Минулої неділі на грецькому острові Крит завершив роботу новітній Всеправославний собор — перший за останні тисячу років, який готувався майже півстоліття. Скликання його було справою гонору і честі Вселенського Патріарха Варфоломія І. Щоб зібрати його, він, здавалося б, готовий був йти на найбільші поступки. Чи не найсуттєвіших вимагала Російська православна церква. Так, на її вимогу в порядок денний Собору не було включено українського питання, як і порядку надання автокефалії новим церквам. РПЦ хотіла, щоб томос Вселенського Патріарха про автокефалію надавався за згоди усіх помісних церков і лише тоді він мав би юридичну силу. Це означало б збереження статус-кво в світовому православ’ї, бо, скажімо, та ж РПЦ ніколи не погодилася б на незалежний статус Української православної церкви. Тож питання було знято з обговорення. Україні це на користь, вважають релігієзнавці, оскільки якби була прийнята запропонована Москвою процедура, це позбавило б її перспектив мати свою помісну церкву.
Є думка, що саме через неприйняття її умов Москва торпедувала проведення Собору. Спочатку їхати на Крит відмовилися сателіти РПЦ — Болгарська, Антіохійська, Сербська та Грузинська православні церкви, а за ними й РПЦ. Щоправда, Сербська передумала і таки поїхала на Собор, а інші чотири просили відтермінувати його, щоб, мовляв, краще підготуватися. І це при тому, що ще в січні було узгоджено і дату його проведення, і порядок денний, і всі документи, які мали прийняти. Проте синод Константинопольської церкви ухвалив вольове рішення: Собор відбудеться за будь-якої погоди. РПЦ відреагувала одразу: це вже буде не Всеправославний собор, а «собор на Криті», або «собор під головуванням Патріарха Варфоломія». Саме так пропонувалось називати його російським медіа. У Московському патріархаті підрахували, що він ухвалюватиме рішення «приблизно для 42-мільйонної пастви». Що ж до РПЦ, то своє ставлення до них вона, мовляв, висловить після ознайомлення з документами. Тим часом в сусідній державі уже лунають голоси, що такі собори треба проводити не на Криті, а в Росії.
Ось як відреагував на ці випади РПЦ предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет. Позицію Російської церкви він назвав «деструктивною» щодо всього православ’я, і що вона стала на шлях розколу. «Нас називали розкольниками, а тепер вони самі стали розкольниками. Бачите, як Господь виводить усіх на правильну дорогу, виявляє, де правда, а де неправда». Зі слів Патріарха, УПЦ Київського патріархату врешті-решт нададуть автокефалію і тоді настане кінець «Третього Риму», яким оголосила себе Москва.
Отже, незважаючи на деструктивні дії РПЦ, Святий і Великий Собор Православної церкви (саме так іменують його учасники цього зібрання) таки відбувся на Криті. Проходив він цілий тиждень — від П’ятидесятниці до неділі Всіх Святих (19—26 червня). Основні його рішення такі: 1. Православна соборна церква складається з чотирнадцяти помісних автокефальних церков, всеправославно визнаних. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності і єдності Церкви… 2. Місія Церкви — апостольське служіння і проповідування Євангелія. «Ця місія повинна виконуватись не агресивно, а вільно, в повазі до культури кожної людини і народу»… 3. Православна церква має намір вести діалог з іншими християнськими церквами, але це не означає відступ від віри. 4. Учасники Собору засудили війни, військові втручання, руйнування християнських пам’яток, які відбуваються не тільки на Близькому Сході, а й в інших регіонах світу, зокрема й в Україні. 5. Православна церква закликає всіх припинити військові дії на Близькому Сході, зупинити вигнання народів. 6. Щодо шлюбу, то це союз між чоловіком і жінкою. 7. Православні лідери світу звернули увагу на проблеми екології, закликали каятися за гріх експлуатації природних ресурсів планети та берегти їх для наступних поколінь. 8. Йшлося і про ставлення до досягнень у сфері біології та генетики. Існує небезпека, на думку православних лідерів, перетворення людини на біологічний механізм, у безлику біологічну одиницю, апарат з підконтрольним мисленням, тому «Церква демонструє святість життя з моменту зачаття. Жодному відкриттю не дозволено принижувати гідність людини. Людина не визначається лише її генами». 9. Йшлося на Соборі і про те, як бути Церкві в умовах секуляризації. На думку ієрархів, несправедливо ототожнювати Церкву з консерватизмом і як таку, що заважає прогресу й розвитку. 10. Хвилювання в Церкви викликає «секулярна та індивідуальна виховна модель, яка виснажує молоде покоління». 11. Щодо відносин з державою, зазначається: Православна церква не втручається в політику, але виступає на захист прав людини і гарантій соціальної справедливості. У Посланні також йдеться, що православні єпископи світу моляться «за мир і справедливість у стражденній Україні».
Як бачимо, усе поважно, чинно, зважено. І жодного резонансного рішення, яке б змусило про нього заговорити, викликало б якщо не світовий, то хоча б локальний резонанс, адже учасники Собору уже знали про звернення Верховної Ради України до Патріарха Варфоломія з проханням про скликання Всеукраїнського об’єднавчого собору, який би вирішив усі спірні питання та об’єднав Українське православ’я у помісну церкву. Звісно, ні Патріарх, ні Собор не могли одразу дати конкретної відповіді на прохання депутатів, але бодай висловити розуміння прагнень українських православних могли. Чи, скажімо, повторити хоча б те, що вже говорив Вселенський Патріарх у 2008 році під час візиту до Києва — про незаконність анексії Московським патріархатом Київської митрополії і що Константинопольська Церква-Мати не залишить без уваги Українську церкву. Тим більше, що українські депутати просять визнати недійсним акт 1686 року як такий, що був прийнятий з порушенням канонів Православної церкви. Хоча, як зазначив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, і УПЦ КП, і Верховна Рада звертались не до Собору, а безпосередньо до Вселенського Патріарха, і є інформація, що він і синод Константинопольського патріархату невдовзі це звернення розглянуть. У Київському патріархаті як позитив відзначають і те, що Собор не зробив жодних кроків і не ухвалив жодних рішень, які завадили б наданню автокефалії Українській православній церкві.
Зрозуміло, що стримує Вселенського Патріарха від цього історичного кроку, адже це може обернутися розривом з Московським патріархатом, який неодноразово заявляв, що розірве молитовне спілкування з Константинополем, якщо той надасть канонічну автокефалію Українській церкві. Але й не реагувати на заклики України він теж не може, бо ризикує, що потужний і впливовий Київський патріархат і далі залишатиметься поза офіційним вселенським православ’ям. Це на шкоду останньому, що така велика церква — і не визнана. А всі спроби Москви повернути її в лоно РПЦ приречені, тим більше з огляду на російську агресію проти України. Таке можливе лише за однієї умови — втрати Україною своєї державності і силового знищення Київського патріархату. Але хай Бог милує від цього і нашу державу, і Українську церкву. Отож Фанар (осідок Вселенського Патріарха) змушений буде робити цей нелегкий вибір. І він цілком може бути на користь України. Тим більше, якщо ми йому допоможемо. Молитвою, згуртованістю, умінням ставити загальноцерковні інтереси вище за власні, парафіяльні чи навіть конфесійні. Прикметно, що уже прозрівають і представники УПЦ Московського патріархату. Так, звернення парламенту України до Патріарха Варфоломія щодо автокефалії Української церкви підтримала не тільки частина мирян та духовенства, а й митрополит Черкаський і Канівський УПЦ (МП) Сафроній. Це звернення він вважає своєчасним, бо «нинішній момент є дуже рушійним» і кращого може не бути для вирішення цього питання. «Я тільки «за», — каже владика, — щоб ми врешті-решт були вільні. Однак з нашим народом, з нашою психологією дуже важко розмовляти і переконувати. Триста років вселяли думку, що ми «представники Третього Риму». А говорити треба, і пояснювати треба, бо хто ж за той народ відповідає, як не його пастирі.
Що ж до офіційної реакції РПЦ на звернення українського парламенту, то вона цілком прогнозована. «Замість того, щоб займатися своєю прямою роботою — ухваленням законів, що забезпечують гідність українців і зміцнення суспільної злагоди, Рада вирішила стати самозванним органом управління міжцерковних стосунків», — заявив голова синодального відділу із взаємин РПЦ із суспільством і ЗМІ В. Легойда. На його думку, «таке звернення Ради є прикладом грубого порушення національного і міжнародного права». Що ж, від Москви іншого чекати не доводиться. Прикро, що такої ж думки й подібними словами висловився і предстоятель УПЦ (МП) Онуфрій. Він і далі ратує за те, що гріх розколу, як і кожен гріх, лікується покаянням. То ми ще, виявляється, маємо каятись перед церквою, яка благословила Путіна на агресію проти православних братів в Україні. Принаймні публічно не відмежувалася від цього, а тим більше не засудила. Православна Росія «градами» і мінами «умиротворяє» православних українців — і це не викликає жодного сум’яття в серцях «канонічних» владик.
А щодо того, що наші депутати не мали права звертатися до Вселенського Патріарха, то один з авторів цього звернення Віктор Єленський пояснює: усі балканські країни отримали автокефалії за таким же механізмом — держава, де більшу частину населення становлять православні, отримує незалежність. Далі держава звертається з проханням надати автокефалію церкві цього незалежного народу. В цьому сенсі це дуже логічний крок, коли вищий законодавчий орган звертається з проханням про надання автокефалії Православній церкві України. Отже, маємо стукати в ті двері, які — є надія — відчиняться і для нас.
Галина САДОВСЬКА
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте