У газеті «Вільне життя плюс» (№53 за 2014 рік) була вміщена стаття «Софія Русова і Тернопільщина». У ній я розповідав про своє прочитання «Щоденника» цієї видатної українки. У час Відродження української державності (1917—1919 рр.) вона була членкинею Української Центральної Ради та гетьманату. У тамтешньому Міністерстві освіти очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти. З 1920 року — викладач, професор Кам’янець-Подільського університету, читала студентам лекції з педагогіки, а також учителям, які проходили перепідготовку. Але ж в яких тяжких умовах довелося їй працювати…
Більшовицька Росія вела тоді війну проти незалежності України. Вона, Україна, спливала кров’ю, тонула у згарищах і руїнах. Уже на початку липня 1920 року Кам’янець опинився в руках більшовиків. На якийсь короткий час вони з нього тоді відступили, та незабаром повернулися. Стало зрозумілим, що вже надовго. З утвердженням їхньої влади «почалися грабунки. Все живе поховалось, боялися із вікна визирнути. Почалася реквізиція помешкань. З перших днів окупації України большевики почали переслідувати українців взагалі й утворили таку неможливу атмосферу шпигунства, доносів, брехні, що я не мала вже сил все це терпіти й мовчки дивитися на те моральне й матеріальне лихо, що спіткало наш народ. Атмосфера створилася невиносима… Треба було рятуватися від голоду, від безглуздих арештів, від розстрілу», — так писала Софія Русова пізніше про пережите у своєму «Щоденнику».
Перша думка про еміграцію, тобто втечу із більшовицького пекла, виникла в неї в червні 1921 року. Наважилася не затягувати час, оскільки загроза для життя зростала з кожним днем. Треба було налагодити зв’язок із людьми, які могли допомогти їй перейти Збруч на берег Східної Галичини, яка тоді була під Польщею. Зробила все необхідне й разом із 14-літньою внукою Олею одного дня вирушила, нібито у справі педагогічній, у далеке прикордонне село Бережанку, щоб звідти здійснити перехід через Збруч. Однак нічого з цього не вийшло. На другий день чекісти затримали їх обох і вкинули у якийсь хлів, брудний, темний, повний арештованих людей, які вже і людську подобу втратили. Ситуація стала ще небезпечнішою. І все ж, після тої жахливої ночівлі вранці на фірі відвезли арештовану Русову з онукою до Кам’янця і там відпустили.
Здавалося, що після цієї лихої пригоди вона більше не наважиться на такий крок. Але вона таки спробувала і знову невдало. Можна лише уявити душевний стан цієї 65-літньої жінки в ті дні полювання на неї. Та сміливість і рішучість не покинули її. В зимову, холодну, грудневу ніч, за допомогою надійної людини, Русова таки переходить Збруч. У «Щоденнику» є такий запис про це: «Коли з Олею перейшли кордон, ми цілком не знали, куди нам податися, де взяти грошей. В Скалі мені сказали: «Вам треба їхати до Борщева, там є українець Степура; він дуже вбогий, але, може, вам поможе. Степура — це ім’я було в мене зв’язане з археологічним музеєм у Жванці коло Кам’янця. Там він був високою особою. Тепер про нього казали, що він убогий, а я знала, що вбогий вбогому завше допоможе. Нам стало грошей лише на білети до Борщева, але де переночувати? Постукали до якогось залізничного сторожа; він з жінкою довго нас не впускав, але ми майже нахабно, як ніколи в житті не приходилось робити, ввійшли до хати і сіли коло дверей. Який це був жах — знати, що нас щохвилини можуть вигнати в темну, холодну ніч… Ніколи не почувала я себе такою безпритульною, приниженою». Переночували вони обидві на соломі, яку кинув господар на долівку, і тільки стало на світ благословлятись, вийшли з тої хати знову ж на зимовий холод голодні й зневажені. На щастя, за хвильку прибув потяг і за чотири години вони вийшли на станції в Борщеві. Знайшли Степуру, який, справді, прийняв їх як рідних. «Родина, — продовжувала Русова свій запис, — сім душ. П’ятеро дітей, дві маленькі кімнатки (одна з них кухня). Всі діти, пані Степурова й я спали на якихось кушетках на кожухах, тісно одне коло одного в одній кімнаті, а пан Степура й якийсь втікач з України в другій. Таких втікачів завжди в Степури ночувало не по одному. Степури були дуже добрі, сердечні люди. А в яких же злиднях вони жили! Було в них п’ятеро діток, старші були шкільного віку, дуже здібні дівчатка, але не було української школи, а до польської батьки не хотіли посилати, то найстарша сама вчилася під керуванням батька. Перебули ми в Степури днів зо три, а потім ласкаво заходилися коло нас галичани — влаштували в одного вчителя, дістали дозвіл на побут і вирядили мене до Львова».
26 вересня 1939 року, коли Русова перебувала в Празі, вона зробила у «Щоденнику» ще такий запис: «Приходила одна молода втікачка з Львова — Малецька з Борщева, казала, що коли я перейшла кордон, то в них деякий час жила з Олею». Очевидно, Малецька була дружиною того вчителя у Борщеві, до помешкання якого перейшли втікачки від Степур. Отже, картина ясна, борщівці, насамперед Степура і його сім’я, врятували Софію Русову та її внуку Олю в найтяжчий період їхнього життя. Тільки де ж шукати звісток про нього і його сім’ю, коли Борщів мовчить? Адже за два роки після появи попередньої статті про Русову на моє прохання не відізвався ніхто.
І ось настав 2016-й, у котрий виповнилося 160 років з дня народження Софії Русової. У «Літературній Україні», №8, під рубрикою «Подія» читаю, що в райцентрі Ріпки на Чернігівщині, на батьківщині славетної просвітительки, педагога, членкині уряду УНР, відбулися урочисті заходи до дня її народження. Зокрема, відкрили перший в Україні пам’ятник Софії Русовій поблизу Ріпкинської гімназії. Є в цій газеті й фото пам’ятника. Знаменна і відрадна ця подія, але й досі серед українських вчителів, керівників та вихователів у дитячих садках про Русову і її творчість знає дуже незначна кількість, не кажучи вже про інших людей. Промовчала про неї і телевізія. Таким чином збіднюється наша духовність, втрачає свою опору, з поля зору українців зникають ті, що залишили їм скарби надзвичайно великої цінності. Такою є наша реальність у вже незалежній Україні, в час її 25-ліття. Та цього року із все більш згущуваної непроглядності минулих років кривавими цифрами засвітилося перед нами 75-ліття замордування енкаведистами в тюрмах Західної України у червні-липні 1941-го більше як двадцяти тисяч ні в чому не винних ув’язнених людей. Вони з тої далекої часової відстані дивляться на всіх нас порожніми, закривавленими ямами виколотих очей і просять-благають не забувати їх, бо забуття їхніх мук та страждань може впасти карою повторення тих страхіть на теперішнє і майбутні покоління українців. Стисло і неохоче відізвалися на це прохання деякі українські газети, а більшість із них, а також телевізія і радіо промовчали зовсім.
У такій безрадісній ситуації навмисного замовчування тих трагічних подій я з душевним неспокоєм і болем переглядав та перечитував книжки, присвячені цій темі. Це «Західноукраїнська трагедія 1941 року» львівських авторів Олега Романіва та Інни Федущак і «Літопис Нескореної України», книга I (Львів, видавництво «Просвіта», 1993 р.) Саме в ній звернув особливу увагу на підпис під чіткою світлиною молодої, вродливої жінки: «Оксана Степура-Пеленська («Ріка»), народилася в 1916 році в селі Жванець Кам’янець-Подільської губернії, член ОУН з 1932 р. Загинула трагічно у вересні 1939 р.» Після запису в «Щоденнику» С. Русової я вдруге натрапив на прізвище Степура, і проживала ця жінка в тому ж селі Жванці. Відразу повідомив про це жителеві Борщева Борисові Курцебі, не байдужому до історії міста, в котрому живе, і до нашої минувшини взагалі.
Ставало зрозумілим, що мала батьківщина Степур — це не Борщів, а село Жванець, та що Степура в 1920 році поселився в Борщеві під тиском політичних обставин і тимчасово. Борис вийшов на телефоний зв’язок із працівницею сільської ради с. Жванця. Вона відповіла йому, що Степури в їхньому селі не живуть і не чула, щоб жили вони там колись, і все ж у них є вулиця, названа іменем Григорія Степури, письменника і поета, й більше нічого про нього не знає. Якусь інформацію про Степуру має бібліотекарка села. Звернувся і до неї, та ще й до тамтешньої вчительки, яка опікувалася невеличким шкільним музеєм. Але вони обидві не додали нічого нового, крім того, що Борис, ще перед розмовою з ними, почерпнув про Степуру в Інтернеті. Про Оксану Степуру-Пеленську ці жванецькі жінки не чули зовсім нічого, а вона ж їхня односельчанка. Що ж до Григорія Степури, то Борис дізнався про нього досить багато і переслав мені передрук тої інформації.
Подаю максимально скорочений її варіант: «Григорій Калістратович Степура народився 20 листопада 1881 року в селі Жванець, біля Кам’янця-Подільського. 1903 р. закінчив духовну семінарію в Кутаїсі. Мав вищу ветеринарну і юридичну освіту. Його батько у 1907 р. відкрив у Жванці бібліотеку «Просвіти», і його син з дружиною стають членами подільської «Просвіти». У час революційних подій 1917 року Степура — губернський комісар Поділля, з квітня 1918 р. — на посаді губернського комісара Слобідської України. Влітку 1918 р. працював у Міністерстві внутрішніх справ УНР. 1920 року, при наступі більшовиків, назавжди із родиною покинув Поділля і оселився, напевно, в м. Борщеві, де в 1921 р. і дав притулок Софії Русовій. (Про Борщів у Інтернеті спомину нема). З 1923 р. із сім’єю замешкав у м. Луцьку. Листувався з митрополитом А. Шептицьким і надіслав йому рукопис своєї праці «Історія села Жванець». 1939 року в селі Юляна, біля Луцька, енкаведисти заарештували Григорія Степуру. У 1944 році він помер на засланні в м. Ургенч Хорезмської області. Місце поховання невідоме…» Ці відомості про нього зібрав і подав в Інтернет В. С. Лозовий, кандидат історичних наук із Кам’янця-Подільського. Тепер він уже доктор історичних наук, професор, живе і працює в Києві.
Щодо Григорія Степури, то 20 листопада 2016-го виповниться 135 років з дня його народження. Цього року в с. Жванці мали би відзначати і 100-річчя з дня народження Оксани Степури-Пеленської, членкині ОУН. Чи не з тої славної родини вона? Вже знаємо, що в грудні 1921 р. Софія Русова перейшла Збруч з 14-літньою внукою Олею. Шукав я і сліду Олі в історії. На моє прохання доктор філологічних наук, професор Микола Тимошик з Києва надіслав мені книжку під назвою: «На хресній дорозі. Історія родини Ліндфорсів-Русових у листуванні» (Чернівці, «Букрек», 2013 р.) Упорядкували цю книжку Галина Дацюк та Ольга Михалевич-Рудакевич. У цьому виданні, на стор. 212 знаходжу таку вість: «Ольга Русова-Базилевська (11 січня 1906 — 5 березня 2000). Дочка Михайла Русова (чомусь написано — племінниця), а це внука Софії Русової. Чоловік: Базилевський. Діти: Людмила, Олександр». Тут же фото Олі і ще одне — вона з донечкою Людмилою на руках, а поруч неї її бабуся Софія Русова. Немає сумніву, що це та Оля, котра з бабусею знайшла прихисток у сім’ї Степури. Більше повідомлень у книжці я про неї не знайшов. Залишається у невідомості, де ж вона народилася, де жила, де померла, чи залишила по собі спогади, хто її чоловік і яка його доля, де діти Олині Людмила і Олександр, внуки?.. А цього 2016 року виповнюється 110 років від дня її народження. Бабусин ювілей — це 160-ліття появи її на світ. Чи випадково зійшлися ці дати і названі мною вище? Вважаю, що ні. Вони виступають виразно, чітко й укупі, щоб нагадати про себе нам нинішнім, аби ми не забували, що в людському житті минуле тісно пов’язане із сучасним і вирішально впливає на майбутнє. Про цю часову взаємопов’язаність знаменитий український лікар і письменник Юрій Липа написав так: «Українська історія — це не те, що перейшло, що проминуло, це така ж сучасність і така ж майбутність, як те, що ми робимо нині».
Сподіваюся, що це дослідження ще матиме продовження… Повинно мати.
Іван ГУЛЕЙ,
вчитель історії.
с. Базар — м. Тернопіль.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте