Село як село, як і колись було. Але люди не ті: одні повмирали, другі виїхали на заробітки, а треті ще малі, ходять до школи (добре, що ще діє).
А колись (коли я ще був школярем) було два класи: А і Б, у кожному по 22 учні. Нині в усій школі ледь сотня набирається.
Однак є ще в селі дідусі й бабусі 80-річні, хворіють. Їм потрібна допомога. Тож син чи дочка (якщо вони в селі), чи сусідка порадять такі-сякі ліки — і хворі як можуть зі своїми недугами борються. Доводиться стареньким просити, аби хтось зробив укол. І хоч вміють ті люди в руках шприц тримати, але ж не фахівці — і це має певні наслідки. Ще й не задарма сільські «фельдшери» ті уколи роблять.
Село забуте владою, керівниками. А ті старі хворі люди, нині нікому не потрібні, колись віддавали свої сили і вміння селу, на їхніх плечах усе тут трималося: землеробство, ферма, промисли.
Було б добре, якби у малих селах були створені медичні групи з фельдшера і двох-трьох медсестер, які б відвідували стареньких хворих удома, надавали потрібну медичну допомогу: виписували ліки, робили уколи, консультували. Адже це так необхідно!
Прошу редакцію опублікувати мій допис у газеті. Сподіваюся, що ті, хто відповідає за організацію охорони здоров’я на місцях, прочитають його і навіть у найвіддаленішому, найменшому селі старі хворі люди не залишатимуться кинутими напризволяще.
Онисим ЛЕСІЦЬКИЙ
с. Бурдяківці Борщівського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте