Не покидає мене образа, бо довелося зіткнутися з такою проблемою, якої і не було б, якби ми, українці, були хоч трохи ввічливішими, небайдужими до тих людей старшого віку, які нас оточують. А ми думаємо, що однією ногою майже в Європі, але куди нам до Європи!..
Нещодавно мені довелося поїхати в Тернопіль (я збаражчанка), аби звідти потрапити на цвинтар, у село Довжанку. Як туди доїхати, який автобус може довезти, я не знала — ми поховали брата на Різдвяні свята. Вирішила доїхати до автобусної станції, де зупиняються автобуси дальніх рейсів.
Один із водіїв порадив запитати в касі №1, як краще доїхати. Підійшла до касира, запитала. А вона у відповідь так гаркнула, що мені здалося, що я вже на цвинтарі! А коли я ще раз перепитала її, до кого мені звернутися, то жінка відповіла, що вона — не довідкове бюро. У довідковому інша жінка була ввічливішою, хоч сказала, що теж не знає, як мені допомогти. Втім, поцікавилася у своєї колеги (це та ж каса №1), а та їй відповіла, що потрібно запитувати у водіїв, які їдуть на Золочів, на першій стоянці. Я побігла туди. Біля автобуса у водія спитала, чи проїжджає він біля с. Довжанки й чи стає біля цвинтаря. Сказав, що якраз туди їде, й дозволив мені з ним доїхати. Дякую цій людині, дай йому, Боже, здоров’я. Тож чому мені та жінка в касі так не пояснила, може, потрібно було їй наперед заплатити й купити те ввічливе слово?
Я була у Європі — їздила до сина в Португалію. Сталося так, що в дорозі вийшла не там, де мені потрібно було. Не знала ані мови, ані де я опинилася. Жінка-португалка навіть вийшла через мене з автобуса, в якому їхала у своїх справах, довезла мене до місця призначення, ще й заплатила за мій квиток. Я всім розповідаю, які добрі люди в європейських державах. А тут, в Україні, свої люди… Поки щось довідаєшся, то перепрієш…
Вибачте за такий емоційний лист. Але мені дуже хотілося б, щоб моя образа була на користь тій людині. Нехай їй Бог дасть терпіння і ввічливості до людей.
Євгенія ЛІВАНДОВСЬКА
м. Збараж
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте