Хороші книжки не старіють. І завжди дочікуються своєї пори. І пора ця завжди приходить вчасно. Бо, зрештою, що є класика? Класика — це твори мистецтва, потрібні окремим людям чи цілим народам у непрості моменти їхнього життя.
Завдяки відомому тернопільському видавництву «Навчальна книга—Богдан» у культурний простір України виходить ошатна серія з усіх трьох книжок Рафаеля Сабатіні про капітана Блада.
Дві з них — «Одіссея капітана Блада» та «Хроніка капітана Блада» — вже добре знані українським читачам. Варто лише наголосити, що нового блиску їхнім українським перекладам додала уважна й доброзичлива редакторська робота Ірини Дем’янової. Натомість «Фортуна капітана Блада» виходить українською вперше. Та ще й у перекладі знаного майстра мариністики Антона Санченка. Не один рік море було його робочим місцем, а англійська — робочою мовою. Після закінчення кар’єри начальника корабельної радіостанції було навчання на філологічному факультеті і чудові книжки — «Баркароли», «Нариси бурси», «Весілля з Європою», «Левантійські канікули».
Саме тому на вихід цієї книжки душа заздалегідь настроювалася святково. І очікування справдилися. Робота Антона Санченка відповідає двом основним критеріям зразкового перекладу. Українська мова, попри підвищену концентрацію давньої морської термінології, залишається бездоганною. А Рафаель Сабатіні залишається Рафаелем Сабатіні. Йдеться про віртуозне збереження жвавого, енергійного стилю автора, динаміки діалогів.
Перекладаючи Сабатіні, невправний тлумач раз по раз відчуває бажання «покращити автора». Ну приміром, виправити на автентичні іспанські титули й звання персонажів-іспанців та звертання до них. Проте Рафаель Сабатіні використовував англійські відповідники зовсім не тому, що не знав іспанських оригіналів. Англійські титули й звертання дали авторові змогу запропонувати англомовному читачеві захоплюючу гру слів, смислів та підтекстів. Санченко не вагається, вибираючи між формальною правильністю і мистецькою правдою та конгеніально відтворює це діамантове сяйво, роблячи його зрозумілим і українському читачеві.
Переказувати сюжет — проблемно. Не тільки тому, що «спойлер» читацька громадськість нині вважає ознакою невихованості рецензента: сама структура книжки утруднює конспективний переказ сюжету.
Порівняно з попередніми книжками головний герой помітно еволюціонує, як це й заведено в справді хороших авторів. Якщо в перших частинах він вправний боєць та умілий хірург, то у «Фортуні» ще й комерсант. Недаремно й назва твору така блискуче двозначна: Fortunes of Captain Blood, адже в англійській fortune має значення як щастя, так і скарбу. Етимологічно до цього найближче наш талан, який теж містить два цих значення — удачі та найбільшої античної міри срібла грошових операцій.
Книжка не продовжує «Одіссею капітана Блада», а радше розширює і доповнює її, розповідаючи про «події», які сталися в той же час, коли розвивався сюжет «Одіссеї…», але з певних причин залишилися поза її сторінками. Такий підхід до викладу може розчарувати хіба окремих представниць жіночої частини читацького загалу, яким цікавий подальший розвиток взаємин Пітера Блада з Арабеллою Бішоп. Таких читачок мушу попередити «ще на березі»: Арабелли Бішоп у цій книжці нема. Зовсім.
Зате є кілька зразків перемог, здобутих не вістрям меча, але гостротою думки — без жодної краплі крові. Щоправда, можливими ці перемоги стали тільки тоді, коли за плечима Блада стояла потужна ескадра могутніх кораблів з бездоганно вимуштруваними екіпажами і демонстрація сили стала сильнішим засобом впливу, ніж її пряме застосування.
Але є і промовисті підтвердження того, що коли війна таки розпочалася, домогтися тривалого миру можна тільки здобувши повну перемогу. Яким сильним попервах не видавався б супротивник.
Феномен британської літератури ХХ століття заслуговує на належне відображення в українському інформаційно-культурному просторі. Як і феномен окремо взятого письменника Рафаеля Сабатіні. Така вже читацька натуронька — під впливом гарної книжки намагаєшся довідатися щось про її автора. Як би було хороше і правильно, коли б котресь з наших солідних видавництв замовило Антонові Санченку белетризовану біографію Рафаеля Сабатіні!
Тим паче, що вона вже частково написана. На Санченковій сторінці у «Фейсбуку» читаємо: «Його (Рафаеля Сабатіні — С. С.) батьки була оперними співаками, він італійцем, вона англійкою, познайомились на гастролях на Філіппінах. Тобто дві мови Рафаель знав змалечку. Потім батьки відкрили школу вокалістів у Португалії, додалася португальська, він нею вчився в школі (до речі, знайшлося таким чином і пояснення його антиіспанських мотивів у книжках: стародавні суперники, мабуть, вчили в школі правильну історію Іспанії).
Потім його віддали в коледж у Швейцарії, де він вивчив ще французьку і німецьку.
Але ж підсумок — п’ять мов досконало. Нашим молодим авторам, які ще не визначилися, чого вони хочуть, і скачуть між лише двома мовами, не пізнати таких мук вибору, чиїм же письменником ти хочеш бути.
Перше оповідання написав французькою в коледжі, а потім вирішив стати англійським автором, бо саме цією мовою йому траплялося більшість цікавих книжок (чому б це, га?)
Ну, опустимо там всі інші колізії такої складної ідентичності, але остаточний вибір йому довелося робити, коли почалася Друга світова війна, й Англія та Італія опинилися по різні сторони фронту. Повернувся до Британії, працював перекладачем в англійській розвідці. Ну так, англійському письменникові якось уже непристойно робити те саме для розвідки італійської. Тобто вибір, як його не відкладай і яким громадянином світу не почувайся, рано чи пізно доводиться робити кожному».
На мою скромну думку — блискуче написаний етюд. І такий своєчасний в світлі дискусій щодо квотування нашого книжкового ринку та ефірного простору і демагогії на тему «А яка разніца».
Різниця, як бачимо, цілком очевидна. Набагато очевидніша, ніж ситуація, в якій робив вибір син італійця та англійки Рафаель Сабатіні. Адже 1940 року Італія входила до «Осі Берлін—Рим—Токіо» — найпотужнішого воєнного блоку світу, до якого де-факто приєднався і Радянський Союз. Італійські лінкори й торпедоносці домінували в Середземному морі. Італійські бомбардувальники разом із люфтваффе літали бомбардувати Лондон — столицю Великобританії, яка залишилася сама проти грізних і численних противників.
Проте Рафаель Сабатіні став на бік слабшого. І тим зміцнив його силу. Так само завжди чинив і його герой Пітер Блад.
Сергій СИНЮК
м. Кременець
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте