступних іспитів. Мрія всієї Лідиної сім’ї збулася — вона таки вступила до училища, навчатиметься на медсестру.
Лякало лише одне: розлука з коханим. Та коли поділилася з ним тривогою, Максим ошелешив її іншою вісткою: він вирішив поїхати із села. Пояснив, що без Ліди тут його ніщо не тримає, а друг, із яким служив, кличе працювати у шахті. Насамкінець тяжкої розмови пригорнув дівчину до себе і мовив:
— Я багато думав про нас. Ти будеш вченою міською панею, а я звичайний простий роботяга, ще й напівсирота. Твої батьки такого зятя і на поріг не пустять. Напевне, доля не хоче, аби ми були разом.
Ліда плакала, але переконати коханого не змогла. Відтоді бачила його лише раз на рік, коли приїжджав додому із Донеччини у відпустку. Спочатку сам, згодом — із дружиною. Дітей Бог їм не дав. А потім мати Максима померла, він продав хату й зовсім перестав навідуватися до села.
Уже і вона, Ліда, до рідної оселі не приїжджала скільки років. Та відколи поховала чоловіка, так і тягнуло її з міської квартири до праці на землі. Діти на роботі, а їй нема за що взятися. Тоді домовилася із донькою та зятем, що житиме на дачі. Тут їй затишно, є маленький комфортний будиночок, грядки, квітник. Правда, деколи самотньо буває, але добре, що діти внуків на вихідні привозять.
У суботу Лідія Михайлівна не витримала й розповіла про Максима доньці. Зітхнула: ех, життя, життя… А та раптом обняла маму і промовила несміливо:
— То, може, доля хоче, аби ви із Максимом тепер, на схилі літ були разом? Давай попросимо волонтерів, аби його розшукали…
Ілона АНДРОЩУК
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте