Радість випускного балу влітку 1941-го захмарила бідою війна. І хоча чоловіків з Поділля ще не мобілізовували на фронт, на душі було неспокійно. В країні тривала війна, і ніхто не знав, коли вона припиниться. Ніхто не знав, що чекає його завтра.
Учорашні школярі — закохана пара Григорій і Ганна — мусили зрадити свої мрії про майбутні професії, про останнє перед самостійним плаванням безтурботне літо. Припинилися їхні романтичні зустрічі — війна розвела закоханих у різні боки.
Одразу після випускного Григорій поїхав з батьками на Черкащину до бабусі з дідусем. Бо давно не бачилися рідні люди й не знали, як їхніми долями розпорядиться війна. Там Григорій і залишився, вступивши до ремісничого училища.
Мешканці східних областей України думали, що Гітлер, може, й не дійде до них, тож батьки Григорія теж переїхали на Черкащину для постійного проживання. Та чорний ворон війни залетів і туди. Він не обминув жодного клаптика української землі. Пішов на фронт тато Григорія. Пішов і Григорій. У його тривожні воєнні сни часто навідувалася шкільна подруга Ганна. Не знав, як склалася її доля. Чи навчається вона в тому місті, куди мріяли поїхати разом?
…Незадовго батько хлопця загинув. Від Гриші не було жодної звістки. Вже після перемоги, поховавши чоловікових батьків, матір Григорія Ольга повернулася до рідного Поділля. Не хотіла жити самотою серед чужих людей. Та отче село було вщент спалене. Односельці зводили на своїх обійстях невеличкі будиночки. З Божою та людською допомогою побудувала хату й Ольга. І жила в ній з надією, що ось-ось у двері постукає її єдиний син.
Ганна теж чекала Григорія. Вона так і не здобула професії, але влаштувалася на роботу в місто. Часто навідувалася до Ольги, щоби розпитати, чи не було вісточки від Гриші. Та жінка відповідала їй важким материнським мовчанням і гіркими слізьми.
До Ганни сватався не один хлопець, але вона чекала свого Гриця. Бо ж похоронки на нього не було. Значить, живий… Якби Ганна знала, що загинув, то, може, й вийшла б заміж. А так… Усе думала: як матиме сім’ю, а Гриць повернеться, то що вона йому скаже?
Минали роки за роками. Вже й кавалери перестали до Ганни свататися, бо молодші дівчата підростали. Поховала вона своїх батьків, та надія на повернення Гриші жила. З нею і підступила Ганна до порогу в ХХІ століття…
У 2000-му році, напередодні 55-річчя Дня Перемоги, біля сільського цвинтаря зупинилася автівка із закордонним номерним знаком. Вийшов з неї сивий старий чоловік і, порозмовлявши з людьми, котрі працювали на городах, попростував до кладовища. З машини вийшов молодший чоловік та пішов за старшим. То були Григорій і його син. Відшукали вони порослу травою і барвінком могилу. Впав Григорій перед нею на коліна й став благати прощення в найріднішої людини — матері. За те, що мовчав усі ці роки, що не був поруч, не провів у останню дорогу. За те, що прирік матусю на вічне марне чекання. Та чи прощають мертві живим? Невідомо.
Григорій мешкав у невеличкому польському містечку поблизу Вроцлава. Залишився там після війни, там і одружився, виростив із дружиною двох синів. Вона не дозволяла йому їхати до України навіть на гостину. Категорично забороняла писати додому. Можливо, боялася, щоб не залишився там назавжди, адже свого часу він розповів їй про Ганну — своє перше кохання. Та коли його дружина Божена відійшла у вічність, Григорій вирішив поклонитися рідним порогам.
Після кладовища навідався до свого обійстя. Дивився на хату, збудовану важкою маминою працею, і плакав. Проїжджаючи повз Ганнине подвір’я, попросив сина пригальмувати. Вийшов з машини — і занімів. У жінці, котра сиділа під тином на лавочці, він ледь упізнавав свою красуню Ганну, котру востаннє бачив у червні 1941 року. Ганна теж упізнала Григорія — своє перше та єдине кохання. Важко підвелася йому назустріч. Обоє мовчки стояли одне навпроти одного. В обох запаморочилося в головах. Так, як тоді, під час останнього шкільного вальсу…
…Автівка мчала чоловіка до чужої країни. До хати-пустки, де з портрета на стіні холодним поглядом дивилася покійна Божена. А в його зболеному, вимученому виною серці теплів щирий Ганнусин погляд…
Марія ПОЖАРНЮК
с. Кривеньке Чортківського району.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте