Присвячується всім, хто в любові й повазі зустрів срібний, золотий ювілеї подружнього життя, з побажаннями дочекатися діамантового, вдячного, коронного весіль.
Серпнева ніч. Безкрає синьо-оксамитове небо і — зорі. «О зорі, зорі, вічно вам сіять і провіщать комусь блакитне щастя», — мовиться в пісні. А в ніч із 12 на 13 серпня 2013 року був такий зорепад, що аж дух перехоплювало. Метеорити, боліди, персеїди летіли, спалахували, мерехтіли та згоряли. Люди завмирали від захоплення, загадували бажання… Скільки бажань полетіло в цю ніч у височінь безмежну! Хай би здійснилися всі добрі.
…На пагорбі сидять двоє. Позаду них — ліс, внизу — річка, село, а над ними — Всесвіт. Щороку 12 серпня вони приходять сюди, щоби скупатися в таємничій ночі та в ніжності одне до одного.
— Мартусю, ти не змерзла?
— Що ти, Максиме. Ніч тепла. Наша весільна ніч, що змінила день нашого вінчання.
— Мартусю, ти була найкращою нареченою в світі.
— І день був гарним, і ніч. Тільки зорепаду такого, як нині, не було. Зірка! Зірка летить! Я загадала бажання…
— Моя ти дівчинко… В мене також є бажання. Навіть мрія.
— Скажи.
— Ні, спершу ти скажи.
— Ми, Максиме, як малі діти — ще посваримося зараз.
— Ми і є діти. Бог нас любить, як Своїх дітей.
— Дивись, аж дві зірки летять! О Господи, дай здоров’я нам і всім людям, хто зараз молиться чи спить, або цілується. Може, працює як лікарі, пожежники, провідники, охоронці…
— Ми ж з тобою щасливі: сидимо під самим небом. Люди вже, напевне, сплять.
— Думаю, Мартусю, хтось таки вийшов із хати і дивиться на зорепад, милується прекрасним Божим світом. Пам’ятаєш, як у Святому Письмі описане створення світу?
— Як не пам’ятаю… Дідусьо Грицьо нам завжди читав Біблію. Спробував би хтось щось пропустити чи не знати молитви. Ніхто не мав права ложку до рук узяти, якщо не перехрестився.
— Марто, аж три зірки падає! Наші бажання сповняться…
— Поцілуй мене, Максимчику…
— Із задоволенням. Твої губи такі… як ні в кого.
— Так, так… Зізнавайся, кого ти ще цілував?
— Марто, та нікого… Тільки в 10 класі Оксану Ляшиху цьомкнув у вухо.
— Та ти що! І до 25 років нікого не цілував, на мене чекав? Не вірю!
— Не мав часу на такі дурниці. Тобі ж було 18. Як побачив тебе — відразу й одружився, бо ж старим уже був.
— Ти — старим? Та ти ще й тепер молодий. Максиме, я дарую тобі з нагоди нашого подружнього ювілею хрестик. Срібний, як зорі. Цілую тебе ніжно й хочу, щоб ти охороняв мій дарунок, як мене… не стане. Лікарі казали, що маю всього кілька місяців.
— Що ти їх слухаєш, Мартусю! Відзначимо ще наступного року своє весілля й тоді підемо гайтю, як у тому анекдоті.
— А, пам’ятаю. Це коли старенькі сховалися від смерті в дитсадку, а вона їх знайшла і сказала: «Доїдайте кашу й підемо гайтю». А мені не страшно вмирати, бо молоді вмирають. У нас же, Богу дякувати, золоте весілля нині…
— Ти так гарно придумала, що в день нашого вінчання ми все приходимо сюди. Одного разу ти навіть вагітною тут була, через десять днів сина народила. Якщо чесно, я навіть боявся тоді йти з тобою… Скільки поцілунків тут відлунювало! А дивися, які гарні наші деревця, що ми посадили на срібне весілля. Такий тоді дощ періщив! Ми були мокрі, але щасливі… У неділю наші всі приїдуть: діти, внуки, правнуки. Треба буде показати їм наше місце.
— О Мартусю, чотири зірки! Отже, бажання здійсняться. А ще я думаю, що в жодному ресторані неможливо так чудово відсвяткувати.
— Не впізнаю тебе, Максиме. Ти такий говіркий сьогодні, як ніколи. «Тарахкало» якесь. Дякую тобі за все. Так якось ніби мало прожила, добра не так багато зробила.
— Не гріши, Марто, бо ти не для себе жила — для інших. Мене цяцькала, дітей, а внуків — слів нема. Та й на роботі тебе поважали, бо не скривдила нікого.
— Скривдила. Нюсю Миронову. Пам’ятаєш, як я вагітною Андрійком була, то дуже поправилася. Якось вона мене зустріла та й каже: «Йой, яка ти, Марто, грубезна стала! Твій Максим тепер собі фігурову дівку знайде, а тебе залишить». І знаєш, що я їй відповіла? Хай залишає, — сказала. — А я твого Мирона відіб’ю, бо він таких, як ти, Нюсенько, не любить. Так і сказав мені: «Мартусю, ти тепер така слічна. Не те що моя Нюська, ніби голку з’їла».
— О, ти не скривдила її. То вона сама винна була.
— Життя, Максиме, то наче в одні двері ввійшов — в інші вийшов. Деколи здається, що мені тільки 40—45 років, але не стільки, як є. Ще й така хвороба причепилася…
— Марто, ми ж обіцяли одне одному говорити нині тільки про хороше. Наприклад, про любов.
— Але було в нашому житті багато гірких моментів, втрат. Батьків поховали, сестру твою молоденьку, мій брат не повернувся з Афгану…
— Прошу, Мартусю, не згадуй. Яка зірка! І слід прямий… Дивися, як чітко видно Полярну зірку, сузір’я Великої Ведмедиці, Чумацький Шлях — ніби чумаки небо сіллю притрусили. Василь Олександрович навчив нас не тільки астрономії, а й любити Всесвіт. Пригадуєш, як вечорами на шкільному подвір’ї ми вивчали зоряний світ?
— Я любила фізику. Вчителька наша хоч жінка, а дуже розумілася на техніці, в електриці. Ти хотів би бути школярем, Максиме?
— Е, ні! Тепер інша наука, бали…
— Ну, чоловіче, будемо вже додому збиратися. Всі бажання загадали, зорепад побачили.
— Ще трошки посидимо. Так хочеться багато всього зробити, а сил уже немає…
— Тебе щось болить, Максимчику? Не лякай мене. Це я хворію, а ти в мене ще сильний. Максиме! — розпачем покотилися слова до лісу, на пагорби й торкулися неба, серпневого зорепаду. — Максиме! Дорогий, рідний, я ж без тебе беззахисна, безпорадна. Ти підтримуєш мене. Зірка летить, падає… Не хочу залишатися сама, без найдорожчого, найближчого. Господи, поможи!
— Мартусю, не лякайся… Відпустило…
— Дякувати Богу. Лягай на покривало. Добре, що взяли. Візьми під язик кардіо-гран. Як сильно б’ється твоє серце.
— А чом би й не лягти. Добре тут лежати — всеньке небо видно, аж співати хочеться: «О Боже, який гарний світ, як тяжко його покидати…» Серце б’ється — значить живу!
— Не жартуй, не говори, полежи спокійно. Бо ще обоє тут повмираємо — і ніхто нас не знайде, хіба випадково.
— Мартусю, який би то дурень у таку ніч помирав. Зорепадну. Та ще й у день нашого весілля.
— Рушаймо додому…
— Добре, що в тебе з собою завжди є аптечка. Ти моя чудо-дівчинка.
— Не сміши мене, чудо-бабцю.
— Не смішно. Я чув, як на мене дихала тая Костомаха. Але ти мене не віддала.
…Статечні, сиві й щасливі люди, підтримуючи одне одного, спускалися з пагорба. Якби їх бачили односельці, то дехто посміявся б: «Такі старі й дурні. Не можна було зорепад з подвір’я подивитися?» Дехто позаздрив би: «Ще мають силу, якщо видерлися на такий пагорб. Там навіть удень можна ноги повикручувати, а ті старі вночі поперлися…» І тільки декотрі зі щирим захопленням промовили б: «Які ж молодці: тримаються одне одного все життя, любляться, як у юності…»
А двоє поверталися до своєї домівки, вслухаючись у шепіт лісу, в плюскіт хвиль на річці, в музику трав і зір. Це була мелодія кохання двох людей, котрі разом із природою відзначали золотий ювілей подружнього життя. Яскравого, осяяного Божим благословенням, повагою, вірністю, довірою. Здавалося, цієї зоряної ночі там, під небесами, були не тільки ці двоє, а й Хтось безкінечно добрий, Хтось безкінечно милостивий, щедрий, близький… Господь Бог був разом з ними…
Віра ФРЕЙЧАК
с. Долина Теребовлянського району
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте