Уже стало доброю традицією для почаївців провадити поминальне Богослужіння в роковини бою під Крутами. Ось і цього року багато жителів міста зібралось біля пам’ятника борцям за волю України на панахиду за загиблими, яку відслужив настоятель храму Андрія Первозваного УПЦ Київського патріархату о. Роман. Відрадно, що рік у рік збільшується кількість присутніх на цих заходах, що серед них переважають молоді люди віком до тридцяти. Це в їхніх руках майбутнє України.
Саме до них і були звернені слова міського голови В. С. Бойка, який закликав пам’ятати про подвиг юних патріотів Вітчизни, які в критичні хвилини рішуче стали на її захист. Натхнене їхнім прикладом нинішнє покоління подвигом Небесної Сотні і захисників Донбасу тільки підтвердило вічність і живучість ідеї Незалежності України.
Для Почаєва Крути були особливою битвою, адже в цьому бою з московськими загарбниками брав участь чи не єдиний з Тернопілля Михайло Михайлович Рожко. На Богослужінні були присутні зять М. М. Рожка Н. А. Петровський, внук Ю. М. Міщерин і правнуки.
Уродженець Черкащини Михайло Рожко (1891) в січні 1918 року навчався на медичному факультеті Київського університету ім. святого Володимира (нині Національний університет ім. Т. Г. Шевченка). У надзвичайно критичний для України момент, коли тодішні найдемократичніші політики «грались у солдатики» політичною тріскотнею про те, що «українському пролетаріату немає потреби воювати з російським», обирали «достойних» командирів у боєздатних, щойно з фронту військових частинах, необраний царський генерал на чолі «рабочє-крєстьянской» банди завойовників «всупереч» заявам більшовицьких миротворців сунув «визволяти» Київ. Як це схоже до нинішніх путінських «шахтарів і трактористів», які «визволяють» Донбас.
Шлях до серця України був відкритий. Боронити нікому. Ті, що найперше мали стояти на шляху загарбників, «боролися за справедливість» на мітингах, затято захищаючи свою «правду». Саме тоді і був кинутий клич до університетської молоді зі зброєю в руках стати на захист України. Одним з таких вояків, палким патріотом-добровольцем був і студент Михайло Рожко.
Поранений під Крутами він, підлікувавшись, став офіцером армії УНР, з якою пройшов весь її важкий шлях. Мав урядові нагороди які вручав йому особисто С. Петлюра. Був учасником зимових походів (1919, 1921) і бою під Базаром. Згодом інтернований у Польщу. В пошуках роботи в середині двадцятих потрапив до Почаєва. Тут завів сім’ю, обжився. Займався лікарською справою.
Провадив активну участь у проукраїнському громадсько-політичному і кооперативному русі. Про це пише тодішній часопис Кременеччини «Церква і Нарід». Свого часу в його домі переховувався від переслідування відомий генерал-хорунжий армії УНР М. Омелюсик.
Перебував під пильним наглядом влади. Поліцейський Коркушко супроводжував Михайла, буквально на п’яти наступав. І тільки його велика популярність і авторитет стримували польську владу від більш радикальних дій, щоб не розбурхати «вулик».
У січні 1940-го Михайла Рожка заарештували і на 20 років вивезли на заслання. Така ж доля спіткала і його сім’ю. Дружина з трьома малими дітьми (меншенькій — до року) страшенно бідувала і вижила тільки завдяки таким же почаївським арештантам.
Був учасником Кенгірського повстання 1954 року.
Сім’я в середині п’ятдесятих повернулась до Почаєва.
Михайла звільнили в 1958 році без права повернення в Україну. Один раз він таки наважився таємно відвідати Почаїв. Став заслуженим лікарем Казахстану. Помер на чужині 1963 року. Там і похований.
2011 року коштами громадськості міста на будинку, де мешкав Михайло Рожко, встановлено меморіальну дошку.
Не хотілось би, але не можу не сказати: надто мало, як для Почаєва, прийшло пом’янути загиблих. Чи не своєю інертністю ми закликаємо Путіна «визволяти Україну» від «фашистської хунти». Якби на такі заходи збирались не сотня–друга, а тисячі поминальників, якби ця московська «недоросль» із наполеонівськими замашками бачила нашу одностайність і рішучість, навряд чи посунула б у Крим і на Донбас. А так «маємо те, що маємо».
Ось на що нам першочергово потрібно звертати увагу, якщо не хочемо крові на нашій землі. «Де зупиниться Росія в своїх інтересах?» — запитали журналісти одного московського високопосадовця. «Там, де зупинять», — відповів він.
Тільки наша єдність, тільки наша сила зупинить агресора.
Лише наївні люди думають, що в путіних можна щось випросити. Запам’ятайте: Москві ніколи не догодите і не випросите в неї нічого, крім ганьби. Навпаки, наша лояльність її тільки заохочує. Це перевірено вже віками.
Тимофій ПАЛІЙ
м. Почаїв Кременецького району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте