Злітає за вітром позолота найщедротнішої пори. Як і літа… На превеликий жаль, тепер усю красу навколишнього світу Пелагія Ковальчук із Мартишківців на Лановеччині має змогу спостерігати лише крізь шибку. Та ні на Бога, ні на долю не нарікає, бо завжди охайна, доглянута завдяки піклуванню улюбленої невісточки Наді та старших синів Леоніда й Петра. Саме їм завдячує за спокійну старість. Та найбільшу радість старенькій дарують внуки і правнуки (Леонідові нащадки), котрі часто приїжджають з Ланівців і Тернополя.
Жінка, про яку розповім, одна з тих сотень тисяч страдниць, котрі гартувалися в котлі сталінської машини. Про ці роки вона згадує тепер неохоче, та й факти вже почали з пам’яті випадати (добре, що деякі епізоди з тих часів я встигла записати раніше. — Авт.)
…У сусідньому Вербівці в ті далекі часи працював пункт прийому молока, і Пелагія була заготівельником від Мартишківців. У навколишніх селах, як і в рідному, вже діяли організації борців за волю України, тож станична Марія Бобик часто передавала Палазею грипси й натомість отримувала інші від Марії Попик.
На перший погляд, Палазя була поза підозрою. Бо кому могло спасти на гадку, що непримітна дівчина перевозить разом із молоком іще й грипси. Проте комусь таки «спало». Перша облава струсонула родину за її відсутності. Все на обійсті перевернули догори дригом і проштрикнули штиками. Вдруге непрохані гості оточили хату опівночі й наказали дівчині виходити на вулицю. Чи то спросоння, чи за браком досвіду відразу не усвідомила всієї серйозності свого становища, бо відказала сміливо: «Я в такій порі нікуди ні з ким не ходила і з вами не піду!» Така відповідь мала би влаштувати кавалерів, але не ястребків. Вони церемонитися не стали.
Спочатку повели Пелагію в те село, куди возила молоко. Там побачила, що взяли не тільки її одну. Народжувався новий день — і вербівчани виходили на городи вибирати плоскінь конопель. «Куди ж ви ту дитину ведете? Вона ж мала ще», — несміливо дорікали енкаведистам. «Нам і малих треба», — відповів хтось із них.
Із Вербівця погнали Пелагію до Ланівців. Дорогою вона прощалася з усіма односельцями, ніби серцем відчувала, що надовго. В Малих Кусківцях співчутливі люди давали дівчині хліб, пироги… «Ти звідки її знаєш?» — підозріло запитав енкаведист одну з милосердних жіночок, сподіваючись одержати хоч якусь зачіпку. «Вона моїй сестрі худобу пасла», — злукавила та.
У Лановецькому КПЗ допитували бідну дівчину так, що хлопчина років чотирьох-п’яти не витримав і попросив батька-ката: «Папєнька, не бєй ти так ету тьотєньку!» Але дуже хотілося комуністичним зайдам дізнатися, де в селі криївка і хто з молоді вступив в УПА.
Не сказала Палазя нічого, але енкаведистам таки вдалося натрапити на слід — арештували її подружок Ксеню Чеховську, Ксеню Янков і Марію Бобик. Усіх їх засудили на десять років, а станичній Марії «відміряли» аж п’ятнадцять. Того ж 1944 року застрелили чотирьох хлопців біля криївки на хуторі Гната Чеховського. Вбили і господаря обійстя.
…Пелагію судили в Чорткові, потім перевели до Харкова. Старий батько справжній подвиг здійснив на той час, діставшись до Східної України з передачею для донечки, яка до повноліття працювала там на трикотажній фабриці. Але кінцевим пунктом її заслання стала Республіка Комі Росії — Абезь, Інта. Там дівчина працювала на лісоповалі аж до звільнення.
Додому Пелагія повернулася в 1954-му з білорусом Станіславом. Народила четверо синів — Леоніда, Петра, Олександра й Івана. Коли старший служив у війську, невблаганна смерть забрала главу сімейства, тож у люди Пелагія виводила дітей уже самотужки. Все своє трудове життя працювала в буряківничій ланці, була ревною парафіянкою сільського храму.
Ось така біографія. Нелегка, з десятьма втраченими молодими роками. І наче компенсуючи їх, Господь нагородив жінку поважним ювілеєм: 20 жовтня до Пелагії Ковальчук завітає 90-й день народження. Справжній, за церковною метрикою, бо колись для блага дівчини задокументували її на три роки молодшою, адже малолітнім ув’язненим не давали надто важкої роботи. Тож, якщо буде на те Божа воля, Пелагії Іванівні 90 виповниться і вдруге. А там, може, і зі століттям історія повториться — нікому ж не відомі плани Всевишнього.
Здоров’я Вам, Пелагіє Іванівно, і тільки здоров’я! Ще багатьох погідних осеней, бо на сьогодні Ви — єдина довгожителька нашого села. Хай духмяні чорнобривці навіюють Вам гарний настрій і тільки приємні спогади. Хай сонячні промені крізь вікна Вашої оселі дарують Вам тепло, рідні люди — турботу і любов, а Матінка Небесна — свою повсякденну опіку.
Мирослава СЕРЕДЮК.
с. Мартишківці Лановецького району — м. Тернопіль.
Прокоментуйте