Того року весна запізнилася. Із насидженого місця зима довго не хотіла ступатися, тож дерева забрунькували аж у кінці квітня. «Добре, що не дуже припікає, — потішалася Гафія, — то ж на Вербну неділю ще не розцвітуть базьки жовто-салатовими китичками. Лоза буде милувати око сірими м’якенькими, як гусятка, балабушками». Радувало жінку й те, що Маркіян, імовірно, ще цієї неділі буде вдома.
Бо як почнеться сівба, то пропадатиме в колгоспах зранку до ночі. А в релігійні святкові дні — тим паче. Сільські трактористи зазвичай відмовляються виходити на роботу, тож райкомівське начальство змушує сідати за кермо тутешніх спеціалістів чи з району. Ті вже точно не мають права відмовитися, якщо хочуть втриматися на посаді, — комуністи ж! І чоловікові світить знову на Великдень трактор водити, комусь з агрономів — на сівалці стояти. А їстимуть не свячене яйце й ковбаску з паскою, а обідатимуть зупкою з колгоспної їдальні та кирзовою кашею, яка проїлася ще в армії…
Отак міркуючи напередодні Вербної неділі, Гафія тим часом склала гілочки лози в пучок, встромила всередину галузку мирту для прикраси й замилувалася тією баченою ще в дитинстві красою. Недільного ж ранку пішла до церкви. Почувалася щасливою та одухотвореною від молитов і піснеспівів під час утрені, а особливо тоді, як священик покропив свяченою водою лозу.
Після того як поміняла вчительську роботу, жінка без страху отримати догану за релігійні переконання відвідувала в храмі Господньому служби Божі, бувала на похоронах із церковним обрядом, навіть ходила на поминки… Перехрестившись перед фігурою розіп’ятого Ісуса, що в терновому вінку й зі скорботою стоїть біля брами, Гафія оминула зарослу тополями й бур’янами місцину, яка належала до «білого дому». Коли глянула у вікна цього будинку, її наче холодом обдало: як протилежні добро й зло, таку ж протилежну енергетику випромінювали ці дві будівлі — церква та райком!
Заспокоїв знайомий Маркіянів голос — наближався до неї, йдучи алеєю з товаришем. Порівнявшись із чоловіками, Гафія поклала пучок у простерту руку своєї половини. А той, витягнувши кілька гілок, почав легенько лупцювати, радісно промовляючи:
— Лоза б’є, не я б’ю! За тиждень буде Великдень! Не я б’ю! За тиж…
Замовк на півслові — звівши ненароком погляд угору, побачив в рамі вікна три голови, які наче приросли до шиби. Одну, що належала першому, він упізнав одразу… Безвільно опустив руки й, узявши дружину за плечі, поспішно попрощався зі співбесідником. Підсвідома тривога заворушилася в Маркіяновій душі й довго не полишала…
Але коли Гафія почепила на одвірку гіллячки з базьками й по оселі рознісся ще невивітрений запах ладану, заспокоївся. Напевно, від того, що закрутилось веретено споминів і нитка зіткала картинку з дитячих літ. Ось він іде до церкви з мамою, несе лозу, а тато вже там — паламар, він готує чи не найбільший у селі букет — з оберемка гілля вибирає обцяцьковані сизими котиками галузки й складає для освячення, аби кожен зміг узяти собі «ксьондзову», бо то найближче до Бога, тож найправдивіше… А потім наставала ще більша втіха — як дзвони грали на Великдень, подаючи людям благословенну вість: «Христос воскрес!» І він, ще дуже малий, пізніше — підліток, приєднувався до творення тієї музики, шарпаючи за старенький, згладжений сотнями рук конопляний мотузок, вчеплений їхнім сусідом Миколою Грицівим до старої дзвіниці. А нещодавно, розповідав тато, відкопали ще другий дзвін — заховали його земляки від німців під час війни, аби ті не забрали на переплавку. Не бачив його — як навідувався у село, не смів підійти до дзвіниці, що близько біля старенької церкви, хоч як кортіло глянути, а ще дужче — потягнути за шнур. Невесело зітхнув. Там лишився слід його долоньок, а в серці любов до Господа проросла, може, й тими свяченими вербовими гілочками…
Відчув, як біля серця щось кольнуло — той грізний погляд секретаря райкому висів над ним. «Що буде через тиждень? І чи не загірчить солодка паска?» — в передчутті чогось лихого не мав спокою аж до рання.
А тим часом там, високо, вже вирішувалася доля Маркіяна за велінням першого. Бо це він, Семен Порфирович, власне, й спостерігав за «видовищем», як він висловився, яке діялось посеред площі Леніна. Додаймо, що головний комуніст у районі почувався Богом, швидше — демоном і тому мав Господа за конкурента. Бо той був милосердний, атеїст — безжальний… Того ранку головний кагебешник звернув увагу начальникові управління сільського господарства — дивись, мовляв, як твій підлеглий святкує! Мабуть, що й у церкві був. Але першим зірвався з місця не той, а таки він, перший.
— Так то ж секретар парторганізації! — скрикнув він, вражений побаченим. І від зловтіхи за звичкою потер руки. — Ну й ну! Отакі твої кадри, Оресте! Замість самим проводити антирелігійну пропаганду… Завтра ж на зборах первинної розглянути поведінку парторга. Таким не місце в партії. Хай комуністи проголосують за виключення, а ми на бюро підтримаємо рішення зборів! — дав вказівку. Був дуже задоволений, навіть щасливий, що проявив партійну пильність.
Маркіян невдовзі таки позбувся партійного квитка. А далі — й посади. Колишній головний інженер районного рівня заледве влаштувався на роботу в колгоспі — піднімати відстале господарство, з іронією пояснив перший «надоїдливому» відвідувачеві, коли той прийшов на прийом. І навздогін кинув, скрививши губи в посмішці:
— А церква в селі закрита!
Маркіян протримався на «висланні» кілька тижнів, серцевий напад стався там же таки, на полі. А поки його доправили в лікарню, бідолашний розпрощався з життям.
— Те злощасне засідання бюро чоловік пережив, наче побував на страшному суді, — згадує вдова. Але побожна жінка не клене грішникові-винуватцю:
— Хай Господь кривдникові суддею буде…
Їй же тільки у Вербну неділю від дотику м’якеньких котиків загірчить на душі колючий спогад, відгомін того невтішного горя.
Ярослава ШТОКАЛО-ПАРХОМЧУК
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте