Від простого лісоруба до радника Президента — професійна кар’єра цієї людини вражає. Інженер, винахідник, викладач, директор Міжнародного інституту менеджменту, модератор семінарів з філософії, голова міжнародних конференцій, консультант у понад 70-ти країнах на всіх континентах, Богдан Гаврилишин активно і нині працює для поліпшення долі людства.
«…Скільки Україна за свою історію дала людей, які з найнижчого соціального стану піднялися до вершини життя й інтелектуальної творчості — тільки завдяки власній природі та власним зусиллям. А скільки ще може дати, коли будуть створені сприятливі умови для всіх, не лише напланованих кимось на елітарність. Життя Богдана Гаврилишина — зразок самореалізації людини, доказ необмежених можливостей української людини», — писав про нашого видатного земляка академік Іван Дзюба.
Витоки
Народився Богдан Гаврилишин 19 жовтня 1926 року в селі Коропці Бучацького повіту (нині селище Коропець Монастириського району). Коли хлопчині виповнилося чотири роки, сім’я переїхала на хутір Глибока Долина (це за три кілометри від Бучача), де батько купив поле і побудував хату. Освіту почав у Жизномирі — початкову трикласну, продовжив у Бучачі, потім — у Чортківській гімназії.
У 1937—38 роках відпочивав у пластових таборах в Остодорі на р. Лімниці, де мав щастя зустріти митрополита Андрея Шептицького. «Це була перша людина, яка виглядала мені, як Бог. У нього було якесь особливе обличчя, борода, проникливі очі. Тоді я зрозумів, що серед людей є особистості майже надлюдського типу».
У 1943—1944 роках Богдан Гаврилишин — зв’язковий УПА, допомагає воякам дивізії «Галичина» переходити до лав УПА. Продовжує здобувати освіту в Дрогобичі на Львівщині, вивчає німецьку, латинську, грецьку, російську мови.
1944-го батько разом з дітьми Богданом, Катрею та Михайлом виїжджають за кордон. Мама залишається в Коропці чекати з ув’язнення сина Мирослава, сподіваючись побачити його живим. Та, не дочекавшись сина, померла в 1956 році.
Становлення
У німецькому місті Карлсфельді біля Мюнхена в репатріаційному таборі Богдан Гаврилишин закінчує українську гімназію, яку зорганізували вчителі для дітей, щоб ті могли закінчити середню освіту і продовжувати навчання. Неймовірний факт: із тих 106 випускників 103 закінчили університети в 15 різних державах. «Ми вчилися в тому таборі в страшних обставинах, не мали підручників, мусіли вчитися в університетах на різних, нами до того незнаних мовах, але було бажання пробитися в життя», — згадував пізніше Б. Гаврилишин. Тут вивчає англійську мову і набуває перших навиків з менеджменту.
31 серпня 1947 року разом з іншими українцями ступає на канадську землю. Працює лісорубом у надзвичайно важких умовах рік. Потім деякий час безробітний, урешті-решт знаходить місце бармена в маленькому українському готелі і готується до вступу в університет. Згодом згадуватиме: «Те, що я почав життя в Канаді на найнижчому щаблі суспільства, себто як лісоруб, опісля працював офіціантом, те, що мав тяжке до вимови прізвище, з якого насміхалися, що деякі дивилися на мене, як на людину гіршої раси, скріпляло мою рішучість пробитися на верхи, довести свою питому вартість».
1948-го Богдан Гаврилишин вступає до Торонтського університету на факультет інженерії. Через чотири роки, коли закінчив його, був першим серед 96 випускників.
Тут визначає і своє подальше місце в новому світі: «…Я ще в студентські роки вирішив, що на ізоляцію я не піду, асиміляція також не для мене, а єдиний підхід, що може бути, — це інтеграція. Я збережу свою ідентичність, свою українську специфіку, але ввійду в канадський світ, як активний член суспільства».
Працює інженером, активний в українському молодіжному русі. Як представник СУМу бере участь в міжнародних конференціях у Дакарі (1952 р.) та в Західному Берліні (1956 р.)
Зоряний час
Завдяки обставинам працює в групі консультантів на інженерному факультеті Торонтського університету. Здійснив технічний винахід, комерційно дуже успішний, захистив магістерський диплом. Мав дуже багато вигідних пропозицій із США, але Канади не залишив, мріяв повернутися до Європи. Стає інженером міжнародного підприємства «Алкан», знаючи, шо воно посилає своїх кращих працівників на різні студії до Женеви. І таки потрапляє туди в 1957 році, вигравши конкурс серед 100 кандидатів. Про ті часи Б. Гаврилишин згадує так: «Підсвідомо у мене виробилося таке наставлення, що як я мав особисті успіхи — то це не був мій особистий успіх, а був успіх українця. Дуже часто я думав, що найкращі залишилися там, в Україні. Якби вони мали ту саму можливість, як я, вони би осягнули більше».
Стає слухачем Женевського міжнародного інституту менеджменту (МІМ). Через півроку призначають директором з навчання. В 1966—1986-му (двадцять років!) він очолює інститут. Його випускники працюють директорами міжнародних підприємств, прем’єр-міністрами, керівниками урядових установ.
За роки праці в «МІМ-Женева» зустрічався з відомими політиками світу, шведськими та іспанськими королями, останнім претендентом на корону Габсбургів Отто фон Габсбургом, королевою Голландії, майбутнім королем Бельгії Філіпом, прем’єр-міністрами низки країн, канцлерами Німеччини Г. Шмідтом і Г. Колем, президентом Ж. д’Естеном, з Індірою Ганді та Маргарет Тетчер, провідними філософами, економістами, фінансистами світу.
Богдан Дмитрович — автор 40 наукових праць, з-під його пера побачили світ книжки: «Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств» (1979 р.), де він передбачив розпад Радянського Союзу, та «Залишаюся українцем» (2011 р.) Друкує сотні статей різними мовами з питань менеджменту і світової проблематики.
На відстані серця
Працюючи в західному світі, будучи на вершині світових процесів, не забуває про свою Батьківщину. «Україна для мене завжди існувала, хоча б і в думках. Де б я не був, що б не робив, я завжди думав про те, що можна було б корисного зробити для України… Духовно я ніколи не почував себе надто далеко від України».
Коли почалися перебудовчі процеси, Б. Гаврилишин відвідує Україну. І одразу відгукується на прохання створити спільно з Академією наук України інститут менеджменту, залучає міжнародну фінансову допомогу — до 600 тисяч доларів. Завдяки їй готували кадри для керівни–цтва цивільними підприємствами в нових економічних умовах.
Засновує фонд «Відродження», мета якого — допомогти відтворенню громадянського суспільства, створювати відкрите суспільство. Від купівлі мобільної економічної лабораторії до створення культурного центру імені Леся Курбаса в Харкові, від надсилання людей на навчання або стажування за кордон до фінансування подорожей науковців та членів Верховної Ради, щоб відвідали різні парламенти — такий широкий діапазон акцій фонду за цей період.
Створює «Благодійний фонд Богдана Гаврилишина», який розробляє і вдосконалює концепцію програми «Молодь змінить Україну». При фінансовій підтримці молоді люди у віці 20—35 років, які є активістами громадських організацій, державні службовці (чинні депутати міських, районних, обласних рад) і представники студентства проходять навчання в Австрії, Німеччині, Норвегії, Швеції та Польщі. Це необхідно для того, щоб вони могли здійснювати трансформацію всіх органів влади, економічної та соціальної систем, політики щодо довкілля.
У 1991 році за сприяння Б. Гаврилишина створено консультативно-дорадчу раду при Верховній Раді України, що прагне допомогти вдосконалити законодавчу працю. Богдан Гаврилишин був одним з ініціаторів створення україномовного видання журналу «Кур’єр ЮНЕСКО». Цей відомий і популярний у всьому світі журнал виходить понад 30-ма мовами. У ці роки Б. Гаврилишин є головою Міжнародного центру перспективних досліджень.
Вдячність
Богдан Дмитрович ніколи не забуває про свою малу батьківщину. Коли випадає вільна хвилина, він завжди відвідує Коропець, могилу матері. Щиро переймається проблемами селища, його майбутнім. Премію Антоновичів (5000$) він роздає для 108 студентів Коропця, які навчалися у вищих і середньо-спеціальних закладах країни. Виділяв кошти на реорганізацію і двічі на ремонт місцевого народного історико-краєзнавчого музею. Надав значну грошову допомогу у спорудженні церкви Св. Миколая та пам’ятника Тарасові Шевченку.
За його сприяння обладнано комп’ютерний клас у Коропецькій ЗОШ І—ІІІ ступенів імені Марка Каганця, створено фонд імені його матері Теодозії Гаврилишин для кращих учнів — переможців і призерів всеукраїнських олімпіад серед школярів з базових навчальних дисциплін.
Аналогічні фонди створені і в дитячій музичній школі імені сестри Катрусі Гаврилишин, і в місцевому ПТУ-34 — імені батька Дмитра Гаврилишина, а також у 2002 році разом із Надзвичайним і Повноважним послом Швейцарії Жан Франсуа Каммером відкривають у навчальному закладі комп’ютерний клас для учнів профтехучилища.
І насамкінець кілька думок професора Гаврилишина про рідну країну: «Україна народилася у радості й без зайвого болю. Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу — все це залишило глибокі сліди. Послабилися національна свідомість, патріотизм. Закоренилися різні комплекси, дещо хибне розуміння місця України у світі. Мова і культура корінного народу опинилися під серйозною загрозою… Держава однак закріпилася. Вона є. Зараз, як ніколи, доля України в руках українців. Будемо сподіватися, що ми готові до такого виклику».
Володимир ГАВРИЛИШИН,
член Національної спілки журналістів України, племінник ювіляра.
смт Коропець Монастириського району.
Фото з вільних джерел
Прокоментуйте