Зимовий вечір. Легенький сніг. Йду. Слизько, але не падаю. Мороз пробирає до кісток. Я думаю про гарячий чай. І про тебе. Який ти? Хто ти?
Ми часто говоримо про любов. Але чи відчуваємо її?
Твої манери, усмішка, погляд претендують на Голівуд. Ти такий чудовий. Але чи ти справжній? Мені тепло з тобою. Але чи цього тепла я хотіла? Зовнішнього тепла.
Ти хочеш дивитися мені в очі, а я не хочу: твій погляд холодний. Ти хочеш говорити мені красиві та солодкі слова, а мені набридло їх слухати: вони пусті. Ти хочеш постійно посміхатися мені, а я не посміхнусь тобі у відповідь: моя усмішка буде фальшивою.
Враз я прокинулась. Що це зі мною? Зіштовхнулась із перехожим:
— Вибачте.
— Дивись, куди йдеш!
Чому я думаю про все це? Адже вчора я казала, що люблю. Звідки сумніви? Може, ця любов така ж, як і сьогоднішній сніг, що завтра розтане?
Не знаю… Я заплуталась.
Дім. Пишу.
Оксана МАКОГІН,
студентки 4 курсу факультету філології і журналістики
Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте